Мій друг, автор анімаційних фільмів Сігне Баумане презентувала мене глядачам. Спеціально для нашого показу вона зробила сто жовто-блакитних квіток. По одній на кожну пару. Того вечора ми зібрали близько 5 тисяч доларів.
А я, здається, знайшов собі заняття – показувати фільм в Америці та збирати кошти на допомогу Україні.
І мені ще належить показати наш фільм у Києві.
- Ми всі народилися у Києві, мій батько, мій син та я.
Так колись давно я розповідав глядачам у авторському фільмі про мою родину «Мій батько Євген».
Додам, і моя мати теж.
Мій тато, Євген, син українки та поляка. Втім, в українському корінні моєї бабусі - батько трохи сумнівався. Бабуся була з Очакова, а там і греки, і росіяни, і багато хто.
Моя мама, Лія, стовідсотковий ашкеназі.
Коли моїй мамі було три роки, її мати померла.
Через пару років мій єврейський дідусь одружився вдруге з російською жінкою, артистичною, добре освіченою дочкою директора гімназії в Пярну.
Ймовірно, саме завдяки їй російська література стала невід'ємною частиною життя моєї мами, а потім і нашого з сестрою. Мене назвали на честь князя Андрія - в очікуванні моєї появи мама читала "Війну та мир" - і мені здається, що це лягло нелегкою ношею на мої плечі, коли я став старшим.
Мої батьки говорили з нами російською, і російська мова моя рідна.
У Києво-Печерській Лаврі, там, де починалося християнство Київської Русі, був і наш кінофакультет, і там почалося моє доросле життя.
У Києві я зустрів свою дружину Тамару.
У Києві, у Печерському пологовому будинку, народився мій син Олексій.
Словом, я киянин.
Це моя національність, моє етнічне походження, my ethnicity. Моє – я.
Я добре розумію українську, але невпевнено говорю. Побоювання зробити помилку, впасти в «суржик» мене лякає і ніякі доброзичливі запевнення мого інститутського товариша, українського поета Стаса Чернилевського, що суржик це теж мова, мене не заспокоюють.
З 1992 року ми живемо у Америці. Вже багато років я американський громадянин. Мені прикро, але Україна не дозволяє подвійне громадянство. На відміну від Франції, Ірландії, Великої Британії тощо, список великий.
Що, втім, не заважає мені залишатися і американцем, і українцем. Я однаково люблю і Bleeker Street у Нью-Йорку, і Ярославів Вал у Києві. Мої громадянські переконання, моя релігія – це свобода слова, вільні вибори та свобода совісті. Три основні ідеї, заради яких європейці роками емігрували до Америки.
Сьогодні за ці три великі ідеї в Україні вмирають.
Така географічно далека від Нью-Йорка війна Росії та України – моя війна. Війна моєї родини та моєї батьківщини з нашим ворогом. Війна моїх людських «західних» цінностей зі світом, який я ненавиджу, зі світом, який створив Радянський Союз, НКВС, Сталіна, Гулаг, ЛисЕнка, Берію та Брежнєва, зі світом який убив Вавилова та Осипа Мандельштама, розстріляв Михайла Бойчука та Леся Курбаса, заморив мільйони українців, закидав мільйонами трупів Європу, щоб проголосити перемогу над фашизмом та через десятиліття приміряти корону абсолютного зла на свою лису голову – голову гебіста та вбивці дітей.
Моя війна, тому що це війна вільної людини з рабом і поневолювачем в одній особі.
Моя війна, тому що життя навчило мене завжди бути на боці вільної людини.
Кілька днів тому в New York Times, який щодня публікує матеріали про Україну на першій шпальті, я прочитав невеликий репортаж про українського пілота Андрія. Не впевнений, що це його справжнє ім'я, але для мене цей двадцятип'ятирічний Андрій, ще зовсім хлопчик, став новим князем Андрієм, як це не смішно звучить з вуст людини, якій вже давно за шістдесят.
Тепер я думатиму про нього ночами. В моїй уяві я сідатиму в кабіну винищувача, зачиню люк і буду вслухатися в ревіння двигуна. Буду разом із ним вірити в силу машини та точність тих, хто її обслуговує. Шепотітиму секретне закляття і відриватиму машину-вбивцю від землі.
Думатиму-бажатиму, щоб щоночі він щасливо сідав на свою смугу і потім дзвонив дружині.
Щоб вона його дочекалася. Щоб вони мали дітей. І щоб вони говорили бездоганною українською – жодного суржика. Щоб він був щасливим. Щоб він був переможцем.
Як я прагну його перемоги!
Прагну для моєї сестри, яка спить ночами в коридорі своєї київської квартири – щоб поблизу не було вікон, для моєї дружини та мого сина, для всіх моїх близьких, і для всіх моїх друзів у Києві, Харкові, Львові, Одесі.
Прагну для всіх тих, хто надсилає мені гроші на підтримку України.
Прагну для мого друга з Амстердаму, Фаїни Камілової, яка надсилає в Україну посилки з медикаментами та електрогенераторами.
Прагну для пам'яті двох киян – Лії та Євгена.
Прагну для себе.
Хочу неспішно йти Хрещатиком, або через Пасаж або, можливо, Дерибасівською або Сумською і усміхнутися випадковому перехожому і щоб він, або вона, усміхнулися мені у відповідь.
І ми обидва знатимемо, чому ми усміхаємося.
Бо ми були на боці вільних людей.
Андрій ЗАГДАНСЬКИЙ, фото надані автором
