Одну з останніх п’єс Вацлава Гавела (1936 — 2011 рр.) — знаного драматурга, дисидента, правозахисника, державного діяча, останнього президента Чехословаччини та першого глави Чеської Республіки — поставив на Камерній сцені Національного театру ім. І. Франка його співвітчизник, режисер Бржетіслав Рихлік. Нагадаємо, нині в Україні триває «Рік Гавела», а 5 жовтня світова спільнота відзначатиме 80-річнй ювілей цієї непересічної особистості.
«Санація» — трагікомедія, яка висміює бюрократичну пихатість і руйнування природного людського світу. Дія розгортається у старовинному замку, в якому мешкають архітектори. Отримавши завдання модернізувати старі райони міста, вони стають заручниками не лише некомпетентності влади, а й власних амбіцій, нездійснених мрій, укорінених у підсвідомість страхів. Між тим жанр п’єси виходить за межі «виробничої», бо головну її колізію все ж рухає кохання...
Нашу розмову з відомим чеським режисером ми розпочали про те, як Бржетіслав РИХЛІК познайомився з Вацлавом Гавелом.
«МИ, МОЛОДІ МИТЦІ, БУЛИ ЗАВОРОЖЕНІ ОСОБИСТІСТЮ ГАВЕЛА»
— До знайомства з Гавелом я знав його як людину-легенду, — розповідає Б. РИХЛІК. — Нагадаю, за часів Празької весни він закликав до розбудови демократичного громадянського суспільства. Після жорстокого придушення реформ військовим вторгненням країнами Варшавського договору 1968 року Вацлава покарали забороною на публікації, і він став одним із найвідоміших дисидентів, критиків режиму. Гавел захищав права політичних в’язнів і став співзасновником та одним із перших спікерів громадянської ініціативи із захисту прав людини «Хартія’77». Він став відомим у світі, але за свою політичну діяльність Вацлава майже на п’ять років позбавили волі... Після початку оксамитової революції в листопаді 1989-го В. Гавел став одним із засновників антикомуністичного руху «Громадянський форум», і невдовзі його було обрано президентом Чехословаччини.
На початку 1980-х, коли відбулася наша перша зустріч, Вацлав Гавел відбував свій найдовший термін, який отримав 1979 року за звинуваченням у «замаху на інтереси республіки». Однак у лютому 1983 року його випустили під домашній арешт, оскільки через запалення легенів у нього виникли серйозні проблеми зі здоров’ям і влада перелякалася, аби він не помер у в’язниці. Тож на початку 1983-го Гавел опинився на волі, й одна моя знайома привела його до нас у театр, де я тоді працював актором. Це був невеликий авангардний авторський театр із Брно, який тимчасово гастролював у Празі. Після вистави Гавел залишився з нами, і ми проговорили всю ніч! Ми, молоді митці, були заворожені його особистістю. А ще, у свою чергу, ми були цікавими Гавелу — він дуже радів, що за ті роки, доки перебував за ґратами, в Чехії з’явилася нова театральна культура. Відтак він почав регулярно приходити до нас у театр, і наші стосунки з часом стали дуже дружніми. Коли Гавел став президентом, то наш завліт, з яким я товаришував, навіть став на два роки його радником...
— У ті часи п’єси Гавела йшли на Батьківщині?
— Жодні його твори не ставили і не видавали! Прочитати Вацлава Гавела можна було лише у самвидаві. У жовтні 1988-го два театри з Брно підготували унікальний проект часопису «Розразил» (№ 1/88, «Про демократію»). У нього увійшов текст п’єси Гавела «Завтра ми почнемо», яку ми поставили. Однак лише п’ять-шість осіб у всій країні знали про це, автором на афіші було зазначено Петра Ослзли, завліта театру «Гуска на мотузці». Вацлав Гавел тоді був ворогом режиму номер один. Між тим цю виставу ми грали у великих приміщеннях — тисячі глядачів побачили її, перш ніж наша таємна поліція після двадцять першого показу її заборонила: влада запідозрила, що там міг бути і текст Гавела. Нам висунули низку звинувачень у порушені Конституції та законів держави. Одне зі звинувачень стосувалося того, що ми нібито топчемо на сцені державний прапор. Але наші адвокати через суд зняли ці обвинувачення. Отже, ми захистили виставу і продовжували її грати. Власне ж тоді, 1987 року, Вацлав Гавел і написав свою «Санацію», пройняту атмосферою тієї передреволюційної доби.
— Відомо, що влада незрідка спотворює людей. Цікаво, ставши президентом, Вацлав Гавел дуже змінився?
— Люди такого типу, як Вацлав, не зазнають якихось радикальних змін, пройшовши через спокуси влади. Радше, змінювалося оточення, в якому він перебував. Гавел був дуже відповідальною людиною, і вся ця ситуація з президентством підірвала його здоров’я. Тож він дуже тішився від однієї думки, що незабаром, по завершенні президентського терміну, всьому, що пов’язано в його житті з політичною діяльністю, настане кінець. І тоді він знову зможе писати, працюватиме, наприклад, у якомусь невеликому театрі завлітом. Але то були марні мрії, він на той час став дуже відомим у світі завдяки своїй міжнародній політичній діяльності. Після завершення своєї каденції В. Гавел встиг написати лише одну п’єсу — «Відхід», яку, здійснивши свою мрію, зміг екранізувати. Що ж до мене, то я був присутній на святкуванні його 75-річчя, яке відбулося незадовго до його смерті. За півроку до того Вацлав запросив до себе своїх друзів (письменників Лудвіка Вацуліка та Івана Кліму, а також мене), аби попрощатися у передчутті близької смерті — він на той час дуже хворів, пережив рак, та й роки у в’язниці не кращим чином відбилися на здоров’ї...
«НОРМАЛЬНІ ЛЮДИ РАДІЮТЬ З ТОГО, ЩО ЧЕХІЯ В ЄВРОСОЮЗІ Й ЩО ЇЇ ЗАХИЩАЄ НАТО»
— Чому ви вирішили поставити саме п’єсу «Санація»?
— Крім того, що мені ця п’єса подобається, на ній зупинився і перекладач Юрій Винничук. «Санація», хоч вона написана в певний історичний момент, пов’язаний зі зміною суспільно-політичної системи, є позачасовим твором. Вона розповідає про маніпуляції свідомістю людей з боку влади, про те, як та ламає талановитих людей. Про революцію, яка не відбулася так, як її задумували, про ідеали тієї революції, які не реалізувалися, про ейфорію та відчай, розчарування, які приходять їй на зміну. «Санація», яка є найбільш чеховською з усієї драматургічної спадщини В. Гавела, — це також п’єса про кохання і зраду, про романтику, мрії та сподівання молоді — і про втому, гіркий досвід літніх людей.
— Як нині ставляться до політичної спадщини Гавела в Чехії?
— На жаль, багато хто нині зневажливо ставиться і до діяльності Вацлава Гавела, і до нього самого. Це можна бачити навіть серед його послідовників, таких, як Вацлав Клаус, Мілош Земан. Вони намагаються дистанціюватися від «ери Гавела», ніби вони до неї й непричетні. Нормального пояснення цього я не знаходжу, причини бачу лише у хворобливій самозакоханості цих людей. У їхніх комплексах, у заздрості до популярності Гавела, якої у них нема. Наприклад, сучасного нашого президента Мілоша Земана ніхто на Заході не поважає, з ним спілкуються тільки китайські лідери та росіянин В.Путін.
— А як чехи оцінюють путінську агресію щодо України?
— Більшість нормальних людей, на яких не впливає російська пропаганда, адекватно оцінюють ситуацію. Звісно, є такі, хто через страх перед війною вважає, що від неї їх захистить Путін. Але нормальні люди радіють з того, що Чехія в Євросоюзі й що її захищає НАТО. Уряд наш засудив окупацію Криму, підтримавши санкції проти Росії. Наші державні діячі часто бувають в Україні, дехто навіть збирається на прем’єру «Санації».
«У ВАШИХ АКТОРІВ ВЕЛИКА ТВОРЧА, ЕМОЦІЙНА ПОТЕНЦІЯ»
— Як вам над нею працюється з українськими акторами?
— Я і ваші актори відчуваємо різницю двох культур — чеської та української. У ваших акторів велика творча, емоційна потенція, вони дуже талановиті. Певна річ, вони усвідомлюють різницю у способі роботи. Наприклад, для них незвично, що майбутня вистава може містити кілька театральних поетик. Одні сцени краще робити, як у Чехова, інші — як у Шекспіра, а є такі, де взагалі не варто нічого грати, треба просто бути самими собою... Ваші актори працюють натхненню, швидко вчаться і справляються з тими творчими завданнями, які я перед ними ставлю. У наших акторів більше самостійності в усьому, навіть у виборі костюмів, реквізиту, не кажучи вже про те, що вони активніше продукують творчі ідеї. Я розумію, що контраст відчувається не лише через різницю культур, а й через те, що це великий, Національний театр. А я звик працювати в маленьких театрах, де актори більш ініціативні. Крім того, я зіткнувся ще з такою особливістю українського менталітету, коли все робиться довше. Ну, і, звичайно, спрацьовує ще відома радянська бюрократична звичка до документів, паперів. Там, де у нас варто лише про щось попросити, тут треба писати, видати наказ. За все своє життя я не писав стільки папірців, як тут. Я навіть згадав оповідання російського письменника Льва Лунца, який написав оповідання в дусі Кафки якраз на цю тему. Його герой, бюрократ, мріяв про те, аби самому стати папером, на якому начальник щось писатиме. І справді, одного ранку він перетворився на аркуш паперу, який начальник використав у туалеті. Таким чином, напрошується простий висновок: зайвий папір шкодить творчій праці! Однак ми переборюємо всі наші розбіжності в підходах до справи. Тож сподіваюся, що українському глядачеві сподобається наша «Санація».
