…«Привіт, солодка Дарусю!» — весело вітається по телефону мій приятель, а коли у відповідь чує моє беззвучне «ш-ш-ш», тихо каже: «Я так і знав... Але я ж тебе просив!» — уже кричить у трубку приятель, так, наче до всього я іще й глуха. Я невдоволено перебиваю його отим своїм беззвучним «ш- ш-ш...» і кладу трубку.
Мій приятель, який є таким далеким від творчості, як я від Софі Лорен, має один «пунктик»: як тільки ми починаємо розмову «про життя», він вдається до радикального процесу: виховує мене без зайвих церемоній. Тема у нього незмінна: мої книжки. Він завжди питає одне і те ж, і питає так, ніби прицвяшковує до стіни: «Маріє, коли ти нарешті перестанеш писати про смерть?! Ти знаєш, що Бог не любить, коли з ним сперечаються?» «Але ж я не сперечаюся з Богом! — так само палко заперечую йому. — Через поняття «смерть» я роздумую над життям. Ти цього не розумієш». «Іще, чого доброго, скажи, що я дурний, — сміється приятель. — А потім розкажи про закони творчості, про те, що в мистецтві є всього лише дві теми: життя і смерть, а поміж ними тиняється любов. Іще щось таке розумне скажи мені. Я сам грамотний і розумію ці речі, але все одно дай мені відповідь: коли саме ти, ти, а не хтось інший, перестанеш у своїх книжках заносити смертельну косу над своїми персонажами і придумувати їм такі випробування, на які спроможні хіба що найбільші садисти? Чи ти умієш сміятися лише в житті, а в творчості — ні? Ти не думаєш, що все це може колись повернутися до тебе бумерангом?»
Уже. Повернулося.
В журналі «Сучасність» впродовж цього року надруковано два розділи драматичної повісті «Трояка ружа», де я досліджую трагедію жінки Дарусі, яка німує чверть століття. В селі, де вона безвиїзно мешкає все своє життя (а їй 35 років) її називають солодка Даруся. Але життя моєї героїні сповнене трагізму не тільки через німоту... Минулого квітня, будучи у відпустці, я дописувала закінчення повісті, де розкривається причина драми солодкої Дарусі. Я так перейнялася тими своїми персонажами — Дарусею, Іваном Цвичком (тобто цвяшком), Михайловим чудом, усіма отими жорстокими і безсердечними людьми, хто прирік Дарусю на довічну муку, що іноді мені здавалося: іще трохи — і машина часу перенесе мене у далекий 1950 рік, і я стану на отому подвір’ї, де дорослі люди користуються довірливістю десятирічної дитини.
А невдовзі по тому я втратила голос...
Хто ніколи не мав справи із справжньою — не аматорською — творчістю, творчістю, яка була б твоїм єдиним ремеслом, якби ти жив у країні, де, окрім того, що про тебе пишуть, твоя праця іще й пристойно оплачується, той ніколи не зрозуміє неписаних законів цього ремесла, як і тих, хто займається ним. А ремесло просте. І придумала його не я — придумав класик, чоловік до речі, Флобером називався: «Мадам Боварі — це я». Іншими словами кажучи, усе, що ми пишемо (якщо пишемо не на конвеєрі і не для одноразового читання) — усе те відбувається з нами, персоніфікується у нашій душі.
...Після повісті «Життя коротке, щоб казати «ні»» мені прийшов лист від одного читача, в кому мене і потішило, і приголомшило останнє речення: «Усе це дуже правдиво. Але скажіть: за що ви вбили свого коханця?». Я зателефонувала своєму вдячному читачеві і, сміючись, пояснила: «Якби я убила свого коханця, я б вам відповідала із в’язниці». На що чоловік розчаровано сказав: «Але ж там так виписано психологію злочину, що важко повірити у вигадку».
О, так. Ніхто з нас, письменників, не знає, як слово наше одізветься. І хто йому є правдивим суддею: Бог, люди, держава? Чи тільки наша совість, і ніщо інше.
...А мій приятель так довго виховував мене, упрошуючи нарешті написати щось «людське, а може, навіть фантастичне», що я таки змилосердилася. Не над собою, а таки над ним і йому подібними. І наступна книжка під моїм іменем називається так, як можна було б назвати час, в якому ми живемо. Бо якщо нам сьогодні пропонують українську бульварну історію, чому серйозний — аж до трагізму — український письменник не може запропонувати своєму читачеві книжку під назвою «Бульварний роман», що я й зробила? Тим паче, що в бульварних речах так багато не-бульварної правди. Це вам не «Нація» і навіть не «Фуршет». Та й після цього голос не втрачають, сподіваюся...
