Роллан Сергієнко — неголосне ім’я в нашому кіно. На жаль. Бо за послужним списком він у першій когорті українських кінематографістів. Серед його фільмів лише кілька ігрових — «Білі хмари», «Щастя Никифора Бубнова», дебютна короткометражка «Карти». А більшість — неігрові, документальні, серед яких безсумнівні, як на мене, шедеври: «Освідчення в любові», «Відкрий себе», «Закон Вернадського», «Дзвін Чорнобиля», «Поріг», «Чорнобиль. Післямова»...
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО: «ВАС ЗАТОПЧУТЬ!»
Сергієнко — син учителів з Чернігівщини. І онук, по материнській лінії, священика. Це багато що пояснює — і в його долі, і в тому моральному кодексі, який він сповідує: через мистецтво.
А ще він учень самого Олександра Довженка, навчався на легендарному ВДІКівському курсі, набраному класиком 1955-го. Однокурсник Сергієнка, Отар Іоселіані (вже так само світовий класик) пригадує: Довженко в кінці першого курсу сказав, що ні йому, Отарові, ні Сергієнкові не треба займатися режисурою. Чому? «Вас затопчуть, — сказав Довженко. — Ви надто делікатні». Делікатні, а тут треба бути іншим: пробивним, зухвалим... Ні той, ні другий не послухали і в режисуру все ж таки пішли, і слава Богу. Однак, мабуть, не раз Сергієнкові пригадувалося те «вас затопчуть»...
Скажімо, тоді, коли його усунули від зйомок картини «Іду до тебе» — про Лесю Українку, за сценарієм Івана Драча (пізніше фільм усе ж поставить Микола Мащенко). Або коли заборонили документальну стрічку «Відкрий себе», присвячену Григорію Сковороді. Уже в часи перебудови, в кінці 1980-х, її знімуть з «полиці» і навіть присудять Шевченківську премію. Однак усе це треба було пережити, встояти на ногах. Причина цих та інших заборон — незмінна присутність високої мистецької логіки, яку чиновники завжди сприймали як малозрозумілу, однак очевидну загрозу самому їхньому існуванню. А ще найвищі моральні принципи... «Серед нас усіх, — безапеляційно стверджує режисер Роман Балаян, — Роллан є найпоряднішою людиною».
На вимогу зробити енну кількість змін у «Відкрий себе» Сергієнко відповів Держкіно зухвалим 17-сторінковим листом. «Ви бачите тільки букви, а скласти з них слова не вмієте», — написав він. Нічогенько, правда? Особливо на ті часи. А ще онук священика висловив обурення вимогою очистити зоровий ряд картини від кадрів з церквами, соборами. Століттями, продовжував режисер, вони були для людей втіленням краси і досконалості, а тепер ви вимагаєте від цього відмовитися? І узагалі — що це за вимоги такі, навіть до режисера, який зробив кільканадцять фільмів? А якби на моєму місці був молодий початківець? Це ж ви хребет йому таким чином зламали...
«СЬОГОДНІШНЯ СТАВКА НА БУРЖУАЗНІСТЬ — У ПРИНЦИПІ ЦЕ СТАВКА НА АНТИХРИСТИЯНСТВО»
Ще одна однокурсниця Сергієнка по ВДІКу Ірина Поволоцька вважає, що Роллан Петрович «виявився найвірнішим учнем Довженка... Є таке відчуття. Він якось у безпосередньому сенсі прийняв цей вогонь на себе». Мова передусім про цикл Сергієнкових стрічок про Чорнобильську трагедію. Справді, визначальним для Довженкової «України в огні» є відчуття катастрофи — наша вітчизна гине, затиснута між двома колоссами. І взагалі у творах вчителя Сергієнка це постійний мотив: зникнення матерії національного буття, а власне, самого життя як такого. Чергова вселенська пожежа нищить нас і наш життєвий простір — і на ранок ми прокидаємося уже в іншому часопросторі. Щоправда, не одразу у Довженка це відчуття випрозорилось як емоція трагедійна. А от у Сергієнка осмислення цієї світоглядної колізії присутнє уже в «Білих хмарах» (1968) — син їде до батька, який помирає, і передумує все життя: своє і родини. Життя, яке складається із суцільних катастроф...
Один із героїв чорнобильської стрічки «Поріг» Володимир Шовкошитний (пізніше став письменником, тоді один із ліквідаторів катастрофи і бард) формулює те відчуття з пронизливою категоричністю: «Батьківщина — це місце, де ми народилися, де народили дітей, стали батьками. Цю Батьківщину ми втратили. Назавжди».
Втрата. Це відчуття переслідувало Сергієнка довго, надто довго. Витворився чорнобильський цикл: «Дзвін Чорнобиля», «Наближення до Апокаліпсису. Чорнобиль поряд», «Чорнобиль. Тризна», «Чорнобиль. Післямова»... Якби ж то ми не тільки дивилися ці фільми, а й вслухалися в них — може, поменшало б в Україні тих трагедій і катастроф? Хоча розумію всю наївність подібних схлипів...
Довженко вірив у пришестя комуністичного суспільства, яке стабілізує суспільне життя, врівноважить його чіткими і зрозумілими моральними приписами. Сергієнко — віруюча людина, відтак не дивно виглядає його твердження про те, що «сьогоднішня ставка на буржуазність — у принципі це ставка на антихристиянство». Оцінюючи пройдений шлях, може сказати: «Я був у душі, мабуть, комуністом — хоча сам себе таким не вважав, — але думаю, що обстоював ідею комунізму, вкладаючи в це поняття і Христа як одного з перших комуністів, і Сковороду як одного з послідовників Христа, й ідеологів справжнього комунізму» (з інтерв’ю Ларисі Брюховецькій, «Кіно. Театр», 2003, №2). Знову Сергієнко рухається проти течії — тому, напевно, що лишається вільним і непокріпаченим. Совість — ось його релігія. Бути собою, не забувати, що найбільший гріх людини — осквернення образу Божого. Таким є кінематографічне Євангеліє від Роллана.
