Вже кілька місяців поспіль у театрі тривають репетиції вистави за п’єсою Андрія Бондаренка «Львівське танго» – про один із періодів життя пісняра, композитора, акордеоніста Богдана Весоловського (1915 – 1971), який увійшов у музичну історію Львова як композитор легкого жанру, а передусім – танго.
Виставу готують для показу на Великій сцені і у живому супроводі оркестру. Режисер – Богдан Ревкевич. Художник-постановник – головний художник театру Андрій Романченко. Хореограф – Максим Булгаков.
Подія – дуже очікувана. Перші покази «Львівського танго» – 15, 16, 23 і 30 жовтня.
Враження з вистави, розмова з режисером (і, напевно, окрема розповідь – про костюми), звісно ж, – після прем’єри.
А наразі, у розмові з керівником колективу Андрієм Олександровичем Мацяком, – про справи не менш важливі. Зокрема, про конкурси на заміщення вакантних посад акторів (принагідно: одна з молодих акторок, яка перемогла в конкурсі, в подальшому відмовилася від працевлаштування у Театрі Заньковецької ) і заміщення вакантної посади «Головний режисер», також – про виставку «На сцені театру Скарбка (1842–1900)», що її готує Генеральне Консульство Республіки Польща у Львові, та ІІ міжнародну науково-практичну конференцію, тема якої – театр графа Станіслава Скарбка. А ще у розмові йтиметься про наступні прем’єрні постановки за участю запрошених і своїх, Театру Заньковецької, режисерів.
Варто додати, що інтерв’ю відбулося за день до масованих ракетних ударів росією (10 та 11 жовтня) по інфраструктурних об’єктах цілої України, Львівщини – у тім числі. Тому, напевно, доречно припустити, з огляду на обставини, певні зміни деяких термінів подій, що їх планує театр. Війна в Україні.
Про конкурси
За останній час в театрі відбулися два конкурси на заміщення вакантної посади «Актор драми ІІ категорії». Вже були (також, здається, два) конкурси на заміщення вакантної посади «Головний режисер». Що можете сказати за підсумками цих конкурсів?
Моя принципова позиція: якщо оголошений конкурс, він має проводитися об’єктивно, неупереджено і чесно, тому що ми говоримо про долю прекрасного, з чудовою історію колективу. Саме тому, проводячи ці конкурси, запрошуємо до комісії людей відомих, надзвичайно професійних і порядних, які своєю присутністю на конкурсі, на моє переконання, не викликають жодних заперечень.
Якщо говорити про акторські конкурси, звертає на себе увагу такий момент: дуже часто молоді претенденти не мають певної школи.
У нас достатньо вакансій, а особливо – для молодих акторів. Нам насправді потрібна молодь, бо наш театр – віковий і нам потрібні молоді, талановиті люди. Додам: на всі ділянки роботи.
І директор теж зараз має думати про те, кого б він запропонував колективу через певний час, хто б далі, через певний час, працював у театрі.
Цікава історія була під час останнього акторського конкурсу. З'явилася дівчина, яку наша комісія сприйняла. Мені здається, що я бачив її на попередньому конкурсі, і здивувався, відверто кажучи, коли побачив серед переможців. Але потім виявилася, що вона це, напевно, зробила для спортивного інтересу, бо відмовилася від місця в Театрі Марії Заньковецької.
Другий переможець – Данило Хромов. Я бачила його, бо приходила на цей конкурс.
Так, комісії він сподобався. Комісія була одностайна: «Він здібна людина».
Отже, за підсумками двох конкурсів, маєте одного нового молодого актора, і це означає, що через певний час проводитиметься ще один конкурс.
Напевно, зараз проведемо прем’єру і зробимо конкурс.
От тепер – важливіше питання. Головного режисера в театрі і далі нема…
Нема! Якби йшлося просто про успішного режисера, нема питання. А нам потрібен стратег.
Я давно говорю про те, що директор не є персоною номер один в театрі.
Головна персона – головний режисер. Бо він вибудовує ідеологію, стратегію, розвиток театру, бере участь у доборі акторів. Може, наприклад, сказати: «Будемо ставити «Річарда ІІІ» чи «Дон Жуана».То пошукаймо його серед конкурсантів».
Це ж не є тиск на членів конкурсної комісії – просто така потреба станом на сьогодні.
Тобто головний режисер – це творча людина. І ще раз повторюю: це не тільки хороший режисер, а й людина з аналітичним способом мислення.
Напевно, має бути і дипломатом, щоби врівноважувати якісь амбітні речі, які дуже часто відбуваються у творчому колективі.
Так воно є. І нема на то ради.
Просив би вас, пані Тетяно, поспілкуватися з цього приводу з якимось відомим театрознавцем. Бо мені, напевно, неетично говорити, що нема зараз такого!
На останній конкурс подавалися ваші, заньківчани, Орест Огородник та Богдан Ревкевич і запрошений режисер Володимир Борисяк. Але посада – вільна.
Так.
«Львівське танго»
Цими днями – перші покази нової вистави. Репетиції тривають зранку до ночі. Чого чекаєте від цієї вистави?
По-перше, думаю про те, що це буде корисно для колективу, тому що там буде багато музики (живої музики) і руху.
Крім того, сподіваюся, що прийде глядач, що принесе нам фінансовий дохід, відтак зможемо підлатати деякі наші фінансові дірки.
У нас є деякі проблеми з технічним оснащенням.
Крім того, є в нас певна частина людей, які жертовно, з вистави у виставу працюють, але, на превеликий жаль, маємо пострадянську форму оплати – згідно з тарифною сіткою. Зараз нема що про зрійняйлівку говорити – не та ситуація. Але коли закінчимо війну, підніматиму це питання. На прикладі, зокрема, балтійських і польських театрів. Бо той, хто більше працює, має більше отримувати.
Щодо «Львівського танго», то мені дуже хочеться, щоби люди повернулися у Львів тих років і подивилися, як гарно проростала ота рослина – української пісні через певні субкультури.
Ця вистава і про кохання тих людей, і про те, як життя їх розбило, розвело…
Чому так?
В одній з останніх розмов із заньківчанами (говорю про Олександра Норчука) ішлося про те, що списуються з невідомих причин у Театрі Марії Заньковецької вистави. Приміром, «Варшавська мелодія» Леоніда Зоріна й «Украдене щастя» Івана Франка, хоча насправді в інших театрах вони йдуть (текст розмови – тут)
Міністерство культури, інші чинники поклали на мене абсолютно всю відповідальність за все, що відбувається у Театрі Марії Заньковецької.
Не думаю, що комусь варто щось говорити мені про «Украдене щастя», якщо я виріс на цій виставі (у 1970-х роках).
Ніколи не ставиться питання так, що ми списуємо виставу тому, що нам так хочеться. Ми списуємо виставу тоді, коли не можемо дати собі раду з глядачем.
Не гіперболізую особисті амбіції, тому що все є набагато складніше.
В цій одній голові є не тільки питання «Варшавської мелодії» чи «Украденого щастя»… В цій голові – як провести колектив з мінімальними втратами через ковід, через війну і ще через якісь певні чинники, про які ми з вами поговоримо, коли я піду на пенсію.
В цьому відповідальність, яку на мене поклала держава. Також – християнська відповідальність.
І не говоритиму зараз більше. Потім. Згодом.
Про ювілей Театру графа Скарбка
Плануються якісь заходи до 180-річчя будинку театру?
Так. Але великих заходів, як на 100-річчя Театру Заньковецької, не буде.
Буде у листопаді виставка, організована за підтримки консульства Республіки Польща у Львові, та конференція, участь у якій візьмуть представники Львівського національного університету імені Івана Франка та Національного університету «Львівська політехніка», також – Ягеллонського університету (виш у Кракові. – Т.К.).
Нові постановки
Раніше ми з вами говорили про постановку після Різдва Максимом Булгаковим «Ромео і Джульєтти» Шекспіра.
Так. Але з усіма обставинами, що зараз відбуваються, важко щось прогнозувати.
Також, напевно, на весну сплануємо виставу з польським режисером.
Мав би приїхати наприкінці жовтня до нас художній керівник Чернігівського музично-драматичного театру Андрій Бакіров. Вже визначилися з матеріалом – це вистава «Приборкання норовливого»
Ярослава Стельмаха за п’єсою «Кохання у стилі бароко».
І наш Ігор Білиць ставитиме виставу на Камерній сцені – одного з українських сучасних авторів.
І знову ж про обставини… Якщо не буде опалювального сезону, то, можливо, театр доведеться зачиняти. І така може бути історія. Теоретично. Ми опрацьовуємо це питання.
На підсумок
Загалом, як настрій, Андрію Олександровичу?
Робочий.
Настрій не найкращий в тому сенсі, що сина поряд нема.
За кордоном?
Так. Хай близько, але все одно.
Скільки хлопчикові?
Дванадцятий рік. І це якраз той вік, коли формується характер. А він росте без батька. Хочу, щоби вони якнайшвидше повернулися сюди.
Оце – моя проблема.
А в театрі – величезний обов'язок.
