Новий фільм молодої режисерки Аліси Павловської «5 терапія», що вийшов на днях у прокат, для України досить незвичайний.
В основі сценарію лежить цикл автобіографічних новел Стаса Домбровського, колишнього наркомана і злочинця. Він народився 21 лютого 1979 року в Одесі. В 17 років дізнався, що хворий на СНІД. Неодноразово відбував тюремне покарання (сумарний строк — 11 років), страждав на тяжку наркозалежність. Останні 5 років порвав із наркотиками, видав збірку віршів і прози, бере активну участь у одеських громадських і політичних заходах, веде блог на «Фейсбуці», займається журналістикою, одружений, має двох дітей. «5 терапія» — його дебют як сценариста й актора. В зйомках були задіяні не тільки актори, а й реальні персонажі з подій, що описуються Домбровським. Власне, ще й у цьому незвичність «5 терапії»: досі в нас не було фільму, в якому б практично всі герої перевтілювалися в самих себе.
Саме тому було б неправильним характеризувати фільм як «чорнуху». Тут є моменти ін’єкцій, бачимо засипані шприцами нарконетрі Одеси, квартири наркоманів, переповнена тюремна камера, госпіталь для вмираючих від СНІДу. Але це не заради того, щоб полоскотати нерви глядачам. Нам показують повсякдення тих, кого суспільство викреслило з себе, приговоривши до повільного вмирання. Старий принцип: немає людини — немає проблеми. Домбровський і Павловська доводять, що там, на дні — теж люди, і для них є надія. Звичайно, важливо самому зробити зусилля, але також і суспільство має згадати, що ізгої — всього лише ті, кому не пощастило.
Домбровський показав можливість чудес своїм прикладом. У режисурі й драматургії фільму є недоліки, але головну думку «5 терапія» доносить переконливо: диво можливе, порятунок імовірний.
Ми поговорили зі Стасом після прем’єри.
«Я — ПРОФЕСІЙНИЙ ОДУЖУЮЧИЙ»
— Як з’явився фільм?
— Я побачив першу роботу Аліси Павловської — «Не хочу помирати» — про свого друга Стаса Подлипського. Подумав, що я теж крутий маргінальний чувак зі своєю історією — і запропонував її Алісі. Спочатку Аліса послала мене туди, звідки я прийшов, але протягом року ми познайомилися особисто. Я викладав у «Фейсбук» маленькі есеї про своє минуле життя. Ми зробили з них сценарій і стартували.
— Важко було грати самого себе?
— Я — професійний одужуючий. Працюю над собою за 12-кроковою психологічною програмою. В ній є поняття «спонсор» — це людина з більшим терміном тверезості, якій я можу подзвонити в будь-який момент, поділитися наболілим, отримати рекомендацію. Мені було рекомендовано прожити сюжет не як актору, а як психодраму — прожити за кілька місяців ті 20 років. Так я й зробив. Прожив наново. Подивився на себе «вбитого» тверезими очима.
— Результат на екрані дуже відрізняється від вашого досвіду?
— Одна річ — моє життя, друга — моя книжка, третя — фільм. Реальності воно відповідає десь наполовину. Найважливіший момент, який ми зберегли — зустріч із самим собою в образі матері. Жорстка любов, коли мати плює в обличчя. Отакі програмні речі в моєму випадку спрацювали.
«І ТВОРИВ, І ГРАБУВАВ»
— Як ви почали писати?
— Я дуже любив читати. В мене була дуже читаюча родина, з великою бібліотекою. Мої батьки — театрали, я виріс на гастролях і з книжками під рукою. Завжди хотів щось писати. Почав із того, що крав твори прозаїків і переробляв на вірші. Наприклад, Ремарка — він дуже поетичний. Далі почав пробувати сам. Зіткнувся з метареалістами і змінив стиль. Писав під Бродського, Маяковського, Єсеніна. Малював і писав. Для мене це була віддушина.
— З чого у вас почався кримінальний шлях?
— Цей момент показаний у фільмі. В 6 років я зайшов у порожній гараж і побачив на старих «Жигулях» рюкзак і золотий годинник. В мене тоді навіть думки не було, що не можна нічого брати. Схопив годинник і пішов. Але я все життя мріяв подорожувати, сідав у поїзд на Вінницю і їхав у Африку, ще й друзів тягнув за собою, тож повернувся за рюкзаком. Ось тоді мене й упіймали вперше.
— Як вам вдавалося суміщати настільки екстремальний спосіб життя з писаннями?
— В моєму випадку кримінальність і наркотики були не способом життя, а втечею від реальності. Думаю, це росте з деструктивних стосунків у родині — з батьком, з матір’ю, і з їхніх стосунків між собою. А суміщати? Так це ж одне й те саме. Будь-яка творчість — це єдиний прийнятний злочинний акт. Просто я і творив, і грабував. Це теж була творчість — мені що, гроші були потрібні? Я з забезпеченої родини. Просто кайфував від того. Але неправильно скеровував свої почуття. Замість того, щоб вчасно від почуття злості написати вірш чи картину, бив людей по голові і забирав у них останнє. Вкрав скрипку й два гаманці й у 14 років отримав півтора роки. Чи вартий бодай один день у тюрмі цього гаманця? А починав я з книжок. Крав, читав і продавав книжникам. Одне слово, творчість — це злочин зі знаком плюс, а асоціальна поведінка — це творчість зі знаком мінус.
— Чи правда, що в неволі багато хто пише, що це не рідкість?
— Це так, і не тільки пишуть, а й читають. Справжній злочинець — це людина, в якої в голові маленька енциклопедія Брокгауза і Єфрона, помножена на Велику Радянську. Чим нижчий вчинок, тим більше йому потрібне виправдання. Тому злодії в законі — це люди, що знають 17 мов, але забули власну. Тому так, у неволі практикують інтелектуалізацію, за якою ховають свою поведінку.
«НАША СИСТЕМА — КАРАЛЬНА, НЕ ВИПРАВНА»
— Ув’язнення не виправляє?
— Пенітенціарна система висмоктує з людини життєві соки. Морально висохлу мумію напівбожевільного видає як зразок каяття й повного виправлення — це ще Достоєвський написав. Але все залежить від того, як ми це сприймаємо. В мене зараз двоє здорових дітей. Їх би в мене не було без такого копняка, як ВІЛ. Для мене це спрацювало в плюс, як і тюрма. Я щиро вважаю, що якби не перебував там, просто помер би від передозування на вулиці. Я бачив людей, які після в’язниці ставали депутатами й письменниками, бачив і тих, які там вішались. Так, наша система — каральна, не виправна. Там усе спрямовано на те, аби повністю людину покарати, перетворити її на овоч. Але якщо дивитися уважніше, то 99% людей у місцях позбавлення волі — це хворі. Як можна назвати здоровим того, хто вп’яте краде одну й ту саму раму від мотоциклу? Це потяг до саморуйнування. Реальних злочинців там мало, вони відкуповуються. 1000 доларів коштує рік перебування в тюрмі, питання вирішується дуже легко.
«НАРКОМАНІЯ — ЧІТКО УСВІДОМЛЕНЕ САМОГУБСТВО»
— Багато релігійних організацій теж займаються порятунком залежних. Чи допомагає така реабілітація?
— Мені не допомогла. Більше скажу: до релігії я ставлюся так само, як до наркотику і цілковито не сприймаю це. Релігійна залежністю — це не одужання. Коли Стас Подліпський помирав на вулиці, в мене не було іншого виходу, аніж відправити його в Новосибірськ у релігійний центр. Бо був вибір — він або помре, або замінить один наркотик на інший. Сьогодні займається прославленням. Просто треба було, щоб він лишився живим.
— Та все ж, чому так мало залежних виліковується?
— Тому що люди не хочуть жити. Тому що наркоманія — прагнення вбити себе за те, що я — негідник. Це несприйняття свого внутрішнього душевного мерзотника. Одужують лише 3%. Решта усвідомлено йдуть на смерть. Мене 2007-го актували з ув’язнення майже мертвим. Але я все одно коловся ще років 5 і сидів півтора роки. Одужувати почав в 2013. Що це, як не самогубство?
— Але починається як пошук задоволення.
— Ні, причина глибша: втеча від самого себе. Ми всього лише люди. І в нас є така цікава штучка — хочемо бути або святими, або відвертими бісами. Але ніяк не просто людьми, що включають у себе не тільки це. І тому відходимо від реальності через залежності — психотропні препарати, секс, гру. Простіше залитися алкоголем, аніж поговорити з собою. Тою самою «Чорною людиною» Єсеніна. Оце і є розбите дзеркало.
— Яка в нас ситуація з лікуванням залежностей сьогодні?
— У нас досі немає гідної реабілітації не те що наркозалежних, а навіть ветеранів АТО з посттравматичним синдромом. Про яких наркоманів ми говоримо? Простіше дати їм замісну терапію й убити за законом, ніж створити державну програму, як у Америці ті самі «Анонімні наркомани». Це нікому не потрібно, це незручно. Чому в найбільш наркотизованому місті України — Миколаєві — не взяли «5 терапію» в прокат? Бо нецікаво. Краще на залежних заробляти гроші, нащо вони нам тверезі? Нащо взагалі інтелігентні люди в країні? Над ними ж неможливо панувати.
«Я ПОВНІСТЮ ОТОТОЖНЮЮ СЕБЕ З КРАЇНОЮ, В ЯКІЙ ЖИВУ»
— Що далі для вас?
— У мене написаний сценарій про Віктора Кулівара, відомого в 1990-х в Одесі під прізвиськом «Карабас». Він входив у будь-які кабінети, спілкувався з усіма бандитами, але не прийняв титул злодія. На ньому трималася яка б там не була справедливість. Жорстокий і гуманний водночас. Усього лише людина. Але особистість. Такий собі другий Беня Крік. Герой мого сюжету шукає гроші на фільм про Віктора Павловича, щоби заробити якісь дивіденди. А знайшовши, розуміє, що ці кошти й дали йому ті, хто вбив Карабаса. Людину ми можемо вбити двічі: спочатку тілесно, а потім — духовно, зробивши з неї героя. Цей режисер вирішує не вбивати Віктора Павловича вдруге — і тоді вже ті, хто фінансують його фільм, вбивають його. Але тут ми й розуміємо, що народилася душа. Екзистенційна драма, але в ній, сподіваюся, будуть і екшен, і трилер.
— Ось ви розповідаєте про людей, які підтримують лад, спираючись винятково на свій негласний авторитет. А в нас узагалі можлива справедливість по писаних законах?
— Я дуже в цьому плані вірю в Україну. Плата за це буде жорстка. Йтимемо до цього довго. Але ми в процесі. Я почав одужувати незадовго до Майдану. І я повністю ототожнюю себе з країною, в якій живу. Я дивлюся на це все і вірю, що так, можу жити за законами. Чому я говорю про Віктора Павловича з пієтетом? Він, незважаючи на весь жах становища, завжди намагався зберегти в собі людину. Оце важливо сьогодні. Зберегти в собі не патріота і не ватника, а українця. Українець = людина.
