У Луганському академічному українському музично-драматичному театрі відбулася прем’єра вистави «Екстезі» — любов» за п’єсою сучасного київського драматурга Тетяни Іващенко. Ця вистава — не єдина з переліку сучасної драматургії в репертуарній афіші, театр намагається приділяти увагу творчості сучасних авторів. І що цікаво, нова п’єса Т. Іващенко — вже друга в репертуарі луганського театру. Перед цим була поставлена сценічна історія сімейного життя і душевних страждань Івана Франка — драма «...Мені являлася любов». Постановку здійснив головний режисер театру Володимир Московченко, який зробив і музичне оформлення вистави, насичене запальними ритмами молодіжної дискотечної культури.
Ходи сюжету п’єси, тему якої можна емоційно означити запитанням — «наркотики — шлях до свободи?», рясніють детективними поворотами. Вбивства, журналістські розслідування, депутати, які багатіють на виробництві наркотиків і ратують за їх вільний обіг у країні, наркоділки, які тримають мережі розповсюджувачів і, мов маріонеток, смикають колись нормальних хлопчиків і дівчаток за їхні розбуджені низовинні інстинкти. Якийсь глобальний страшний експеримент над людською психікою.
Вистава має яскраву театральну форму, актори працюють у сучасній експансивній манері. Сценографічний образ вистави (художник Ірина Лубська) — дискотека з ілюзорним відчуттям вічного свята життя та майже відчутним бажанням персонажів бездумно марнувати час. Легкі платформи-трансформери здатні швидко змінити розташування, оперативно задають інший простір і створюють нові мізансцени, задаючи той темп і ритм, до якого ми вже привчені кліповим калейдоскопом змін візуальних картинок. У цьому дедалі швидшому темпі сценічного оповідання мов зосереджується прагнення героїв утекти від реальності, що їх наздоганяє (до речі, оригінальна назва драми Тетяни Іващенко звучить так — «Втеча від реальності»), уникнути того моменту зупинки, під час якого можлива твереза оцінка подій.
«У МОЇЙ ГОЛОВІ ЗАВЖДИ ЗВУЧАЛИ ДІАЛОГИ»
— Скільки себе пам’ятаю, в моїй голові завжди звучали діалоги, я подумки розмовляла за двох, трьох людей, і мені ніколи не було сумно наодинці, — признається Т. Іващенко. — Весь час ішла якась підсвідома гра. В дитинстві це були діалоги благородних лицарів, їхніх прекрасних дам, і ми з подружками наряджалися у тих вигаданих персонажів і грали в театр. Напевно, з того все і почалось, адже для нашої гри треба було написати якийсь текст, казки-діалоги, це вже сьогодні я розумію, що то були мої перші сценарії або п’єси. Тоді я була і автором, і режисером, і виконавцем чоловічих ролей, тому що залучити хлопчиків до нашого театру було не так просто.
— Тетяно, як батьки ставилися до вашого захоплення театром?
— Цікаво, що тато, маючи гарну інтуїцію, мені казав: «Коли я стану старим, буду сидіти в першому ряду, в театрі і дивитися твою виставу». Я допитувалася: що це буде за вистава, я гратиму на сцені, я її поставлю? Ні, — відповідав він, — ти не будеш режисером чи актрисою, але я буду бачити твою виставу. На жаль, батько не дожив до цього, але сталося так, як він передбачав. Мама вже давно пересвідчилася у серйозності моїх літературних намірів. Зараз я вже свідомо можу сказати, що просто народилася з єдиною любов’ю — до театру. І з роками тільки укріпилася в думці, що заради театру я можу зробити все.
— З роками захоплення театром у вас не пройшло?
— Після школи я пробувала поступати на акторський факультет в Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, потім їздила поступати до Ленінграда на режисерський факультет, але все було невдало. Після того я образилась на цілий світ, вирішила, що вищі сили, напевно, не хочуть, щоб я займалася мистецтвом, і на кілька років й справді перестала писати. Але це було неприродно для мене, я мучилася, бо відчувала потребу писати, вірила в свою долю... Якось я мандрувала. Під час подорожі ми відвідували багато храмів, в кожному з них я зверталася до Бога: «Дай мені сили і вміння виплеснути на папір усе, що накопичилося в душі, всі мої думки, що зібралися за ці роки»! Так і сталося. Я повернулася з тих мандрів і написала першу, вже справжню п’єсу, вона називалась «Літургія». Хоча і у шкільні роки, коли мені було 14 років, я написала теж повноцінну п’єсу «Шукаю себе», і її навіть хотіли поставити в колишньому Клубі РАБІС (тоді його очолював відомий актор російської драми Альфред Шестопалов). Саме з того часу розпочалася активна внутрішня робота, яка й привела до серйозної, вже дорослої п’єси. Ця робота виглядала стосами щоденників, записних книжок, у яких я відображала всі свої думки, спостереження, настрої, почуття, описувала людей, їхні вчинки, ситуації і вся ця скарбничка вражень давала мені величезний поштовх і з часом допомагала писати п’єси.
— Всі ваші п’єси мають сценічну історію?
— Всі, окрім «Літургії», втілені на сцені. Це п’єса «Принц, водій трамвая», «Зумій за хвіст спіймати бісенятко, або Як вийти заміж», «Вільний стрілок», у Театрі на Подолі п’єса йшла під назвою «Я вбив». Потім також у Театрі на Подолі була поставлена вистава «Таїна буття» про Івана Франка і його стосунки з дружиною, це якщо схематично сказати, а так там все набагато глибше. Я дуже вдячна художньому керівникові Театру на Подолі Віталію Малахову за те, що він повірив у мене і перший надав сцену свого театру для моїх п’єс. Також хочу адресувати добрі слова і директору Українського Малого драматичного театру Валентині Кімберській. У цьому театрі йдуть мої вистави «Замовляю любов» і «Втеча з реальності». У майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» йде вистава за п’єсою «Мне тесно в имени своём», яка розповідає про творчість і стосунки Сергія Єсеніна і Айседори Дункан. Цікава історія назви цієї п’єси, яку дехто сприймає рядком з його вірша. Але це не так. Назва мені наснилася: уві сні я побачила Єсеніна, і він з невимовним сумом сказав одну фразу: «Мне тесно в имени своём...» І вона стала немов би емоційним ключем п’єси. Окрім Києва, вистави за моїми п’єсами йдуть в Івано-Франківську, Дрогобичі, Луганську, Житомирі. Всього я бачила 12 різних прем’єр за своїми п’єсами, і це, повірте, величезна радість для автора. А взагалі зараз у мене нараховується 9 написаних п’єс.
«ДРУЗІ НЕ БУВАЮТЬ ІДЕАЛЬНИМИ»
— Яка з постановок вам подобається найбільше?
— Я взагалі людина вдячна, і мені, за великим рахунком, подобається все. Бо я знаю, яка це складна і напружена робота — зробити виставу. Звичайно, в кожній виставі є якісь більш вдалі і більш слабкі місця, я завжди жартую, це як у Гоголя в «Одруженні», коли Агафія Тихонівна мріяла про ідеального жениха, от як би сцену з цієї вистави та актора з тієї, ото б було добре. Але ж кожна вистава чимось індивідуальна, своєрідна і приваблива, так що мені подобаються всі, я люблю всіх акторів, які в них грають, режисерів, які їх ставили. І тут, можливо, годі чекати від мене об’єктивності. Я міркую так, якщо той чи інший колектив поставив мою п’єсу, значить він зі мною в чомусь співпадає, а раз так, я підсвідомо зараховую їх до числа своїх друзів. Друзі не бувають ідеальними, та завдяки взаємопорозумінню, друзям пробачаєш їхні недоліки. Так і з виставами. У мене взагалі пріоритет такого почуття, як дружба, і я саме з цим доброзичливим відчуттям підхожу до всіх постановок своїх п’єс.
— Пані Тетяно, як би ви визначили загальну тему вашої драматургії, чи кожна п’єса існує ніби окремо?
— Мої п’єси об’єднує скоріше не тема, а ідея. Вона загальна для всього, написаного мною, — людина не просто приходить у цей світ, вона повинна отримати якийсь свій урок, сенс життя — пізнати себе, пізнати Бога, зрозуміти, що ж таке наше існування на землі. Головними для мене є категорії добра, вічних істин, любові, благородства, дружби. Хоч про що б я писала, ці людські почуття проходять червоною лінією. Матеріал моїх п’єс сучасний, мені хочеться, аби таким чином залишилося художнє відтворення нашого сьогодення, щоб колись у майбутньому прочитали, як ми жили, що нас хвилювало. В літературі, будь-яких її жанрах, потрібно зосередити певні загальні тенденції сучасного життя, щоб можливо було зробити узагальнення, що охарактеризують наш час. Адже яким чином народжувались твори, що ми зараз називаємо їх класикою? Це ж колись було відображенням тогочасного життя, про яке ми згодом довідались з літератури.
«РЕЖИСЕРИ БОЯТЬСЯ РИЗИКУВАТИ»
— Але чомусь сучасні режисери не дуже радісно відкривають двері своїх театрів сучасним авторам.
— Вони бояться ризикувати. Звісно, спокійніше поставити перевірену класику, відому п’єсу, але ж процес треба рухати! Треба, щоб було якесь сучасне відображення дійсності. Можливо, це має бути Театр сучасної п’єси, що приймав би глядачів, яким цікаво саме твори сучасників. І, гадаю, режисерам треба не боятися експериментувати, адже глядачеві так цікаво дізнаватися зі сцени про своє життя, а не тільки про перебіг подій життя героїв шекспірівських часів. Не треба думати, якщо п’єса сучасна, то це обов’язково експеримент, щось авангардно- незрозуміле.
Я — прихильник театру переживання і зі свого досвіду вже зробила висновок, що глядачі більш за все люблять такий театр, психологічний. Тому майже всі мої п’єси реалістичні, з добре вибудованим, зрозумілим сюжетом. Для більшості глядачів — найголовніше пережити в театрі отой емоційний катарсис, заради якого зрештою вистава і створюється, і я завжди намагаюся створити у п’єсі таку ситуацію, щоб той душевний, високий градус був присутній. Люди, які йдуть в театр, шукають можливості співпереживання, що може відбутися лише на виставі. Вони прагнуть пережити такі почуття, яких, можливо, не мають у реальному житті, чи то велике кохання, чи то велике розчарування, вони хочуть переповнюватися якимись значними почуттями. А якщо ці почуття ще й звеличують душу! Хіба важливо яким драматургом це написано, сучасним чи класиком? Головне, що це зроблено так, що зачіпає глядача.
— Зараз у театрі наявною стала тенденція повернення до психологічного мистецтва, чистий авангард не владний зробити так, щоб на події сюжету відгукнулась душа.
— Я для себе завжди визначала найголовнішим в театрі — момент співпереживання. Вміння, талант актора примушує глядача зрозуміти біду іншої людини — героя вистави, це ж чудово! Якщо ми навчимося співпереживати в театрі, може, ми станемо добрішими одне до одного і в житті? Такий підхід здатний якось розім’яти нашу душу, зробити нас чутливішими, це благородне завдання.
Я прагну, щоб людина, яка прийшла в театр, «заразилася» чимось високим, незвичайним. Так, у всіх є проблеми, не вистачає грошей, не таке життя, як мріялося, але в театрі є змога показати людині її існування таким чином, щоб у неї народились оті високі думки про вічні істини, щоб вона задумалась, для чого вона живе, в чому найвищий сенс. Не тільки ж заради грошей, багатства. Сьогодні, мені здається, як ніколи актуальним твердження: «Не хлібом єдиним жива людина...»
— Що ви відчуваєте, коли дивитеся вистави за своїми п’єсами?
— Я дивлюся свої вистави як глядач і ніколи не замислююсь, от це я написала. Лише одного разу, на виставі «Таїна буття» у Театрі на Подолі, у сцені, де стає зрозумілим, що конфлікт між Ольгою і Франком досяг кульмінації, я раптом подумала, яке щастя що є ця вистава. Навіть якщо я вже нічого не напишу після неї, вже не страшно й померти. Наймістичніше, що саме у цій сцені, як потім мені розповіла виконавиця ролі дружини Івана Франка — актриса Лариса Трояновська, вона подумала, яке щастя, що Таня написала цю п’єсу, і я граю в цій виставі. А до того, як ця вистава з’явилася в репертуарі Театру на Подолі, я завжди ходила повз цей театр з думкою: якби я колись змогла побачити своє ім’я на його афішах, це було б для мене безкінечним щастям.
Після кожної прем’єри у мене виникає відчуття, все — більше нічого і ніколи не напишу, такий емоційний стрес я переживаю. Але потім де й сили беруться, і пишеться нова п’єса. Взагалі, мені здається, що в творчому плані зараз у мене найкращі часи. Є вистави за моїми п’єсами, є актори, які в них грають, є глядачі, які не один раз приходять на ці вистави, є задуми нових п’єс, в такому реальному моменті самореалізації є найвищий присмак щастя — і творчого, і людського.
