Саме словосполучення «українська незалежність» скидається на частину мантри для масового самонавіювання. Від повального песимізму це допомагає, як мертвому припарки. Рятуватися треба, бодай спробою нашкрябати сякий-такий реальний позитив. Попри вроджений хохлацький мазохізм ця спроба таки може увінчатися успіхом, ну, хоча б у культурній, або ще конкретніше, музичній царині. Воно, щоправда, ще багато різних гастролерів, на кшталт Кобзона, наїжджає. Однак їх монотонне скигління над «нєлєпимі граніцамі, раздєляющими друзєй» вже не розчулює так само, як дедалі менше гріє виконавська майстерність «братішек». Українська альтернатива, на їх превеликий жаль, стає сильнішою, конкурентоспроможнішою і, що приємно, агресивнішою. Чого не скажеш про наших політиків. Нехороша звичка їздити на пораду до «хазяїна» багатьом із них править за другу натуру й виховує у того ж таки «хазяїна» клептоманський погляд на Україну. І тут йому нічим не дорікнеш. Дають — бери. Ну а щодо «б'ють», то російський «слон» може бути спокійним. Нема кому і немає чим його бити. Сакраментальне «за что» поки що відсунемо набік. Постановка подібних питань вимагає чіткої артикуляції, яку забезпечують здорові й міцні зуби На жаль, українська опозиція з'їла їх на міжпартійній комічно-недолугій гризні, а офіціоз, вихований на дещо інших традиціях, має свій специфічний погляд на незалежність. Він якраз і дозволяє на фасаді Верховної Ради поруч з державною символікою терпіти серпасто-молоткасті рудименти. Дарма, що з того сміються «стороннії люде».
Вівторок, 3 грудня
