Кіноплівка робить час умовністю, розтяжною в усибіч іграшкою:
рік на екрані можна скоротити до секунди, мить зрівняти з життям. У кожного
творця рухомих ілюзорних картин — свій час, але за межами екрана все не
так. Восени 1975 року режисер і поет П’єр Паоло Пазоліні втратив владу
над часом. Нині, через чверть століття — ніяких ретроспектив, жодного фільму
в розкладі російських чи українських телеканалів. Чомусь здається, що і
за кордоном картина приблизно така ж. Це не його час. Тобто — час без героїв.
Те ж, що П’єр Паоло Пазоліні мав повне право саме на таке, антично-антипафосне
звання, не підлягає сумніву. Впродовж усього свого недовгого, як для режисера,
життя, він постійно дратував вельми злих гусей, кидав виклик могутнім супротивникам
і порушував будь-яку умовність, якою його постійно намагалася обплутати
твердокам’яна більшість. І фільми, і життя Пазоліні давали багату поживу
однаково як для відкидання, так і для захвату — байдужих практично не було.
У самого ж режисера часто вибору просто не було. Матір
і батька, як не намагайся, не вибереш. Народився майбутній кіногеній 1922
року в сім’ї кадрового офіцера — дворянина, члена фашистської партії, жорстокого,
повного темних пристрастей чоловіка. Мати ж була простою селянкою, і згодом
П’єр хизувався саме своїм «низьким» походженням. Протягом 50-х років він
жив у Римі, причому дуже бідно, на випадкових заробітках, але поводився,
незважаючи на несприятливі для себе обставини, вільно і незалежно. Сам
Пазоліні писав: «Нормальна людина може примиритися (жахливе слово) зі стриманістю,
з утраченими можливостями, але щодо мене, труднощі на шляху любові перетворили
її в самоціль, нав’язливу ідею». По суті, він завжди був фатально самотній
— тому й «труднощі на шляху любові» зрештою обернулися катастрофою. Але
до цього він зумів зробити разюче багато. У кіно прийшов уже автором десятків
віршів і прози, визнаним серед молодого покоління італійських неореалістів:
серед його знаменитих «нережисерських» звершень — сценарій до «Ночей Кабірії»
Фелліні. Конфлікти з буржуазною реальністю почалися відразу ж. Уже перший
роман «Жорстоке життя» привів його на лаву підсудних, в’язниці вдалося
уникнути тільки чудом. Майже відразу ж почався ще один процес, по обвинуваченню
в розбещуванні малолітніх і в непристойній поведінці на публіці. Два роки
тяжби закінчилися перемогою відповідача, але моралісти добилися свого:
його кар’єрі викладача, що давала хоч якийсь шматок хліба, було покладено
край. Проте Пазоліні задніх не пас. У католицькій Італії був запеклим атеїстом,
вступив у Компартію, відкрито афішував свою нетрадиційну сексуальну орієнтацію.
У результаті йому вдалося пересваритися з усіма: для Компартії він був
поганою вівцею, для Найсвятішого престолу і для заможних — взагалі ворогом
номер один. Ця війна проти всіх дорого обходилася; одного разу він зізнався
своєму другові: «Моє майбутнє навіть не безпросвітне, його просто не існує…
Мене ненавидять так, як ненавидять людей, які в усьому відрізняються від
інших».
Найнебезпечнішим викликом, який він міг кинути світові,
були його кінострічки. Поєднуючи гостроту авангарду з потужною епічною
формою, вони буквально висаджували свідомість. Уже перші картини — «Мама
Рома» і «Аккатоне» перекидали прийнятий тоді канон пролетарської правдивості,
бо зображали життя неудачливих сутенерів, повій, які пустилися берега,
без будь-якого пафосу і розчулення, в усій відвертості їхніх вад та їхньої
глибокої нещасливості. Пазоліні міг би й далі отримувати дивіденди на темі
міського дна, але він пішов далі. До середини 60-х одна за іншою вишли
його «Євангеліє від Матфея», «Птахи великі й маленькі» «Цар Едіп» і «Медея»
— картини, що дуже нетрадиційно показали виворіт як християнських, так
і античних міфів. А 1969 року світова кінематографія була шокована «Свинарником».
Ця картина в певному сенсі — жест розпачу самого Пазоліні перед обличчям
зла, глибоко укоріненого в людській природі. Адже головний герой «Свинарника»,
шалений канібал, навіть опинившись у руках правосуддя, сяє торжеством,
повторюючи, як символ віри, своє щире кредо: «Я вбив свого батька. Я їв
людське м’ясо. І я тремчу від радості». Режисер навмисно уникає будь-яких
рефлексій, залишаючи всі відповіді на страшні запитання цього фільму на
пошук самого глядача.
Проте уявлення про Пазоліні тільки як про похмурого генія
було б хибним. На початку 70-х років він створив чудові, повнокровні фільми,
зняті за мотивами знаменитих середньовічних переказів: «Декамерон», «Кентерберійські
історії» (екранізація оповідей Чосера) та «Квітка тисячі і однієї ночі».
Навряд чи комусь ще вдавалося скласти настільки натхненну оду любові й
молодості, як це зробив Пазоліні своєю «Трилогією життя». Але останній
його фільм — «Сало, або 120 днів Содому» — це і заповіт, і вирок одночасно.
Екранізацію славнозвісного роману маркіза де Сада складно назвати бездоганною
з погляду високого мистецтва. Проте кожен, хто бачив «Сало», забути його
не зможе до кінця свого життя. Содомітський апокаліпсис перенесений у фашистську
Італію. Герої спускаються (сходять?) у свій «антихрам пекла» трьома його,
дедалі страшнішими колами, в кожному з яких дедалі більше висоти, і болі,
й насолоди. У колі крові, колі лайна, колі вогню гинуть тіла і душі. З
майже нестерпних мас жахливих перекручень немає виходу... Дух приреченості
витає над цим фільмом. Фінал був близький.
Одного ранку в листопаді 1975 року тіло П’єра Паоло Пазоліні
було знайдене на безлюдному пляжі в околицях Болоньї. Його, судячи з усього,
жорстоко побили, а потім кілька разів переїхали автомашиною. Незабаром
було затримано ймовірного вбивцю — 17-річного волоцюжку Піно Пелозі на
прізвисько «Лягушатник». За вбивство Пазоліні він відсидів близько 10 років.
Нині йому вже майже 40, і він знову сидить, цього разу — за пограбування
банку. Своєї провини не заперечує і в скоєному не кається: «…мені було
жахливо... він хотів мене згвалтувати... Про яке каяття може бути мова?
Я захищав своє життя і не хотів його смерті». Але й зараз у те, що 17-річний
хлопчисько міг забити до смерті дорослого міцного чоловіка, який займався
карате, мало хто вірить. Багато заклятих ворогів нажив собі Пазоліні. Дуже
багато хто був не від того, щоб поквитатися з ним подібним чином. Називають
і мафію, і італійських неофашистів, і продажних чиновників. Існує навіть
версія, що Пазоліні підлаштував свою загибель, зрежисував останній, найкрутіший
у своєму житті спектакль. «Лягушатник», проте, наявність спільників категорично
заперечує. Таємниця цієї смерті залишається без розгадки. Свою останню
сцену Пазоліні зіграв дуже вдало.
Нам же залишився — час без Пазоліні. Час його фільмів.
