На цей фільм чекали довго. Минуло 5 років після скандальної «Німфоманки» і 7 років після початку опали на Канському фестивалі, коли Ларс фон Трієр сильно зіпсував собі репутацію непродуманими висловлюваннями під час прес-конференції. Не обійшлося без шуму й зараз: у тих-таки Каннах десятки людей покинули прем’єру The House That Jack Built. Ті, що залишилися, аплодували бурхливо й довго.
Спочатку Ларс планував зняти телесеріал. У лютому 2016-го оголосив, що випустить повний метр. У травні після ґрунтовного вивчення історій серійних убивць завершив сценарій.
Так, «Дім...» — це фільм про вбивцю-маніяка. Він складається з 5 позначених титрами частин — «інцидентів». У кожній з них Джек (Метт Діллон) убиває окремим способом. У кожній — своя режисура, своя хореографія насильства й свій коментар.
Причому протагоніст не просто коментує події, а, подібно до головної героїні «Німфоманки», висповідається перед невидимим до певного моменту співрозмовником на ім’я Вердж (Бруно Ганц, що — яка іронія! — зіграв ангела в «Небі над Берліном» Віма Вендерса, 1987). Verge в перекладі з англійської означає «край» або «грань», але також це скорочення від «Вергілій». У фільмі згадується «Енеїда», а Джек в останніх сценах постає в червоному халаті, який нагадує про вбрання Данте із класичного полотна Ежена Делакруа «Данте і Вергілій у пеклі» — ця картина потім відтворюється буквально. Як і годиться Вергілію, герой Ганца теж веде співрозмовника колами пекла.
Таким чином, весь фільм — це прощальний погляд Джека на своє життя. Також — промова на останньому суді. А ще — екскурс світовою культурою та історією, з відповідними рясними ілюстраціями, в тому числі з кадрами з фільмів самого Трієра. Різного роду ремінісценцій та алюзій тут безліч: живопис вищезгаданого Делакруа, а також Ботічеллі, Рембрандта, Курбе, Гогена, Клімта й Мунка, поезія Вільяма Блейка й Гете, музика Девіда Бові й Баха (останнє — у виконанні канадського ексцентрика, віртуоза-піаніста Гленна Гульда), архітектура антична, готична й тоталітарна (Альберт Шпеєр) — плюс устрій німецького бомбардувальника «Штука», Сталін, Мао й Гітлер. Таке нагнітання стилів і відсилок Трієр називає «дигресіонізм» — тобто «кінематограф відступів». Та все ж було би помилкою спокуситися цими інтерпретаційними хащами, витлумачуючи, яка цитата що означає. Правда фільму — в його головному героєві.
Джек — інженер. А також — домкрат (jack — так англійською називають домкрат; саме домкратом Джек і вбиває свою першу жертву, набридливу кокетку у виконанні Уми Турман). Він дійсно весь час будує будинок, але ламає почате, бо незадоволений результатами. Схоже, єдиний вид творчості, в якому він здатен досягти бажаного, — вбивство; яскраве підтвердження того — доволі комічний епізод, коли Джек повертається на місце злочину не менш ніж десяток разів, аби прибрати вже прибрані докази, списуючи все на обсесивно-компульсивний розлад, якого в нього насправді немає.
Фільми з серійним убивцею в ролі центрального персонажа, від безвихідного «Генрі: портрет серійного вбивці» (1986) до гротескового «Американського психопата (2000) — не дивина. Не бракує в цьому жанрі й високоосвічених філософів — самий лише Ганнібал Лектор із «Мовчання ягнят» чого вартий. Проте з Джеком інакша ситуація.
Метод Трієра — не видуманий ним у якості явного жарту дигресіонізм. Колись на мистецькознавчому жаргоні це називалось деконструкцією. Трієр бере усталені категорії — наприклад, певний жанр — і вивертає навиворіт. Так він вчинив, зокрема, в «Догвіллі» (2003), задіявши поширений голівудський сюжет про згуртовану спільноту пересічних обивателів, які протистоять чужим злим силам, рятуючи від них якусь невинну душу: «маленькі люди» в нього виявлялися чудовиськами, гіршими за будь-яку мафію.
Напхана високою культурою свідомість Джека, його прагнення зробити все згідно з задумом, навіть незважаючи на смертельну небезпеку, його відкинутість від суспільства, його соціопатія складають дещо дуже знайоме. Будь-який шанувальник упізнає ці риси: перед нами власне сам Трієр, і всі «дигресії» — мапа його свідомості. По суті, й «Німфоманка», й «Дім...» — дві сторони його внутрішнього пекла, просто 2013-го він говорив мовою кохання й сексу, а тут вдається до тортур і смерті. Джек — саме «домкрат», інструмент цього граничного самовираження, негативна подоба Трієра; наскільки незворушний і товстошкірий перший — настільки вразливий і схильний до меланхолії другий. Обидва — не сприйняті світом, обидва — майстри своєї справи, обидва — перфекціоністи й ніколи не добудують своїх «будинків». Реальність, де панують угоди й компроміси, їм нецікава.
Тож «Дім, який побудував Джек» — це анти-автопортрет митця. Це розжарене чорне дзеркало, в яке дивиться Трієр. Він не хоче, щоб його жаліли. Досить, аби подивилися разом з ним.
