Дивуюся нашим записним націоналістам, котрі категорично знеславлюють то великого письменника Миколу Гоголя, то видатного актора Михайла Щепкіна - не лише як українських митців. Тому просто наведу кілька промовистих епізодів з їхнього життя.
***
Переказуючи слова батька (див. “Михайло Семенович Щепкін: 1788-1863 р.: Нотатки його, листи, розповіді, матеріали для біографії і родовід”, Санкт-Петербург, 1914, стор. 367.), О.М.Щепкін стверджував, що влітку 1851 р. на дачі Михайла Семеновича Щепкіна (1788-1863) Микола Васильович Гоголь (1809-1852) писав розділи другого тому “Мертвих душ”. Ось як це - зі слів самого знаменитого трагіка - переказував син:
- Одного разу приїхав Гоголь до Щепкіна на дачу. У той час Щепкін жив із сім'єю в будинку на 3-ій Міщанській вулиці, 47, під Москвою - у Волинському (від 1960 р. - складова частина сучасних столичних районів Очаково-Матвіївський та Філі-Давидкове. - О.Р.). Гоголь... повідомив, що планує пожити, відпочити і трохи попрацювати, а ще пообіцяв дещо прочитати з “Мертвих душ”. Від останнього Щепкін прийшов у захват і на вухо всім про це повідомляв як секрет.
Але не встиг Гоголь прожити і трьох днів, як на гостини до Щепкіна приїхав початкуючий молодий літератор, якого батько мій характеризував як людину пильну, пронозливу й узагалі несимпатичну. Коли зійшлися всі на вечірній чай, до їдальні Гоголь увійшов з Щепкіним під руку, про щось тихо розповідаючи. З усього було видно, що розмова ця Щепкіну вкрай цікава. Обличчя сяяло радістю. Гоголь швидко обкинув усіх оком, а, помітивши нове обличчя, нервово взяв чашку з чаєм, сів у найдальший куток їдальні і наче весь зіщулився. Обличчя набуло похмурого і злого виразу, усе чаювання просидів він мовчки, а за вечерею оголосив, що рано-вранці треба до Москви у справах.
Так і не відбулося читання його нових творів. Після того випадку до Щепкіна на Міщанську слободу Гоголь заїжджав ще кількаразово, але таким веселим, яким батько бачив його раніше, літератор ніколи вже не був. Навідуючись, якось підозріло Гоголь оглядав усіх присутніх і був уже не той Гоголь. Траплялося, зворушить Щепкін гостя якоюсь розповіддю, Гоголь злегка усміхнеться, але негайно знову насумриться, а потім зануриться в себе.
***
Гоголь завжди прихильно ставився до Щепкіна. Обидва вони знали і любили Малоросію й охоче балакали про неї, сидячи у найдальшому кутку вітальні в будинку Щепкіна. Торкалися вони і звичаїв, і одягу українців, і їхніх страв. Дослухаючись до тих балачок, можна було почути: вареники, голубці, паляниці, - тоді їхні обличчя сяяли усмішками.
Із оповідей Щепкіна Гоголь іноді запозичував риси для персонажів своїх оповіданнях, а іноді повністю вставляв цілу історію у твір. Так, Щепкін уповів літератору про городничого, якому знайшлося місце у щільній юрбі, порівнявши його із ласим шматком, що потрапив у повний шлунок. Так репліку капітана-справника (начальник повітової поліції. - О.Р.): “Полюбіть нас чорненькими, а біленькими нас будь-хто полюбить” - підказав Гоголю саме Щепкін. Не беруся стверджувати, що Гоголь завжди охоче приймав поради Щепкіна, але останній завжди виявляв власну думку щиро, нічого не приховуючи.
***
Продовжу цитувати за бібліографічним раритетом “Михайло Семенович Щепкін: 1788-1863 р.: Нотатки його, листи, розповіді, матеріали для біографії і родовід” (Стор. 346) О.М.Щепкіна, як той описав останню зустріч Щепкіна з Гоголем:
- Днями відвідав Гоголя. Він сидить, пише щось.
- Невже все це ви прочитали? - запитую я, оглядаючи бібліотеку.
- Все це треба прочитати, - відповідав він.
- Навіщо треба? - перепитую я. - Так багато всього написано для порятунку душі, а нічого не сказано нового, чого не було б у Євангелії.
Тоді Гоголь вимушено віджартувався, мовивши щось на кшталт: який жартівник! Тим часом я продовжував:
- Я і заповіді для себе скоротив до двох: люби Бога і люби ближнього, як самого себе. - А потім, - говорив мені М.С.Щепкін, - розповів я Гоголю такий випадок.
Їхав я з Харкова одного разу, як були відкриті мощі Св. Митрофанія (йдеться про події 1831 р., коли раку Св.Митрофана Воронезького для огляду нетлінного тіла відкривав святитель Преосвященний Антоній разом з іншими членами комісії Святійшого Синоду, переконавшись у чудодійнім клопотанні святителя Митрофана біля Престолу Божого; того ж року Синод зарахував святителя Митрофана до лику святих. - О.Р.). Дай, думаю, заїду до Воронежа, на власні очі закотріло побачити, на що здатна віра людська. Приїжджаю до міста, ранок чудовий, і - мерщій до церкви. Дорогою зустрівся мені чоловік із цебром, а у відрі щось б'ється. Дивлюся - стерлядь! У голові майнуло: до церкви ще встигну: виторгував, купив рибку та приніс додому. Потім до церкви пішов, а дорогою так замилувався, що зроду-віку не забути.
Стояв чудовий ранок. Ступив я до храму. А народу аж юрмиться, і така відданість, така віра, що сам я розчулився до сліз і молитись узявся: “Господи Боже мій! Весь цей народ прийшов тебе молити про власні потреби, біди та хвороби. Лише один я нічого не прошу, а тільки молюся слізно! Невже тобі потрібно, Боже, щоб ми так бідували? Дав ти нам, Господи, прекрасну природу, і я насолоджуюся нею, і дякую Тобі від щирого серця”.
І тоді Гоголь схопився з місця й ухопив мене у обійми, вигукнувши:
- Михайле Семеновичу, завжди залишайтеся при цьому!
***
Оскільки хвороба прогресувала, і великий актор не міг більше запам'ятовувати ролі, влітку 1863 р. за рекомендаціями лікарів Михайло Щепкін вирушив лікуватися до Ялти. За спогадами прямої учениці майстра, російської актриси Олександри Іванівни Шуберт-Яновської (1827-1909), з-поміж причин поїздки саме до Ялти були... сподівання при нагоді зустрітися з імператрицею, котра саме відпочивала в Лівадії.
Як стверджувала О.І.Шуберт-Яновська:
- Жевріла у нього надія на обіцяну графом Олексієм Костянтиновичем Толстим (1817-1875) аудієнцію в цариці, що жила тоді в Лівадії. Щепкін хотів розповісти про труднощі московської театральної школи, про зловживання дирекції і важку долю молодих артистів. Зрозуміло, все залишилося у сподіваннях, до Лівадії його не допустили. Так йому, голубочку, шляхетна місія і не вдалася.
Дорогою до Криму смертельно хворий Щепкін вимушено давав вистави, - у Нижньому Новгороді, у Царицині, у Таганрозі. Припливши пароплавом до Керчі, видатний актор піддався на вмовляння антрепренерки мадам А.П.Жарської та зіграв дві вистави за двома видатними українськими драматургами - Миколою Гоголем та Іваном Котляревським - відповідно: “Ревізор” і “Москаль-чарівник”. Через погане самопочуття майстра третій спектакль скасували. Слабуючи, дорогою до Ялти Щепкін навіть відмовився від запрошення мариніста Івана Айвазовського (1817-1900; див. тут https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3006880-ivan-ajvazovskij-1-korol-stihij.html і тут - https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3008011-ivan-ajvazovskij-2-car-mora.html) відвідати його виставку в Феодосії.
У Ялті актор зупинився 9 (21) липня 1863 р. у будинку своїх щирих друзів - керуючого Імператорським маєтком у Лівадії Якова Лазаревського (1829-1880) та головного лікаря міста Ялти, українського поета-сатирика Степана Руданського (1833-1873). Здавалося, хворому трохи покращало. І раптом князь М.С.Воронцов надіслав за трагіком коляску, аби гостя привезли до його Алупкінського палацу. Адже наступного вечора у Воронцових мали зібратися гості, тож приязний господар просив Михайла Щепкіна прочитати уривок з... “Мертвих душ”. Та під час виступу Михайлу Семеновичу погіршало. Оглянувши актора, лікар констатував: становище серйозне. Перелякавшись, 14 (26) липня 1863 р. графиня Єлизавета Ксаверівна Воронцова (1792-1880) випхала знаменитість із Лівадії... у готель.
***
Ось через що останні три дні життя 75-річний трагік пролежав у ялтинському готелі “Бристоль” на вулиці Бульварній, 12 (тепер - вул.Рузвельта, 10), і буквально на очах згасав. Як не гірко це констатувати, але великий актор помирав на самоті, під звуки веселої бальної музики, що з першого поверху, де знаходився трактир, лунала в прочинені вікна його номера на другому поверсі.
Майже всю останню добу М.С.Щепкін перебував у небутті, аж раптом прийшов до тями. Його вірний слуга і друг Олександр Григорович Алмазов потім розповідав, що, долаючи дихавицю, того трагічного дня, опівдні, 11 (23) серпня 1863 р. Михайло Семенович раптом підвівся та почав самостійно вдягатися.
- Куди це ви? - запитав слуга.
- До Гоголю.
- Господь з Вами! Микола Васильович одинадцять років як помер.
- Помер? Ось воно що.
Від несподіванки Михайло Семенович Щепкін схилив голову, поволі опустився у крісло, відвернувся обличчям до стіни і замовкнув назавжди. Смерть майстра у готелі “Бристоль” 11 (23) серпня 1863 р. констатував міський лікар Ялти Степан Руданський: “Апоплексія артиста московського театру М.С.Щепкіна, яка спочатку виявилась у втраті пам'яті місць, так що пацієнт спочатку не впізнавав, де він, потім втраті пам'яті осіб, а під кінець втраті і самосвідомості; хворий помер у забутті”.
Так-так, той самий класик української літератури Степан Руданський, якому ми, окрім іншого, завдячуємо віршем (1856) до знаного романсу “Повій, вітре, на Вкраїну...” (1872) композиторки Людмили Олександрової, що свого часу прикрашав репертуар Івана Козловського, Анатолія Солов'яненка, Тетяни Ціхоцької, ВІА “Світязь” і “Чумаки”.
Олександр РУДЯЧЕНКО
