Опалюючою є щирість живопису Лимарева. Художник підходив
до натури не зі скальпелем ремісничого аналітизму й не з бажанням знайти
ілюстрацію до літературної цитати. Він приймав її цілісно, без винятків,
і насолоджувався кожною деталлю — тремкими бутонами, важкою від цвіту гілкою,
іскристим соком сливи. Дим з печі, пронизані сонцем банки, тази, що засліпляють
золотом, — найбуденніше тут стає ритуальним. Але без котурнів, без пафосу.
Червоні корови вогненною річкою течуть степом, але не до жертовного олтаря,
а до людини. Сільські городи, де кожна грудка землі зберігає дотики рук,
де енергія природи- людини проростає найяскравішою бірюзою й зеленню. Не
випадково художники називають Анатолія Лимарева українським Ван Гогом —
за інтенсивність почуття, сповідальність творчості. Стосовно його творів
можна вжити й східне означення «живопис серця». Він був буквально поглинений
творчістю — від створення величезної кількості натурних етюдів, малюнків,
до невпинного процесу роботи над картиною.
Друзі згадують, що всі живописні твори Лимарев вважав незакінченими:
картина живе в майстерні, й через роки майстер раптом повертається до неї,
дописує — і так до нескінченності. «Роботу треба збадьорити», — казав художник.
Багато картин на виставці датовано 1985 роком, — підбиття підсумку чи перерваний
процес? «На пасіці» (1977 — 1985), «Танець у хмарах» (1980 — 1985), «Упалий
янгол» (1983 — 1985) — кожна з них як програма, як віха на шляху, як всеосяжний
символ світовідчуття в конкретній точці долі.
За манерою письма Анатолія Лимарева можна укласти атлас
сучасної живописної техніки. Кожний шматочок особливий, якщо виокремити
його з композиції і збільшити, вийде самодостатня абстрактна картина.
Анатолій Лимарев, безумовно, реаліст. Видається навіть
дивним, що перша (!) його персональна виставка відбулася посмертно, 1988
року. Чому? Адже герої лимаревських картин плоть від плоті української
землі? Та тому, напевно, що поруч із його згущеним пульсуючим світом усі
інші «реалізми» — тільки рідка кашка або картонний театр.
Яка наступна дата дозволить нам побачити його роботи? Невже
тільки дві людини — дружина і дочка, — відповідальні за це надбання, за
збереження колекції? Так, десять робіт художника увійшли в фонди Національного
художнього музею. Однак те, що було представлено в трьох залах Спілки художників,
не належить музею і не може потрапити в його переповнені сховища.
От уже справді, багатство не для нашої убогості. «Не можемо
дозволити» мати музей одного художника або кола художників, які пішли з
життя, — Г. Гавриленка, М. Грицюка, В. Ламаха, А. Лимарева. Можна тільки
уявити, що якби був такий музей, як виросло б уявлення про Україну в нас
самих, у наших дітях. Це вам не «імідж», який поспішно створюється в «світовому
контексті» протухлим соцреалізмом і комерційним «авангардом».
