«День» детально розповідав, як народжувалася опера. Нагадаємо, постановку здійснила енергійна команда: молодий режисер — Анатолій Солов’яненко у співпраці з такими заслуженими майстрами, як диригент Іван Гамкало, художник Марія Левитська, хормейстер Лев Венедиктов, балетмейстер Аніко Рехвіашвілі. Склад виконавців також вражає: до нього входять найкращі солісти театру. У спектаклі також задіяні артисти хору «Дитяча опера» Подільського будинку творчості (керівник Наталя Нехотяєва). Втім, про результат їхньої спільної роботи поки важко говорити: адже вважається, що справжньою прем’єрою можна вважати лише третій — четвертий спектакль, оскільки перша вистава не застрахована від прикрих непорозумінь. На підготовку спектаклю у постановочної групи було не так вже й багато часу, проте прем’єра пройшла гідно.
Безумовно, сам факт постановки сучасної української опери має величезний позитивний потенціал (декілька десятиріч в українських театрах не ставилися сучасні твори наших композиторів, немає відповідної виконавської традиції)… На цьому тлі поява «Мойсея» подає надію. Тим паче що співпраця з композитором (який одночасно є й режисером-постановником спектаклю, й автором лібрето, написаним у співавторстві з Б. Стельмахом на сюжет поеми І. Франка «Мойсей») у процесі підготовки, безумовно, допомагає швидко проникнути в суть музики. Однак особливості сучасної музичної мови являють для академічних вокалістів певні складності, точно так само, як і поєднання біблійного сюжету з прагненням зробити оперу актуальною, сучасною та привабливою для широкої публіки.
До достоїнств опери можна віднести її компактність (2 години з антрактом) при смисловій ємності та філософській глибині. Через визначену самою темою статичність і філософську заглибленість сюжету вона за визначенням позбавлена тієї виграшної й ефектної видовищності, що приваблює глядача й сама по собі забезпечує 50% успіху. Біблійна тематика сама по собі представляє певну складність для сприйняття, бо лаконічна за формою, але в той же час змістовна опера не включає активної сценічної дії. Ця специфіка, за словами постановників, передбачає традиційний підхід до сценографії. І дійсно, в режисерському прочитанні матеріалу чимало прийомів були пізнаваними. Поява демона пустелі Азазеля супроводилася червоним освітленням (щоправда, трохи несподівано червоний колір спалахнув і перед словами Ієгови); проганяючи Мойсея, хор показував руками напрямок… Паралель між сьогоднішньою Україною та ізраїльтянами часів Мойсея дуже актуальна. Мойсей — легендарний вождь, який втілює найкращі людські риси: віру, самовідданість, патріотизм, мудрість. Минає чимало часу, перш ніж лідеру вдається привести свій народ до національного самовизначення й благополуччя; при цьому йому доводиться пройти безліч випробувань... В оформленні сцени був задіяний екран, який супроводив певну частину спектаклю синхронним відеорядом. Спочатку на ньому з’являється зображення І. Франка — автора першоджерела; у другій дії — промовисті кадри, що ілюструють драматичні події історії української держави. Це додає трактуванню опери публіцистичного характеру, однак водночас порушує її позачасове, глобальне звучання. Злободенність підкреслював і підбір кольорів: навмисно чи ні в одній зі сцен, де два негативні персонажі (вдягнуті в синє й червоне) переконують Мойсея (у білому), виникає колірна гама російського прапора — символічно… Незважаючи на історичну й географічну визначеність дії опери, неупереджене глядацьке враження не завжди відповідало описуваній епосі: ймовірно, неспроста в костюмах персонажів з’являлися мотиви, що нагадують слов’янські. Або, наприклад, гори в стилі hi-tech також додавали всьому видовищу свіжості.
З метою надати спектаклю сценічної привабливості постановочна група спробувала зробити оперу ще більш синтетичним, універсальним жанром, ніж вона є: до неї увійшли й відео, й балет. Балет завжди пожвавлює дію. Однак хореографічні фрагменти в контексті всієї опери виглядали відособлено — завдяки язичницькому колориту, самостійному тематизму, оригінальним костюмам. (Хор байдуже спостерігав за цим чарівним язичницьким дійством.)
Що стосується Мойсея — цей позачасовий образ близький українському слухачеві за своїм музично-інтонаційним рішенням: у ньому проступають риси персонажів, які втілюють народ, його поривання до свободи й любов до батьківщини. Проте Мойсей — харизматична, авторитетна особистість, за якою, якщо залишити осторонь всі нюанси, все-таки пішов народ, зрештою герой, який постійно на сцені — тут не дуже приковує до себе увагу. Доводиться розраховувати на свідомість слухача, який усе одно має зрозуміти задум і пристати на бік істини…
Скорик підтверджує свій титул визнаного класика: його музика для оперного театру має масштаб і драматичне напруження. У ній є все, що має бути, і все це переконує. Фрагменти, позначені екзотичним, східним колоритом, органічно поєднуються з пізнаваними українськими інтонаціями (можна сказати, ті смислові акценти, які можна застосувати для будь-якої епохи й будь-якої країни, Скорик — український композитор — підкреслює саме їхньою пізнаваністю); скерцозні епізоди переконують так само, як ефектні драматичні кульмінації. І язичницьке поклоніння, й первісну дикість, і лірику, й млість, і сарказм цей досвідчений і мудрий майстер втілює талановито й майстерно.
ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ , академік НАНУ, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка:
— Я в захваті від музики Мирослава Скорика. Він написав величний твір. В опері «Мойсей» композитор зумів передати головну ідею — місію національного пророка, який ціною власного життя служить своєму народові, не звертаючи зі шляху навіть тоді, коли не всі сприймають його вчинки. Хорові сцени опери — прекрасні, й вони величаво звучать. Мені сподобалися декорації М. Левитської. Скелями й горами, що нагадують лабіринти, вона образно виразила довгий 40-річний шлях поневірянь євреїв. Мойсей 40 років водив народ пустелею, але до євреїв звернувся з гори, закликаючи їх піти з єгипетського рабства. А от використання екрана в сценогафії, по-моєму, виглядає дивно. Паралелі на історію нашого народу, на Україну — всі глядачі самі проведуть, й такі підказки не потрібні. Символічність образу Мойсея в поемі Івана Франка була в тому, щоб у класичному світовому образі передати долю українського народу. До речі, Франко, навіть у тяжкому фізичному стані, коли самостійно не міг перегорнути сторінку, разом зі своїм молодшим сином Андрієм їздив по Галичині й читав цю поему. Його голос був тихим, але люди уважно слухали, багато хто знав поему, розуміючи, що Мойсей — це символ. Франківська поема закликала народ прокинутися. Люди вірили, що минуть роки й Україна стане вільною державою, а наш народ буде великим. Ця ідея точно передана композитором у опері. Її чути в апофеозному звучанні хору та величному образі Мойсея. Можливо, спектаклю бракує динамічності. На мій погляд, балетні фрагменти, створені Аніко Рехвіашвілі, роблять спектакль більш видовищним, пожвавлюючи оперу. Хоча дуже багато статичних сцен, і тут режисеру Анатолію Солов’яненку є над чим подумати.
Юрій СТАНІШЕВСЬКИЙ , театрознавець, президент Української академії танцю ім. Сержа Лифаря:
— Чудово, що київський театр звернувся до української опери, до творчості видатного композитора сучасності Мирослава Скорика. Він є яскравим представником української академічної школи, продовжує традиції свого вчителя — легендарного Бориса Лятошинського. В опері «Мойсей» Скорик поєднує національні традиції у вокалі (широко кантиленного співу) з музикою, інтонаціями та гармонією сучасності. «Мойсей» — твір специфічний. Він швидше ораторіальний, ніж оперний, але маестро спробував зробити все можливе, щоб дія спектаклю розвивалася, був внутрішній конфлікт сюжету, гострота емоційна — і, на мою думку, поставленої мети досяг.
На прем’єрі глядачі побачили, як виступають молоді артисти. До творчих успіхів можна віднести розкриття образів: Мойсея (Сергій Магера), Авірона (Ігор Мокренко), Єгошуа (Дмитро Кузьмін). Це свідчить, що Національна опера намагається органічно поєднувати у своїх спектаклях потенціал майстрів і перспективну молодь, традиційні рішення та знаходити нові підходи в постановках.
Незвичайна сценографія Марії Левитської (в поемі Франка «Мойсей» дія відбувається в пустелі, а в спектаклі події розвиваються в горах). Так побачила художниця. Хоча в другій дії це виправдано, бо Мойсей у відчаї йде в гори. Наприклад, у Львівській опері на сцені пустеля, й артисти топчуться по ній, а в нас «гори» — багатоярусні конструкції, й хор має можливість співати з різних сценічних точок, і через це голоси краще звучать. А піротехнічний дим створює ілюзію туману, в якому євреї шукають шляху до свободи, мріючи дістатися землі обітованої... Я вважаю, що Анатолія Солов’яненка можна поздоровити з великою роботою як режисера-постановника опери. Незважаючи на молодість, він дуже серйозно ставиться до справи (захистив дисертацію про творчість Ірини Молостової). У режисерському плані ставити «Мойсея» дуже складно. В опері мало дії, але все-таки динаміка спектаклю є. Мені здається цікавим в оформленні опери використання екрана, що демонструє кадри з історії України (в пролозі й другій дії), поєднуючи різні епохи. Хореографія Аніко Рехвіашвілі робить постановку більш динамічною. Балетмейстер використовує виразну танцювальну мову. Вона яскраво поставила дует у сцені поклоніння золотому тельцю (солісти — Тетяна Андреєва та Володимир Іващенко). У Рехвіашвілі своєрідна хореографічна мова. Вона використовує пластику, яку можна порівняти з танцями Фокіна, Баланчина.
Оркестр під управлінням Івана Гамкала (диригент грав у першій дії) та автора (Скорик став за диригентський пульт у другому акті) — вище за всякі похвали. Блискуче виступив хор під управлінням Льва Венедиктова. Я вважаю, що спектакль вдався. Добре, що Міністерство культури та туризму вирішило організувати гастрольний тур Національної опери по Україні, приурочений до ювілею І. Франка, і чимало глядачів ознайомилися з цією оперою.
Юрій ЗІЛЬБЕРМАН , музикознавець, генеральний директор Міжнародного конкурсу ім. В. Горовиця:
— Мені спектакль сподобався: дивовижний хор, приголомшуюча музика Мирослава Скорика, чудова драматична й вокальна робота баса Сергія Магери. Я передусім насолоджувався музикою, співом і мало звертав уваги на сценографію. Але мушу признатися, що мені не сподобався екран з демонстрацією хроніки. Не треба публіці розжовувати. Паралелі з нашою країною у глядачів все одно виникають. Текст франківської поеми та лібрето Богдана Стельмаха й Мирослава Скорика мають філософський сенс, а поліфонічна музика його тільки підкреслює. Наприклад, цей спектакль я збираюся подивитися ще кілька разів, бо спочатку охоплюється опера загалом, а постановка несе в собі безліч нюансів. Хочеться вслухатися в кожну ноту, слово...
