Про історію написання опери і тернистий шлях «Балу-маскараду» до глядачів — розказує «Дню» завідувач літературної частини Національної опери України Василь ТУРКЕВИЧ:
— «Бал-маскарад» Джузеппе Верді — двадцять шостий твір, написаний 46- річним італійським композитором, має цікаву і навіть драматичну історію, пов’язану як і з її створенням, так і неймовірно важкою сценічною бiографiєю.
Вперше до популярної свого часу однойменної драми Ежена Скріба звернувся видатний французький композитор Даніель Франсуа Обер, опера якого «Густав III, або Бал-маскарад» (1833 р.) хоч і мала успіх, але недовго протрималася в репертуарі. На цей же сюжет в Неаполі та ще в кількох італійських містах йшла в тридцяті роки ХIХ ст. опера досить відомого композитора Саверіо Меркаданте. Але ті композитори надавали перевагу не історичним, а життєвим обставинам, зводячи сюжет до так званого любовного трикутника, що значно збіднювало розкриття музикою літературної першооснови.
Джузеппе Верді також звернув свою увагу на лібрето Е. Скріба. Композитора зацікавили реальні обставини події 1792 року. Відголосом Великої Французької революції, яка проголошувала найкращим державним устроєм республіку, в Швеції стало вбивство під час концерту- маскараду в придворному оперному театрі короля Густава III.
«Мене охоплює розпач. Останнім часом я переглянув безліч драм (серед яких є просто таки чудові), але не знайшов жодної, яка б підійшла для майбутньої опери... Зараз заглибився у французьку драму «Густав ІІІ», лібрето Скріба, поставлену в Opera років двадцять тому. Вона чудова і дає широкі можливості. Але й тут є умовності, притаманні усім оперним лібрето, що мені ніколи не подобалося, а тепер навіть відштовхує. Отож, я в розпачі, бо зараз уже досить пізно шукати якісь інші сюжети...» — писав композитор своєму імпресаріо В. Тореллі 9 вересня 1857 року.
Боротьба з тиранією була ідейною домінантою більшості великих опер славетного італійського композитора — «Набукко», «Аїда», «Ломбардійці», «Аттіла», «Битва при Леньяно», «Макбет» та ін. Політичний підтекст лібрето опери «Бал-маскарад» (під назвою «Помста в доміно»), написаний за сценарним планом самого Верді поетом Антоніо Сомма, відразу ускладнив шлях нового твору до сцени.
Згідно контракту із імпресаріо Тореллі, цей твір, створений Верді на якомусь особливому, навіть для нього ще небаченому піднесенні буквально за кілька місяців, мав бути показаний в неаполітанській опері San Karlo у лютому 1858 р. Але за кілька тижнів до прем’єри відбулася досить схожа на відображену ситуацію в «Бал-маскараді» подія. Італійський патріот Феліче Орсіні, жертвуючи своїм життям, здійснив замах на імператора Наполеона III, що потягло за собою монархічний терор, і не тільки у Франції та Австрії, які продовжували розтоптувати честь італійського народу, починаючи із часів Бонапарта. Неаполітанський король Фердинанд Бурбон, ознайомившись із змістом нової опери, звинуватив Верді в тому, що своїм твором той підбурює народ до непокори і революції, навіть закликає до терору проти династії. Вірнопідданий директор неаполітанського театру герцог Вентиньяно створив спеціальну комісію, яка б внесла зміни в лібрето нової опери Верді. Було запропоновано перенести події в середньовічну Флоренцію, головним героєм мав стати не король, а дворянин. Та й убивство мало відбутися не під час королівського маскараду... За таких змін повністю руйнувалися не тільки музична драматургія і середовище оперного полотна, але й його дух. Композитор вважав це не тільки образливим для себе, але й недопустимим у творчому процесі, тому категорично відмовився вносити зміни в уже готовий твір.
Це був далеко не перший конфлікт Дж. Верді із цензурою. Австрійський уряд залишився незадоволеним його оперою «Набукко», кожна вистава якої виливалася в політичні маніфестації, а оперу «Ломбардці» наполягав зняти із репертуару міланський єпископ Гайсрук. Цього разу неаполітанський двір пішов навіть далі, подав на Верді в суд, змушуючи його покрити збитки на постановку забороненої опери. Але композитор залишився непохитним. На його бік стала вся європейська культурна спільнота. Королівській владі довелося піти на компроміс: композитору віддали партитуру і дозволили покинути Неаполь за умови, що наступного року він здійснить тут постановку опери «Симон Бокканегра».
Верді передав «Бал-маскарад» римському театру «Аполло», де 17 лютого 1859 року й відбулася прем’єра. Проте повністю обійти цензурну заборону на сюжет із відображенням царевбивства Верді таки не вдалося. Щоб врятувати оперу і показати її глядачам, довелося, насамперед, виконати вимоги папської курії, яка наполягла перенести події із Європи, «понизити» статус героїв: король Густав стає губернатором американського штату Бостон Ричардом, його вбивця офіцер Анкарстрем — секретарем губернатора Ренато, змінені були імена і всіх інших героїв. Остаточну редакцію опери зробив постійний лібретист Дж. Верді Ф. Піаве. Проте залишилося головне — яскрава музична драматургія, мелодійне багатство, глибокий психологізм героїв, справжні, шекспірівської напруги, пристрасті. Жертвою жорстокої придворної інтриги стає Ричард (у подальшій редакції Рікардо), якого Ренато безпідставно звинувачує в перелюбстві із власною дружиною Амелією. Засліплений жагою помсти, колишній друг графа не хоче вірити нікому, вважаючи, що тільки кров’ю кривдника він може змити своє безчестя. Він готовий не просто примкнути до політичних заколотників, але й особисто здійснити акт вбивства. Верді майстерно користується засобами контрастів, наповнюючи святкову атмосферу придворного життя відчуттям утаємничення, зловісності, невідворотності пророцтва.
За музичною драматургією, яскравістю вокальних партій і солістів, і хору, і оркестрового звучання, побудові ансамблів опера посідає одне з найвидатніших місць у творчій спадщині італійського композитора. В цій опері гостро постають одвічно моральні постулати людства: добро і зло, честь і ницість... Кожний персонаж цієї опери напрочуд чітко декларує своє ставлення і розуміння життєвих ідеалів. «Трагічний конфлікт у душі Ричарда між коханням до Амелії і почуттям обов’язку; підозра в перелюбстві перетворюють його щирого друга Ренато в запеклого ворога; мотиви фатуму в зловісних віщуваннях Ульріки; утаємничений вбивця на балу; мелодраматична розв’язка із кровною помстою і смертю шляхетного героя, який прощає своїх убивць — ситуація, близька до багатьох, раніше написаних Верді опер...» (Л. Солнцева. Джузеппе Верді. — М., 1986). І все ж своєю музичною яскравістю і виразністю саме ця опера суттєво відрізняється від всіх інших.
Розпочинається яскрава сценічна біографія одного із кращих творів Дж. Верді, який з успіхом йшов під назвою «Амелія» в багатьох італійських театрах, на сценах Франції, Італії, Німеччини. У 1861 році Верді переробив трьохактну оперу для Парижа, дописавши дві дії, що дало підставу відносити цей твір до гранд-вистав, які так успішно завойовували сценічні підмостки світових столичних опер. Згодом на основі цих двох редакцій з’явилася чотириактна версія, яка набула найбільшої популярності і ставилася на найбільших оперних сценах світу. Зараз практично неможливо скласти реєстр постановок «Бал-маскараду» навіть у найбільших театрах. Опера вже історично належить до найрепертуарніших в світі.
У 1947 році постановники опери «Бал-маскарад» на сцені Ла Скала, зокрема, в оформленні видатного художника Бенуа, повернули дію в середовище королівського двору. Проте деякі театри, зокрема, і Московський Большой, в останні десятиліття познайомили своїх глядачів із паризькою редакцією, дія якої відбувається із королівським розмахом, але в далекому і провінційному Бостоні, що викликало двозначність сприйняття музики і сценічного середовища.
В царській Росії «Бал-маскарад» вперше показала в 1861 році Італійська опера, а через майже десять років оперу поставив імператорський Маріїнський театр в Петербурзі, де творчість Верді завжди мала найприхильніше сприйняття як артистами, так і глядачами. У 1870 році «Бал-маскарад» був включений в репертуар Київської опери і став другою вердіївською (після «Травіати») виставою театру. У вересні 1885 року кияни побачили виставу у виконані ще й Італійської трупи за участю видатних співаків Баччі (Рікардо) та Пімазонні (Ренато). У 1911 та 1914 рр. партію Ренато на київській сцені виконав «король баритонів» Маттіа Баттістіні.
Майже через п’ятдесятилітню перерву театр звернувся до «Балу-маскараду» тільки в 1955 році. Постановку здійснили диригент Веніамін Тольба та режисер Леонід Варпаховський, учень Всеволода Мейєрхольда. Та постановка не сходила з київської сцени понад двадцять років (!), кілька разів з огляду на прихід до трупи нових співаків, поновлювалася, востаннє в 1973 році видатним українським диригентом ХХ ст. Степаном Турчаком. В «Балі-маскараді» розкрилася майстерність блискучої плеяди київських вокалістів. Головні партії співали: Василь Козерацький, Василь Третяк, Віктор Борищенко, Володимир Федотов, Олександр Востряков (Рікардо), Михайло Гришко, Сергій Козак, Дмитро Гнатюк, Юрій Гуляєв (Ренато), Ліля Лобанова, Таїсія Пономаренко, Євдокія Колесник (Амелія), Єлизавета Чавдар, Бела Руденко, Клавдія Радченко, Надія Куделя, Ніна Міссіна (Оскар), Лариса Руденко, Галина Туфтіна, Елеонора Томм, Віра Любимова, Валентина Река (Ульріка). Також у київській виставі «Бал-маскарад» співали відомі зарубіжні виконавці — Ладіслав Коня (Бухарестська опера), Жан Пірс (Метрополітен опера), Луїджі Оттоліні(Ла Скала) та ін.
Постановка «Бал-маскараду» ще більше збагатила вердіївський репертуар Національної опери України не тільки в кількісному, але й в якісному вимірі. Через півстоліття, вдруге звернувшись до цієї опери, ми доторкнулися до музичного шедевру, який не може залишити байдужим ні виконавців, ні слухачів.
Національна опера України, може заслужено пишатися тим, що в її репертуарі, може, як в жодному іншому європейському театрі, представлений Верді усіх його творчих періодів і складає зараз сім творів: «Аїда», «Набукко», «Травіата», «Макбет», «Трубадур», «Бал-маскарад», а також безсмертний Реквієм.
Прем’єра опери відбудеться 6 і 8 червня. Це спільний українсько-італійський творчий проект театру та Італійського інституту культури. Виставу ставлять: режисер Італо Нунціата (він запам’ятався нашій публіці по операм «Манон Леско» та «Макбет», здійсненим на київській сцені), диригент Володимир Кожухар; сценограф Марія Левитська, хормейстер Лев Вениктов. У головних партіях виступлять солісти: Тетяна Анісімова, Дмитро Попов, Володимир Опенько, Лідія Забіляста, Тетяна Піменова, Петро Приймак, Сусанна Чахоян та інші.
