Сімейна мудрість франківців завжди допомагала уникати капканів соціального виробництва коли у театрі було два рівно важливих керівника — головний режисер і директор.
Звичайно повага до творчого начала гучно декларувалася, але часто і європейського масштабу художній авторитет не рятував від добре спланованих дій керівників ідеологічних органів районного масштабу. Тож до підбурювання лідерів залучалися широкі театральні маси — від театрознавців до прибиральниць кабінетів, які виносили з них сміття, що мало служити доказами на користь запланованих звинувачень. Я пам’ятаю, як компанія по звільненню одного із головних режисерів київських театрів забуксувала, з огляду на його взірцеву побутову поведінку. Добили сталевою логікою — якщо він не п’є у театрі, значить напивається вдома, а таємний алкоголізм це, звичайно, моральна потворність.
Нинішній генеральний директор Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка Михайло Васильович Захаревич у директорському кріслі вже 19 років! По факту це доволі скромний стілець, а от значущості, а подекуди й розкоші додають йому таланти господаря. Геніальний український режисер Сергій Володимирович Данченко, як безумовний керманич першої драматичної сцени України, прийняв Михайла Васильовича радо і щиро. Довіряв беззастережно і до сьогодні директор Захаревич віддячує за це тепер уже шануючи пам’ять про майстра. Щоправда з тих далеких часів розпочалася епопея з будівництвом Малої сцени. Китайці кажуть: «Людина живе доти, доки будує свій дім». І досвід у великому приміщенні франківців доводить справедливість цієї мудрості. Кожного року відоме «театр починається з вішалки» тут змінюється на «театр починається з крісел», «театр починається з фойє», або безпардонне «театр починається з пристойних туалетів». А от будівництво Малої сцени перетворюється на щось безкінечне! Можливо, якогось дня директорові варто відкрити двері довгобуду і запросити режисерів, акторів, художників опановувати те що вже є, а далі допрацьовувати по ходу. Так часто буває на виробництві, і оскільки саме виробництвом вважає театр Захаревич, то й відповідний досвід цілком можливо запозичити.
Крісло директора театру ніколи не було троном для нашого героя. І таку звичну для театрального середовища систему скарг та пропозицій заради дружби проти когось у Театрі ім. І. Франка викорінено геть! Мабуть тому у час, коли практично всі головні режисери задля уособлення одновладдя стали художніми керівниками-директорами і Сергій Володимирович Данченко і після Богдан Сильвестрович Ступка залишилися однозначної думки про цінність посади і особи Михайла Васильовича. Хоча непорозуміння і конфлікти були між Данченком і Захаревичем (за моєї роботи у театрі) та вони вирішувалися завжди красиво і на користь спільній праці. Певен, що є вони й сьогодні між Богданом Сильвестровичем і Михайлом Васильовичем, мабуть, що багато й гостріші, адже час і умови для роботи театрів не те щоб поскладнішали, а стали гірше нема куди. Але до честі, як перших осіб, так і усіх франківців, навіть обертаючись навколо цього театру на найближчих орбітах мені про це дізнатися не вдалося. Отже панує сьогодні у цьому «храмі української культури» чуття єдиної театральної родини. Родини надзвичайно жадібної до роботи. Взагалі акторська професія є унікальною у матеріальному сенсі. Зарплатня не міняється від кількості ролей, кількості виходів на сцену, а артисти вимагають нових вистав, більших можливостей для виявлення своїх таланів. Театр ім. І. Франка по кількості прем’єр, кількості показаних у своєму приміщенні і на виїздах вистав впевнено посідає лідерську позицію. І от коли виробничі показники помножуються, або навіть зводяться у ступінь захопленням глядачів і радістю творчості артистів, Михайло Васильович сідає у крісло в кабінеті і починає співати... І співає так добре, що в якості «співочого директора» легко б збирав повні зали. Але багато важливіше для нього у цій пісні доєднатися голосом своїм до улюбленого хору свого вже стільки років єдиного театру.
P.S. Статтю, власне, написано до ювілею Михайла Захаревича, народного артиста України, лауреата Мистецької премії ім. Марка Кропивницького. Сам він про це мовчить, про масштабні святкування інформації нема, а зовнішність і зовсім збиває з пантелику. Тому, і ми про це нічичирк. Просто, піднімаючи келих, пошепки і з почуттям проспіваємо: «Довгії, довгії літа!»
