Острог, Чернігів, Кам'янець-Подільський, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Хмельницький... Минулого тижня список міст, у яких «День» побував із творчим десантом, поповнився ще одним — Запоріжжям. Нагадаємо, що в Запорізькому національному університеті, в рамках міжнародної науково-практичної конференції «Глобалізація та проблеми вітчизняного медіапростору», відбулися одразу три заходи з участю головного редактора «Дня» Лариси Івшиної — майстер-клас для студентів факультету журналістики ЗНУ, презентація книжкових проектів нашої газети та круглий стіл на тему «Моральний вибір українських журналістів у сучасних політичних умовах». Попри те, що факультет журналістики ЗНУ дуже молодий (за словами заступника декана Віктора Костюка, він почав свою діяльність 1 вересня 2004 року, хоча спеціальність «журналістика» з'явилася на філологічному факультеті ще в 1997 році), розвивається він досить енергійно. Особливу увагу приділяють практиці, і «День» тут — один із головних орієнтирів для майбутніх журналістів. Напевно, і з цієї причини майстер-клас Лариси Івшиної минав у атмосфері щирої зацікавленості з боку студентів. Утім, не лише їх — на цей захід прийшли й журналісти та викладачі українських вищих навчальних закладів, які приїхали на конференцію. Адже проблема самоідентифікації української журналістики, дефіцит якісної аналітики, якості самого журналіста — теми, які ще дуже довго залишатимуться актуальними.
Деякі фрагменти цієї розмови (після якої Лариси Івшина висловила надію, що запорізькі студенти будуть не лише читачами, а й авторами «Дня») ми пропонуємо вашій увазі.
«ХРЕСТОМАТІЯ СУЧАСНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ»
Віктор КОСТЮК, заступник декана факультету журналістики Запорізького національного університету:
— Сьогодні існують різні думки щодо того, потрібні чи не потрібні центри підготовки журналістів в таких містах, як Запоріжжя. Я, наприклад, поділяю точку зору директора Інституту журналістики Київського національного університету Володимира Різуна, який говорить про те, що ті, хто вчиться в Києві, не їдуть в регіони. В переважній більшості вони, відчувши смак столичного життя, не хочуть повертатися. Але ж кожен регіон має свою мережу ЗМІ — як електронних, так і друкованих. Крім цього є рекламні агенції, які також потребують фахівців із відповідною освітою. З урахуванням цього організовано і навчальний процес на нашому факультеті. Можливо, наші студенти не так добре забезпечені комп'ютерами, як у столичних ВНЗ, але в нас також є чим похвастатися. Ми, наприклад, — єдиний ВНЗ в Україні, який має власну FM-радіостанцію — «Юніверс». Йдеться не про локальне, а про міське радіо. Вже більше року виходить газета «Наш город». Непогано заявило про себе наше локальне ТБ. Звичайно, все це робиться для того, щоби була відповідна матеріально-технічна база для підготовки наших студентів. І теоретичне навчання завжди йде у нас поряд із практичним. Ми завжди говоримо: якщо хочеш навчитися писати, то пиши, вчися на тому, як це роблять фахівці. І серед тих газет, на які треба рівнятися, я завжди називаю вашу газету. Взагалі газета «День» (студенти підтвердять мої слова) є для нас хрестоматією з вивчення сучасної журналістики. Я пам'ятаю, наприклад, ті заняття, де ми вчилися підбирати заголовки, і на одному з них аналізували матеріал під дуже вдалою назвою «Софія київська» — про Софію Ротару, на іншому аналізували заголовок «Фабрика отруєнь» — про масове отруєння дітей продукцією молочної фабрики-кухні.
Звичайно, ми завжди звертаємося до сторінки «Україна Incognita». А недавно ми обговорювали ситуацію, пов'язану із судовою справою, яка розглядалася в Європейському Суді з прав людини за позовом видавця газети «День» (див. № 56. — М.М.). Також обговорювали з колегами ваше інтерв'ю «Телекритиці» (http://www.telekritika.kiev.ua/interview/?id=22076) і питання, про які йдеться в цьому інтерв'ю, будуть порушені під час круглого столу «Моральний вибір українського журналіста». Тобто ми постійно звертаємося до вашої газети. Звичайно, нам більше імпонує україномовний варіант. Ми вже говорили з вашими колегами про те, що добре б було, якби у нас в університеті реалізовувалися не тільки книжкові проекти з «Бібліотеки «Дня», але й сама газета. Студенти — це такі люди, яким кожна копійка дорога, і будь на що вони витрачати гроші не будуть, але газету «День» вони купують.
Тому нам приємно бачити вас і ваших колег у стінах нашого університету. Ми взагалі чекали на цю зустріч ще минулого року, готувалися до неї, але через події в країні ці плани довелося скорегувати. Але тепер ця зустріч «дозріла»...
ЄВРОПА ЯК СИСТЕМА ЦІННОСТЕЙ
Лариса ІВШИНА:
— Я дуже рада, що випала така чудова нагода поспілкуватися. Кожного разу, під час спілкування зі студентами, я нагадую собі, що суспільство і журналістика знаходяться в перехідному стані. І, звичайно, мені дуже хотілося б, щоб журналістика завтрашнього дня (і «Дня» як газети, і завтрашнього дня країни) була більш зрілою, більш якісною. І я хочу сказати кілька слів про газету, про те, що я вважаю цінним в досвіді «Дня».
Сьогоднішня журналістика перебуває в доволі складному стані. І ми повинні уявляти собі (про це я говорила і в інтерв'ю телекомпанії «Запоріжжя»), що для повноцінної свободи слова в Україні немає жодних економічних умов. І якщо ми будемо розглядати ситуацію зі свободою слова саме в такій системі координат, нам буде простіше розуміти все те, що відбувається. І по-справжньому радіти — як чуду — тим островам свободи, які все-таки в Україні існують, тим спробам закріпити свободу слова на здорових економічних засадах і розвивати систему якісних відносин між журналістами і суспільством.
Процеси 1991 року справді були переходом із однієї системи координат до іншої. Саме в 1991 році відбулося переосмислення підходів до нової журналістики. Після помаранчевої революції (незважаючи на скороспілі висновки про її великі історичні наслідки та тектонічні зрушення), я думаю, ще повинен пройти час, щоб осмислити, наскільки й на що вона вплинула. З самого початку ми в газеті поставили це питання для наших думаючих читачів дуже просто: «Що це було?» І, можливо, дві найбільш узагальнені відповіді: чи це була «хвиля» чи це був «гейзер». Я більше схиляюся до думки, що це все-таки був «гейзер», що це пробило з глибин українського характеру, природи українців прагнення до волі. Політики, які стояли на трибуні перед Майданом, мали до цього відношення, але все-таки дуже віддалене: тому що люди, які стояли на Майдані, стояли за цінності, які супроводжували українців всі роки їхньої боротьби проти тих чи інших загарбників, за те, щоб на цій землі жила і розвивалася українська нація.
І ми повинні для себе зараз поставити одне з найважливіших запитань: чи існує вже власне українська журналістика? Українська не за географічною ознакою, не за «пропискою», а за суттю. Гадаю, що це — просто хороша підстава для дискусії, яка ще в суспільстві не відбулася, а відповідь на вищезгадане запитання зовсім не є очевидною. Ми ще не сформували цінності, які могли б бути нашою первинною ознакою належності до української журналістики. А відтак, не сформувавши цінності, ми стаємо простором для різноманітного роду впливів. Зокрема, пострадянських. Адже ще дуже багато людей, які ще можуть стати політичними українцями. А є люди, які українцями не стануть: вони сформувалися як радянські люди — з безумовними позитивами того часу, але водночас і з такими рудиментами, які вже ніколи не відімруть. Тобто є такі місця, де вже не приживеться щось національне. І, можливо, вже так і треба до цього ставитися. Але нове наростає, і нас всіх повинно цікавити, якої якості це нове.
І я зовсім не відчуваю ейфорії щодо механічної зміни поколінь — при всій великій любові та повазі до всього нового, цікавого і молодого. Треба вкласти дуже багато сил, любові й терпіння для того, щоб це молоде піднялося і було кращим не тільки тому, що воно — нове, а тому що воно — якісно інше. Тому що воно може зробити більше прогресивного, ніж зробили попередники. Чому це, власне, має хвилювати журналістику? Я думаю тому, що журналістика зараз повинна тримати над суспільством дах. Слово «крыша» у нас спотворене, але я маю на увазі інший, високий вимір. Люди не повинні навіть в складних соціальних умовах забувати про те, що тільки ідеали і цінності можуть підняти націю для якихось серйозних вчинків. Тому що ми ставимо перед собою амбіційні плани (принаймні ми їх декларуємо), а більшість людей, я думаю, в це вірять. Вони хочуть повернутися до європейських стандартів життя. І мова не йде про те, що ми всі сядемо в якийсь поїзд і переїдемо в Європу. Просто Європа як система цінностей, як система координат повинна бути прищеплена, відновлена в Україні.
14 травня в Кам'янці-Подільському, ще одному моєму улюбленому місті, під час святкування Дня міста має відкритися музей Магдебурзького права. Минулого року, коли я була там і зустрічалася зі студентами, з мером, із багатьма думаючими людьми цього міста на конференціях, ми як раз говорили про те, що Кам'янець і багато інших українських міст колись мали Магдебурзьке право. І я дуже рада, що ідея зі створення музею була підтримана, адже наявність свого часу в Україні міст Магдебурзького права означала, що Україна була в тогочасному «Євросоюзі». І тому музей Магдебурзького права — це психологічно для нас надзвичайно важливо. Ми повинні розповідати про такі речі, шукати такі зачіпки, робити це так, щоб людині хотілося нас слухати і хотілося нас читати. Наприклад, один із таких штрихів, який теж допомагає українцям природнім шляхом відчути самоповагу, належність до старої нації, старої цивілізації, народу, який має чим пишатися — академія в Острозі. Це унікальний науковий осередок в районному центрі, про який «День» багато писав і неодноразово відвідував. Ми говоримо про Кембрідж, але іноді лінуємося поїхати за кількасот кілометрів, подивитися на те, що набагато для нас важливіше й цікавіше — для багатьох є відкриттям той факт, що в Україні вже в XVI столітті була академія. В той же час в головах європейців ми ще часто сприймаємося як частина пострадянського простору, вони нас не ідентифікують. Я вже не раз писала і говорила про те, що вважаю абсолютно необхідним, щоб в Україні політики, депутати та всі, хто претендує на якусь державну службу здавали екзамени з української мови та історії; що дипломати, перш ніж отримати агреман, повинні знати, до якої країни вони їдуть. Тоді ми позбавимося дуже багатьох проблем, які характерні для пострадянського періоду. Це для країн пострадянського простору, і для України зокрема, важливо ще й тому, що ми бачимо багато разів, навіть при прийнятті крупних політичних рішень, коли політики Франції, Німеччини дивляться на події в Україні через призму російських інтересів. І це залежить не лише від того, що вони так традиційно зорієнтовані. Це залежить від того, що Росія дуже наступально, через всі засоби впливу — політичні, дипломатичні, медійні — формує свій образ. Не завжди їй це добре вдається. Тому що такі величезні проблеми, як Чеченська війна чи високий рівень авторитарності в цій країні, Захід помічає. Але це зовсім не означає, що через це автоматично будуть любити Україну. І ми не повинні заспокоюватися навіть тим, що покращили свій образ завдяки останнім змінам, завдяки масовим протестам проти фальсифікації. Це добре. Але цього — замало.
Я хочу нагадати, що в 1991 році ми починали приблизно з такого самого захоплення. Я була в першій поїздці з президентом Леонідом Кравчуком, коли він відвідував з державним візитом Сполучені Штати. І пам'ятаю, як радо його вітали тільки за сам факт безконфліктного розлучення з Радянським Союзом. Він був героєм, і це моментально помічалося — по тій кількості журналістів, які його зустрічали у Вашингтоні в аеропорту, по всіх компліментах, які лунали на адресу України. І водночас американці дуже мало знали про Україну. Я можу вам навести такий невеличкий приклад. Коли ми стояли на галявині біля Білого дому, мимо нас проносили кота, і я знала, що цього кота, кота Білла Клінтона, звати Сокс, а журналісти, які знаходилися поря д з нами, не знали, де знаходиться Україна... І вони питали нас: а де це? Але, розумієте, Америка може собі дозволити не знати, де Україна — з точки зору своєї економічної могутності. Ми не можемо собі дозволити не заявляти про себе. Не тільки, де ми знаходимося, на цьому рівні — вже нові завдання. Якщо ми хочемо бути партнерами, прийнятими в Європі, ми повинні менше часу в своїх телепрограмах, в своїх радіопрограмах, газетах приділяти трешу («сміттю»), а більше надавати часу, зусиль, можливостей для якісного журналізму, для розвитку своїх читачів, для самоосвіти. Колись президент Кваснєвський сказав мені в інтерв'ю, говорячи про поляків: у нас фатально мало часу, і ми повинні працювати втричі більше, ніж німці. А українці сьогодні повинні працювати втричі більше, ніж поляки. Тому потрібно більше зусиль. Ось що я хотіла сказати з приводу мого сьогоднішнього уявлення про те, чим може займатися сучасна українська журналістика.
ЗАЯВИ ТА МОЖЛИВОСТІ
Мар'ян ЖИТАРЮК, Львівський національний університет, факультет журналістики, доцент:
— Як би ви прокоментували слова американського президента Джорджа Буша про те, що він радий перемозі демократії в Україні, яка стала на демократичний шлях розвитку, як і інші країни — Афганістан та Ірак? Тобто він поставив нас на один рівень... І друге. Як ви вважаєте, чи варто прислухатися до порад американських журналістів, нехай і українського походження, які дозволяють собі стверджувати, що якби їхня воля, вони б змінили і систему підготовки журналістських кадрів в Україні негайно, і, скажімо так, практикуючу журналістику?
— Це, звичайно, дуже непрості питання, тому що, скажімо, під впливом однієї поїздки Віктора Ющенка до Сполучених Штатів ми робимо для себе висновки, що тепер ми вже з американцями — друзі навіки. Я хочу сказати, що Америка — надзвичайна країна з точки зору свого прагматизму і дотримання своїх виключних інтересів в будь- який прийнятний для них спосіб. Це суперегоцентризм. І нам його не вистачає навіть в зародковому стані.
Але слід не забувати, що Україна і Америка — це різні можливості. І це дуже добре відчувалося тоді, коли Віктор Ющенко виступив разом з Бушем із заявою про стан демократії в Білорусії та на Кубі. Я переконана, що і наші дипломати, і міністр закордонних справ могли б порадити Віктору Ющенку сказати: я не буду зараз з якихось причин приєднуватися до цієї декларації. Американці, я переконана, це абсолютно спокійно сприйняли б. Мова тут іде не про те, яким є режим Лукашенка, і не про те, що ми думаємо про Фіделя Кастро, а про те, що ми можемо собі дозволити. І тут треба бути тверезими в самооцінках. Без огляду на будь-які політичні оцінки: якщо ми користуємося безкоштовною допомогою Куби і лікуємо там своїх дітей-чорнобильців, то треба для себе вибрати — або ми там дітей не лікуємо, або лікуємо за свої гроші (що є надзвичайно важливим у пристойному товаристві, де кожен платить за себе). А якщо ми цього не робимо, то ми тоді повинні й не виступати з заявами, які можуть дозволити собі наддержави. Якщо і далі буде продовжуватися така лінія поведінки, то ми, на жаль, не просунемося вперед, а спустимося по щаблях вниз. І тут революційні «гейзери» нам не допоможуть. Розумієте, справа навіть у сприйнятті таких речей.
Я вже не буду говорити, чи це образливо для нас, якщо Афганістан раптово вирветься з феодалізму і досягне ХХI століття. А Україна має в собі і феодалізм, і всілякі радянські рецидиви. Ми маємо такі напластування, що, можливо, для нас ще навіть і порівняння не підібрати. І, крім того, ми маємо немало фундаменталізму. Фундаменталізм буває не лише ісламським. І займатися провітрюваннями цих кутків повинна високого рівня журналістика. Коли ми говоримо про свою журналістику, ми можемо собі сміливо поставити оцінку без пана Буша. І ви, я думаю, до мене в цьому приєднаєтеся.
А що стосується другого запитання... Є розумні американські журналісти, і вони можуть розумне порадити. І є люди, які не знають, де знаходиться Україна, або недавно про це дізналися, і нічого нам порадити не можуть. І ми повинні ставитися до цього спокійно і критично. Одного разу, під час круглого столу в Києво-Могилянській академії за участю представників наших грантових організацій, які агітували за створення відстороненого ТБ, відстороненої журналістики а la Бі-Бі- Сі, я зазначила, що в Україні, в умовах незавершеного будівництва держави, несформованої нації, відстороненості й так забагато. Коли слухаєш багатьох українських журналістів, розумієш, що у них ні за що не болить серце. Якої ще відстороненості нам хотіти? І я просто тоді сказала і зараз хочу ще раз повторити: перш ніж створити Бі-Бі-Сі, потрібно створити «Британію». Або принаймні паралельно — якщо комусь вдасться. Це щодо порад журналістів.
ЕТИЧНА СКЛАДОВА
Катерина СІРІНЬОК, студентка третього курсу факультету журналістики ЗНУ:
— Як би ви кількома епітетами описали сучасного українського журналіста? І які критерії ви як головний редактор висуваєте журналісту, коли берете його на роботу?
— Я переконана, що у справжнього журналіста, як кажуть, очі світяться, що це люди, які бажають відстоювати справедливість, бажають розвиватися. Журналістика, перш за все, для тих, хто має таку якість, як громадянський темперамент. І якщо в цих людей є бажання розвиватися, совість, їх можна навчити, і вони будуть прекрасними журналістами. Але ці якості — найбільший дефіцит. Я вам розповім про один випадок, який мене вразив до глибини душі. Можливо, тому, що часом мені хочеться бачити в молодих журналістах найкращі риси, і я багато допомагаю їм. І в нас уже сформувалася свого роду майстерня кадрів: у «Дні» стажуються студенти багатьох ВНЗ, в тому числі й іноземні. Отже, про випадок, який мене вразив. Після однієї з телепрограм, де, як це часто буває, була присутня масовка в студії, до мене підійшли двоє дівчаток з одного київського ВНЗ і запитали, чи можуть вони попрактикуватися в нас. Я побачила в них справжній інтерес, вони до мене прийшли. І, оскільки вони потрапили в п'ятницю, в редакції був досить гарячий день, і я не могла придумати для них швидко завдання, я віддала їм квитки на «капусник» в театр російської драми, які в мене були, і попросила їх піти туди, поспілкуватися з акторами і викласти свої враження. Вони пішли і в понеділок повернулися. Одна з них, досить активна дівчина, показала мені інформацію, яку вони зробили з цього вечора. В цій інформації було п'ять граматичних помилок, але питання не в тому. Я виправила ці помилки, порадила, як це змінити, вони трошки допрацювали цю інформацію, але вона все одно вийшла не такою, якою б мала бути стаття для нашої газети. А я їх попереджала чесно, що це — проба, що не обов'язково в нашій газеті їхня перша інформація буде надрукована. І ця дівчина, з якою у мене відбувся активний діалог, запитала мене, а чи не порадила б я їй видання, куди вона може це прилаштувати?.. Я передихнула і після паузи потім усе-таки перейшла до певних пояснень. Хочу вам сказати, що цей практицизм міг би бути виправданий в іншому випадку, але ж вони прийшли до мене, я тратила на них свій час, віддала їм запрошення, яке могло б бути адресоване будь-кому з моїх журналістів, виправила їхні граматичні помилки. Вони могли б за це подякувати і сказати: добре, ми наступного разу це врахуємо і зробимо краще. Прохання після всього цього влаштувати їхній матеріал ще кудись говорить, звичайно, про велику пробивну силу, яка може стати з часом цивілізованою силою, але водночас — про велику етичну вразливість такої поведінки. Після такого дуже багато людей можуть перехотіти альтруїстично заводити школи-майстерні, тому що здатність навчити повинна бути захищена. У тому числі і на рівні закону. Я вважаю, що ця етична складова для журналіста є надзвичайно важливою. Я гадаю, що ніяка професійність не може бути затребувана в повній мірі нормальним суспільством, якщо людина не має відповідної етики та культури.
— Чи відчуває ваша газета, журналісти тиск з боку провладних структур? Який образ України постає у вашій газеті? (Записка з залу)
— Образ України, який є в нашій газеті, може скласти кожен, хто читає «День». Я гадаю, що це країна, яка має дуже велику долю, дуже непросте, часом трагічне, минуле. Має колосальний потенціал. І вона просто надзвичайно красива. Для укріплення національної ідеї (про яку в нас дуже люблять говорити, не знаючи, про що говорять) нам потрібно мати хороші дороги і готелі та кемпінги. Якщо ми будемо їздити по своїй країні, в нас національна ідея виросте природнім шляхом, а не з пробірки.
А що стосується тиску з боку провладних структур... Електронна бібліотека нашої газети за 1997-1999 роки на трьох дисках (перша така газетна бібліотека в новій українській журналістиці) свідчить, що всі ці роки ми гостро виступали не тільки проти Леоніда Кучми особисто, але проти того, щоб він став президентом удруге, в 1999-му році. Більшість українців нас не послухали, бо вважали, що треба вибирати, як їм здавалося, з двох бід меншу. Але це взагалі хибний шлях, вибирати треба добро. Воно є. Так от тоді в нас було більше 40 податкових перевірок за три роки, в нас була кімната податкового інспектора, яка фактично щодня приходила до газети на роботу. І я справді з болем згадую ті роки. Але я переконана і досі, що тоді ми були праві, і ця правота підтвердилася вже в 2004-му. Але шкода, що зараз нові переможці роблять вигляд, що вся історія України почалася з них. І це неправильно, несправедливо. Більше того, я проти плебейського рівня поведінки в політиці. Треба виховувати вдячність, треба виховувати наступність в кращому. І краще було! І треба не забувати тих, хто до вас щось зробив. Інакше в нас ніколи не буде еліти, в нас ніколи не буде історії. Щодо тиску загалом, то окрім владного буває бізнесовий тиск, тиск рекламодавців, всякий, але в людини завжди є вибір, і його треба намагатись відстояти.
ПРО НОВУ АТМОСФЕРУ
— Які українські газети, крім вашої, є якісними? (записка із залу)
— Це серйозне питання. Мені хотілося б, щоб таких газет було більше. Тому що позірно товсті газети — не завжди якісні. Україна за останні роки витворила феномен жовтої аналітики. Жовта аналітика — це коли щось аналізується з низької планки моральних цінностей. Є ж інші стандарти. І ми часом просто не бачимо між ними різниці. А багато «зливів», пліток, інтриг видаються за політику, імітують собою політику. Політика — це те, що є ефективним в інтересах платників податків. Якщо ми будемо говорити про аналітику, про те, а що на виході для суспільства, ми зразу зрозуміємо, що якісної, ефективної журналістики в нас дуже мало. Знову-таки: хто за яку журналістику в Україні платить? Ми повинні дбати, щоб наші люди захотіли заплатити за якісну журналістику. У Британії прийнято: голосую за таку партію — підтримую таку газету — поділяю ці цінності. У нас вважається, що газета — це ніби «манна небесна» і не потребує підтримки, передплати, реклами. Це не так. Якщо народ захоче мати якісну пресу, він її матиме — «голосуючи» за неї своїми гривнями.
Анна САМОЙЛЕНКО, другий курс факультету журналістики:
— Ви зауважили, що журналістика, яку представлятиме нове покоління журналістів, має відрізнятися від існуючої новою якістю. Тобто нове покоління журналістів повинно повністю змінити уявлення своїх попередників про професію?
— Ні, не змінити уявлення про професію, а реалізувати нові можливості. У нас можливості теж були, але вони були трошечки іншими. Але я навіть своїм журналістам в газеті часто казала: проблема не в тому, що в нас немає свободи, проблема в тому, що ми не можемо цю свободу вичерпати. Ми своїм якісним рівнем, своїми знаннями, своїм громадянським темпераментом не заповнюємо можливості свободи, які в нас є. Включіть телеканали і подивіться, чим вони наповнюють ефір — навіть ті, які кажуть, що вони абсолютно вільні. Нова якість журналістики означає: треба зробити так, щоб в Україні було приємно бути розумним. Щоб в Україні було не шкідливо особисто для себе бути благородним. Щоб ці стандарти були затребувані суспільством. Щоб розумні не були «білими воронами». Щоб їх не знищували. Я вважаю, що для педагогіки зараз велика проблема полягає в тому що батьки не знають, як виховувати дітей — так, щоб вони могли пристосовуватися до будь-яких обставин чи виховувати героїв а ля герої Джека Лондона. Я хочу, щоб журналістика своєю новою якістю створила нову атмосферу. Тобто від нас залежить — створити екологію журналістики.
ВРАЖЕННЯ
Анна САМОЙЛЕНКО, студентка другого курсу, факультет журналістики Запорізького національного університету:
— Дуже приємно було познайомитися з людиною, що настільки майстерно оволоділа професією журналіста (яка є й моєю майбутньою професією). Також приємно було, що головний редактор «Дня», яка має такий великий досвід, на такому простому рівні спілкується зі студентами і не ставить себе при цьому вище за всіх, хоча має для цього всі підстави.
Катерина СІРІНЬОК, студентка третього курсу факультету журналістики ЗНУ:
— Цікаво було поспілкуватися з головним редактором такої відомої в Україні газети. Я взагалі вважаю цю газету еталонною. Як сказав на цій зустрічі заступник декана нашого факультету, ми вчимося на матеріалах «Дня». А книги з «Бібліотеки «Дня», які я отримала як один із переможців конкурсу на краще запитання головному редактору вашої газети, — це для мене просто скарб. Моя мама — викладач української мови, і я повезу ці книги їй, щоб вона змогла їх використовувати на уроках української мови та літератури.
Найцікавіше мені було почути те, що говорила Лариса Олексіївна про українську історію. У нас, у Запоріжжі, хоч ми і живемо на такій історичній землі, справжня українська історія все ще залишається закритою.
Антоніна СОРОКІНА, студентка четвертого курсу, факультет журналістики ЗНУ:
— Завжди приємно почути людину, яка безпосередньо займається професією, яку ми зараз опановуємо в університеті. Особливо цікаво було почути про те, якою має бути нова журналістика, чому зараз повинні вчитися журналісти, а також, звичайно, про політику та про те, що треба робити, щоби, можливо, стати навіть журналістом газети «День».
Емма БАБЧУК, заслужений журналіст України, радіожурналіст, ведуча програм Національного радіо:
— Я знаю Ларису Олексіївну Івшину в журналістиці давно, дуже шаную її слово. Я пильно читала всі перші номери газети «День», яка була започаткована як газета для інтелігенції, і теми якої — політика, сучасність, ідеологія державотворення — перегукувалися із тим, що я робила на радіо. І мені завжди було цікаво знаходити на сторінках газети щось адекватне своїм поглядам або те, з чим можна було посперечатися. Деякий час «День» займав круто опозиційну позицію, ставлячи перед собою надто високу мету — дотягнути Україну до високого рівня за всіма параметрами, і мені здалося, що газета трохи втратила простоту. Але зараз я читаю «День» завжди із насолодою і завжди знаходжу для себе цікаві матеріали. А зустріч в ЗНУ розкрила для мене ще той факт, що Лариса Івшина цікава молодим журналістам. Розмова вийшла жвава та, мені здається, дуже корисна для студентів. Лариса Івшина належить до тих журналістів, які поєднують надзвичайно гострий аналітичний розум, реакцію та уміння бачити панораму суспільного життя. І всі ці якості пропущені через її серце, бо головне для журналіста — бути небайдужим. І хоча деякі намагаються сказати, що журналісти не впливають сьогодні на суспільні процеси, що вони не здатні суттєво вплинути на переконання громадян, що сьогодні немає довіри до друкованого слова, то якраз до такого друкованого слова, яке є на сторінках газети «День», є довіра. Я це кажу як колега. І знаю, що журналісти мають можливість суттєво вплинути на психологію нашого пересічного громадянина та сформувати його державницький світогляд.
Раїса ЛІФАНТІЙ, кореспондент газети «Сільський час» у Запорізькій області, викладач кафедри журналістської творчості ЗНУ:
— Я на цю зустріч з газетою, з Ларисою Івшиною чекала рік: вона планувалася ще минулого року, але через відомі події в країні тоді не відбулася. Можу сказати, що ця зустріч виправдала мої сподівання щодо «підказок» у напрямку підготовки журналістських кадрів. Важливо, що «День» — газета, яка «запрограмована» на українську інтелігенцію: не тільки на діючу, а й на формування нової.
