Уже 21 рік поспіль фестиваль-конкурс нагороджує театри Центральної України за їхні прем’єри. Майже нікого не обминула щедра «Січеславна-2013». Вистави драматичні, музичні, лялькові, оперні, балетні, пантомімічні, опереткові, камерні, моно- і сценічні «полотна» (усього 32), члени жури подивились, обговорили й вибрали кращих.
Нагороди вручено, хтось радіє, є й засмучені, та говорити хочеться не про відзнаки (річ, наразі, досить умовна). А про тенденції, які висвітила «Січеславна». Тим паче, що вони, по-суті, типові для всієї України.
У Дніпропетровську (фестиваль проводить місцеве відділення Спілки театральних діячів), Запоріжжі, Павлограді, Дніпродзержинську, Кривому Розі проблеми однакові. Є вистави пересічні — подивився й забув! Є розважальні, на потіху глядачеві. Добре, що комедійна ексцентрика вистав «Вам ціаністий калій з кавою чи без?» (Дніпропетровськ, Молодіжний театр «Камерна сцена», режисер В’ячеслав Волконський) та «Дайте завісу! Терміново!» (Запоріжжя, Театр юного глядача, режисер Геннадій Фортус)) не переходить межі антиестетики й тримається на яскравих акторських роботах. Але розважальні оперети — «Маріца» (Дніпропетровськ, Театр ім. Т.Шевченка), а особливо «Турецька блакитна шаль» (Кривий Ріг) тхнуть заяложеними штампами «старої ідіотки-оперетки», як казав польський гуморист Юліан Тувім. Особливо нафталінна «Шаль». А що ви хочете — режисер вистави Тетяна Ветковська непрофесійна особа, клубний керівник із поганим смаком. Так вигулькує типова проблема— режисери, агов! Де ви?
Чарівні вистави для дітей — «Кіт у чоботях» (Запоріжжя, Театр ім. В.Магара, режисер Руслан Проценко) з милим гумором та «Ріккі-Тіккі-Таві» (Дніпродзержинськ, режисер Валерій Клейменов), надзвичайно красивий спектакль, вишукано пластичний і сповнений яскравих акторських робіт. Так приємно «впасти в дитинство» на цих дитячих виставах, так само, як і на лялькових, — про «Вельмишановного Тузіка» (Дніпропетровський «Театр актора і ляльки», режисер Олександр Глумов) або про зворушливу снігову квітку (Дніпропетровський театр молоді, режисер Максяков). А от «Мойдодир» Запорізькому театру ляльок не дався (режисер Олег Лубенець) — змінилися реалії життя й дитині важко уявити, що це за жахіття висувається не з ванної кімнати, а з маминої спальні, та яка свічка в яку пічку летить. Та й зі співмасштабністю маленьких ляльок та великих акторів не вгадали.
Як і всюди, є театри, які виживають усупереч жорстокій дійсності й завдяки власному ентузіазму. Так, наприклад, Театр ім. Б.Захави в Павлограді підпирає стелю колодами, але грає вистави. Оце вдало й щемливо поставив «Зграю» за повістю Сергієнка (режисер Наталя Рева) про бездомних собак, яких витісняє з останнього притулку, з приміського байраку, з життя безжальна людська цивілізація. Схоже, що грають про себе. А цивілізація в Павлограді виглядає сучасно — розбитими дорогами проїхати можна тільки зі швидкістю пішохода. Оце зняли меморіальну дошку з родинного будинку Бориса Захави, видатного російського актора, режисера й педагога, сподвижника геніального Є.Вахтангова. Зняли, бо в тому будинку буде щось розважальне — казино чи ресторан з караоке. Пам’яттю ми не страждаємо...
Зустрічалися на «Січеславні» вистави, які викликали запитання естетичного й навіть морального характеру. Чомусь неоригінально, хоч і яскраво показався з виставою «Весна. Літо. Осінь. Зима та...» видатний майстер пластичної режисури, завжди неочікуваний Олександр Бєльський («Академія руху», Кривий Ріг). Несподівано банально виглядали тут деякі епізоди стилю «комедії дель арте». Або в Запоріжжі перехід Віктора Попова з вишуканого камерного театру VIE на Хортиці до «великого» Театру ім. В.Магара давав надію на кардинальне оновлення цього талановитого колективу, що страждає на «великий радянський стиль». Наразі Попов запропонував так само «велике полотно» — виставу «1820». У власну інсценізацію роману Стендаля «Червоне і чорне» він дописав свої тексти, продовжив сюжетні лінії, а персонажам, крім Жульєна Сореля (талановитий молодий актор Михайло Савицький), місця практично не лишилося. Питання, про що вистава, теж з’ясувати важко.
Але найбільше питань викликала вистава Дніпропетровського російського театру ім. М.Горького «Останні». Як відомо, в центрі сюжету цієї чудової п’єси нашого буревісника є моральна потвора — жандарм Іван Коломійцев, розпусник, гравець, боягуз, пихатий і жорстокий кар’єрист, що тягне гроші з помираючого брата, зневажає дружину та молодших дітей-гімназистів. Але режисер В.Саранчук разом із талановитим актором Дудкою з усіх сил намагаються викликати до Коломійцева співчуття та жаль. Він, бачте, самотній у сім’ї, його ніхто не розуміє, він змушений просити грошей, він усіма кинутий, бідаха. То давайте пожаліємо убивць, моральних потвор, негідників усіх мастей. Дивна позиція театру, від природи носія добра та правди. Не кажу вже про претензійне оформлення вистави, недоладне, примітивного смаку, з якоюсь світловою конструкцією дискотечного типу вгорі. Це грубо позолочене диво й дивного ж кольору та крою костюми робила зав. декораційним цехом театру Олена Бабай. Свої люди. Економія.
Серце «Січеславни» відпочило на оперній виставі «Борис Годунов» у постановці Ю.Чайки, особливо на її дійових і рухливих хорах (хормейстер Валентин Пучков-Сорочинський), які створювали могутній образ народу. В оперному театрі йде творчий пошук — удруге поєднуються вокалісти, танцюристи з ляльками («Снігова королева», режисер Михайло Овсянніков) — і спромоглися на дійство за участю оркестру, балету, хору, солістів опери «Ісус» на музику Дж.Дебні за євангельськими мотивами (лібрето, постановка, хореографія Олега Ніколаєва).
Героєм цьогорічної «Січеславни» став Дніпродзержинський театр ім. Лесі Українки. Особливо з виставами «Гра в солдатики» (режисер Олександр Варун), де напівоголені красиві молоді хлопці темпераментно розіграли будні американської армії, такі схожі на наші, та «Тартюф» Мольєра (режисер Сергій Чулков). Неймовірно смішну класичну комедію грають на межі фолу, в гарних костюмах і з глибокими роздумами про тих пройдисвітів, які так вправно перекручують наше життя.
А ще тішить пошукова тенденція. Зібралися в Дніпропетровську молоді актори двох театрів — українського та російського — й під проводом молодого режисера Миколи Мішіна (Гран-прі торішньої «Січеславни») поставили сценарій Г.Горіна про «Дім Свіфта». Грають на сценічному колі, яке час від часу обертається, повертаючи глядача на потрібний ракурс. Вражає. Спонукає до думання...
А молода режисер, актриса театру «Верим!» Вікторія Чернова поставила власний проект — японську п’єсу «Сан» із чудовим тріо акторів із різних театрів — Людмилою Вороніною, Яковом Ткаченком, Євгеном Звягіним. Стильно, красиво, образно!
Режисер і педагог Володимир Петренко цього року показував не свій театр «Верим!», а своїх студентів третього курсу акторського відділення Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. В чорних трико, поєднавши складний рух із виразно поданим словом, на основі осмисленої, чітко вибудуваної дії, молоді люди захопили філософською поезією Олеся «По дорозі в... (Казку)».
А тепер про головне. «Січеславна-2013» виявила помітну тенденцію — тонко-психологічний театр. Він і раніше існував в Україні, але останнім часом поступився галасливості, зайвій біганині, комікуванню, приблизності, гламурності, заграванню з публікою. І раптом — «Поріг» Дударєва в Кривому Розі, моновистава Тетяни Єрентюк «Марина» (поезія М.Цвєтаєвої) в Запоріжжі та Home, sweet home в Дніпропетровському театрі «Верим!».
Стара п’єса «Поріг» про алкоголіка, якого поховали не як безпритульника, бо на замерзлому трупі знайшли його документи, й актуальна, й зворушлива, й хвилююча до сліз. Актор Василь Короленко (Буслай) проникливо живе в ненав’язливій, але точній і образній режисурі Михайла Мельникова.
А молоді актори театру «Верим!» довірилися молодому режисерові, теж актору цього театру — Тарасу Шевченку — й прожили власну версію популярного американського фільму на хвилі такої тонкої психологічної правди, якої ми не бачили з часів Бучми та Смоктуновського.
І все те симптоматично. Ми знову в мистецтві тягнемося до людини, до її єства, до правди її життя. Це є нашою потребою в людській гідності, в цінності людського духу, що було в нас так надовго потоптано й принижено. Навіть за останні десятиліття ніяк не можемо випростатись і знову поважати себе та іншого. Знаменно, що в бік психологічного театру йде саме творча молодь.
Переможці «Січеславни-2013»:
♦ у номінації «Краща драматична вистава» — вистава «Тартюф» Ж. Б. Мольєра (режисер-постановник — заслужений діяч мистецтв України Сергій Чулков, художник-постановник — Ірина Кохан, музичне оформлення — Олег Волощенко);
♦ у номінації «Краща вистава для дітей» — вистава «Ріккі-Тіккі-Таві» О. Михайлова, А. Іванова (режисер-постановник — Валерій Клейменов);
♦ у номінації «Краща чоловіча роль» — Олег Волощенко за роль Тартюфа у виставі «Тартюф»;
♦ у номінації «Краща чоловіча роль другого плану» — Артем Лебедєв за роль Оргона у виставі «Тартюф»;
♦ у номінації «Краща жіноча роль у виставі для дітей» — Ірина Долінкіна за роль Чучундри у виставі «Ріккі-Тіккі-Таві»;
♦ у номінації «Краща сценографія» — Олександр Варун за сценографію до вистави «Білоксі-блюз» Н. Саймона.
Спеціальний диплом «За гармонію та єдність у керівництві театром», а також Гран-прі «Січеславни-2013» отримали директор Дніпродзержинського академічного музично-драматичного театру ім. Лесі Українки, заслужена артистка Казахстану Маргарита Кудіна й художній керівник Театру ім. Лесі Українки, заслужений діяч мистецтв України Сергій Чулков.
