У галереї «36», на Андріївському узвозі, проходить персональна виставка київської художниці Світлани Кондратенко.
Її живопис — чарівне поєднання повсякденності й абсурду, повсякденності й ритуалу, що нагадує дивне відтворення реалізму у вітчизняному мистецтві 70-х (хоча Світлана Кондратенко й молодша семидесятників як мінімум на покоління). Правда, у мистецтві художниці менше іронії, але менше і романтики — принаймні, показної, зовнішньої.
Живопис Світлани Кондратенко — хроніка життя, що проходить неквапливо, згідно віками вивіреному ритму. «Літні втіхи» — приготування домашнього вина з часом змінюються на «Осінні» — прогулянка з собаками, а потім і на «Зимові» — рубання дров. Одночасно будь-які екстраординарні події набувають важливості й урочистості шекспірівських хронік («Тяжка доля кішки Ніточки»), а будь-який предмет — монументальної значимості або, навпаки, — здатності втрачати чари («Невже це троянда?»). Мешканців цього камерного, замкненого і затишного світу дуже мало, вони переходять з картини в картину і без великих зусиль упізнаються — як люди, так і собаки зі своїм потомством, що регулярно з’являється («6 маленьких песиків», «8 маленьких песиків»). Плавність часу порушується тільки появою гостей — і тоді влаштовуються великі галасливі застілля («7 січня»). Проте, якщо гостей немає, їх можна придумати («Ми хотіли приїхати, але не вийшло»).
