Він захлинався притчами та приповідками, проголошував із якоюсь фанатичною переконливістю мало не біблійні істини. Час від часу в розмові він несподівано перескакував на мою особу, суворо випробовуючи доцільність мого перебування на цій грішній землі. Він категорично давав поради на всі випадки життя, і добродушність, і щирість його мудрості здавалися невідпорними. Утім, десь через годину, вже добряче хильнувши, він раптом досить безпардонно тицьнув мені в носа довідку з місць позбавлення волі. Це була його третя відсидка: останнього разу він на п’яну убив рідного брата. Той мав необережність за столом сказати йому щось нетактовне. Велетенський кухонний тесак помстився за негречність. Чоловік говорив, що четвертої «ходки», тобто відсидки, йому не буде, а буде розстріл. Він плакав і нарікав на долю, присягав, що любить квіти і людей, фантазував, як би він упорядкував свій дім, коли б інакше склалася його доля.
Куняючи в прокуреному гірким димом вагоні електрички, я думав, що дії цього чоловіка переходять у інший вимір, в інші площини, а його драглиста оболонка із палаючими справедливістю очима, продовжує втішатися шматками кривавої людської плоті. Але найбільше мене турбувало те, що кілька годин тому, коли цей волошковоокий садист сонною мухою повзав на вокзалі серед похропуючих громадян, всі вони, мої співвітчизники, дивлячись на нього, поклацували від захоплення язиками, та і я сам слухав його мало не як пророка. Думаючи над цим самообманом і згадуючи благочинне обличчя цього вбивці, я вкотре переконувався, як легко ми стаємо полоненими брехні.
Я досі не можу забути осінній вечір і риб’ячий погляд мого випадкового співрозмовника з вибалушеними чорнильними очима. Напевне Фрагонар писав портрети красунь, відчуваючи неабиякі припливи нудоти. Мистецтво брехні потребує жертв, і художник часом стає його першою жертвою. Люди, напевно, бояться правди. Їм несила сказати її навіть самим собі.
Це відкриття спонукало мене до експерименту. З десяти опитаних мною людей на запитання, де знаходиться ВДНГ, дев’ятеро збрехало. Людина, як і я, довго завдавала собі солодкого клопоту, щоб приховати власне обличчя, щоб набути здатності говорити те, про що не думаєш. Зовсім з невідомих причин жінку щось змушує добивати коханого чоловіка. Похмурі люди пишуть гуморески, а веселі — романи. Борці за справедливість перелицьовуються на диктаторів. Вбивці соловіють від однієї думки про ніжні пальчики піаністки. І живемо ми часто серед порожніх звуків, видаючи тріскотню за щирість. І в часи нашого крихітного, пропотілого одкровення ми беремо Святе Письмо і там написано: всяк людина лжа. І цього досить... Тож заживай добра під сонцем і місяцем, що тобі на долю виділив Бог, доки не дійдеш до пекла. Так говорив мудрий Еклезіаст.
№211 04.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
