Велика трудівниця і мисткиня Софія Караффа- Корбут прожила
дуже цікаве творче життя, не одержавши жодної урядової нагороди. Її обминули
і з Шевченківською премією, не внісши навіть у список «висуванців» 1995-го
і поквапливо вдрукувавши наступного року, без будь-якої надії на те, що
її творчий доробок поцінують. Це відбувалося в часи української незалежності,
коли виросло і досягло політичної зрілості покоління, що напевно-таки,
читало книжки, ілюстровані Софією Караффою-Корбут.
Якась іронія долі: на Міжнародній виставці в Канаді Шевченків
«Кобзар» 1967 року видання з ілюстраціями художниці удостоїли першої премії...
Може, це й була її найвища нагорода.
Та ще багатство українського слова, розкрите в граційно-
стрімких лініях графічного малюнка, що розбурхує уяву.
Та ще магія незвичного для вуха шляхетного прізвища і трьох
прекрасних імен, якими її нарекли у Львові, в церкві святих Петра і Павла,
в серпні 1924 року, — Софія-Роксолана- Романа.
Та ще постать хрещеного батька — Івана Тиктора, відомого
книговидавця.
Та родинні зв'язки з Іларіоном Свенцицьким, мистецтвознавцем
і філологом, чия подвижницька діяльність зберегла для нас неоціненні пам'ятки
людського генія.
Та опіка самого митрополита Андрея Шептицького.
Софія Петрівна Караффа- Корбут виростала і формувалася
в такому середовищі, що просто не мала права бути посередністю. Її мати
— Марія Береза — походила з великої родини сільських учителів, сама вчителька.
Вона навчила доньку в чотири роки читати, а у вісім віддала в початкову
школу, потім у гімназію сестер Василіанок. «Золотий вересень 1939» уніс
свої корективи — гімназію закрили. Юна Софія їде в Стрий, щоб закінчити
там радянську школу, але починається війна, і вона не встигає скласти іспити.
Повертається у Львів, окупований німцями, складає матуру і розпочинає навчання
у Львівській художньо-промисловій школі (нині коледж імені Івана Труша).
Вона була на третьому курсі, коли німецькій окупації настав кінець, але
нові господарі не церемонилися — школа припинила існування. Однак невдовзі
було відкрито Академію мистецтв, і дівчині пощастило — її прийняли на факультет
живопису (відділ графіки). І знову на третьому курсі їй довелося переорієнтовувати
свої мистецькі уподобання: весь факультет ліквідували, а студентам було
запропоновано перейти на інші чи доучуватися в Харкові або в Ленінграді.
Софія вибрала новий фах — кераміста — і без особливих труднощів одержала
диплом та направлення на роботу.
Що тоді продукувала Львівська скульптурно-керамічна фабрика?
Сувенірні тарілки, ідейно витримані та ідеологічно досконалі. Естетичні
засади молодої художниці не узгоджувалися з вимогами роботодавців. І вона
шукає порятунку в живописі. Проте не знаходить. І тоді береться за різець.
Усі її графічні роботи спрямовані з минулого в сучасність, навіяні поезією
Шевченка та історичною пам'яттю народу: Гамалія, Байда, Максим Залізняк,
Іван Гонта. Вони монументальні, але не застиглі в своїй традиційності.
У 60-ті роки виходять перші дитячі книжечки, ілюстровані
Караффою-Корбут, що засвідчили її неабиякий хист педагога. Усе, що написав
для дітей Іван Франко, було проілюстровано художницею. Казки і поезії Лесі
Українки, оповідання Степана Васильченка, двотомники Оксани Іваненко та
Марії Пригари пішли до людей з її ілюстраціями. Здавалося, що чарівний
світ дитячої уяви осягнутий нею в усій його фантастичності.
Українській книзі мисткиня віддала сорок три роки копіткої
праці і стала ще за життя класиком художнього оформлення. Вона не лише
посилює своїми графічними малюнками прозовий чи поетичний текст, а прагне
стовідсоткової відповідності макета, шрифту і навіть кольору паперу змістові
художнього твору. Полюбляла стилізувати письмо літописів та стародруків,
тому кожна літера набувала ознак мистецької довершеності. Пізнавала авторський
задум і часом розширювала його межі. Класичні літературні персонажі ніби
отримували нове життя і по-новому сприймалися читачем.
А як жилося самій художниці? На перший погляд — просто
чудово. Постійні замовлення видавництв «Веселка» та «Каменяр», схвальні
відгуки критики, дипломи різноманітних конкурсів. І принципова неувага
творчих «побратимів», які ігнорували її виставки. Зате уважно стежило недремне
око КДБ. І одного разу сірий молодик у цивільному чотири години «виховував»
Софію Петрівну. І було за що: спілкування з Опанасом Заливахою та Богданом
Горинем ставило її в ряд неблагонадійних. Після того випадку вона вибирає
усамітнення. Майстерня і домівка. І більше нікуди ні ногою. Це не був страх
за власне життя. Це було самозбереження: потребували опіки старенька мати
та її сестра. По Львову поповзли чутки про дивакуватість. На таке завжди
знайдуться «доброзичливці». А художниця працювала, щоб устигнути завершити
свої дві найголовніші роботи. Поема Івана Франка «Іван Вишенський» — здобуток
поетичної думки, якій судилася вічність. Що робити в часи глобальних потрясінь:
рятувати свою чисту душу в скиті чи діяннями протестувати проти поневолення
близьких і рідних душ?
Уперше Караффа-Корбут звернулася до постаті Івана Вишенського
1963 року. Вона створила доплічний портрет старого філософа і полеміста,
вклавши в нього могутність мислення. Через два десятиліття розпочалося
друге втілення вже знайомого образу, оперте на сюжет Франкової поеми: від
спокійної епічності перших рисунків циклу, експресивної емоційності драматичних
ліній кульмінації — до трагедійної розв'язки. Переказувати зміст шістдесяти
чотирьох великоформатних рисунків — дванадцять подвійних і сімнадцять одинарних
— усе одно, що передавати словами невловиму мить осяяння.
Декоративне обрамлення з народних орнаментів писанок та
вишиванок, фольклорна символіка, сюжети із життя і побуту України XVI століття
і, нарешті, українська мати із хлопчиком на руках — усе вказує на глибоке
коріння традицій, що дало паростки новацій у графічному трактуванні не
лише літературного персонажу, а й прообразу.
Тринадцять років праці... Є макет книжки, яка б засвідчила,
що «не вмирає душа наша». Та, на жаль, немає видавця, який би дорівнявся
до Тиктора, бо вкладені кошти повернув би із прибутком.
Про те, що мрії розбиває прагматична дійсність, художниця
не просто догадувалася, а знала напевне, тому в останні роки звернулася
до своєї духовної посестри — Лесі Українки. Вона ілюструє хрестоматійно
знайому «Лісову пісню» так, що завмирає дихання від туги, коли бачиш сполоханий
світ живої природи, до якої наблизилось нерозумне її творіння — людина.
«Лісова пісня» також чекає свого часу.
Уже два роки минуло з того часу, як пішла від нас невтомна
трудівниця, віддавши людям усе, що мала. Софія Караффа- Корбут проілюструвала
більше як 50 книжок, що вийшли загальним тиражем близько 6 мільйонів примірників.
У цивілізованих країнах на неї б чекало всенародне визнання. А ми так скоро
забули, що жили в один час із геніальною художницею, яка ніколи і нічого
не просила, ніколи не продавала своїх робіт — ні людям, ні музеям, тільки
дарувала...
23 серпня 1999 року — 75-ліття від дня народження Софії
Петрівни Караффи-Корбут. Іще є час бодай запізніло віддячити їй за те,
що не зневажила «душі своєї цвіту», що невтомно працювала і ніколи не заздрила
умінню вихопитися нагору, розштовхуючи ліктями інших, що підняла українську
книгу на рівень міжнародного визнання. Хотілося б, щоб номенклатурне керівництво
творчих спілок та Міністерство культури зголосилося і підтримало цей сумний
ювілей, на якому нарешті виголосять вишукано щедру хвалу українській мисткині
Софії-Роксолані-Романі Караффі-Корбут.
