21 березня на 74-у році життя після важкої довготривалої хвороби відійшла Олександра Іванівна Вінграновська-Білинкевич. Знайомі та друзі вважали її уособленням справжньої шляхетної українки: батько — Іван Білинкевич — відомий франкознавець та краєзнавець; з письменницею Іриною Вільде її поєднували родинні й людські стосунки; вона була дружиною геніального поета Миколи Вінграновського. Здавалося, ще вчора пані Леся тримала в руках журнал «Сучасність», де опубліковано її непересічні спогади про свого чоловіка («Два слова про Миколу»), тішилися виходу в світ альбому з роботами доньки Ярини (Київ, «Народні джерела», 2010)... І ось... Смерть завжди приходить невчасно.
У 2005 році Київський театр поезії «Мушля» поставив поетичну виставу «Заповітне» за Вінграновським, зокрема, творами з відомої збірки «Цю жінку я люблю». До речі, на прем’єрі була і пані Леся, яка всіляко сприяла цьому спектаклю. Ось що згадує режисер Сергій Архипчук про їхню співпрацю:
— Дуже цікаво, що Господь спарував людину з півдня України (Первомайськ Миколаївської області) з людиною із Західної України (Коломия Івано-Франківської області). Я навіть чув таке узагальнення, мовляв, схід і захід поєдналися в родинах Дзюби, Драча і, власне, Вінграновського. У пані Олександри в усьому відчувалися західноукраїнські традиції, зокрема, традиції інтелігентної коломийської родини. Вона відкрила нам свій фотоархів, завдяки якому змогли створити оригінальний плакат-афішу до «Заповітне». Цікавилася нашими перипетіями — вистава йшла довго і з різних причин довелося вводити різних виконавців.
У ній відчувалася, що називається, порода. Тобто походження давалося взнаки. Вона була як відгомін іншої старої культури: без совкового масовізму, колективного ентузіазму... Натомість Олександра Іванівна була виваженою, поміркованою, дещо прохолодною в стосунках. Одним словом, леді, чи краще сказати, — пані. Але її прохолодність — не означала байдужість. Наприклад, я мав певні проблеми зі здоров’ям. Їй здалося, що вони подібні до тих, від яких терпів її чоловік. Як результат, порекомендувала одного висококласного лікаря, заздалегідь домовившись із ним про мій візит. Інакше кажучи, вона відкрита і легка на допомогу. Крім того, була настільки дипломатичною, що я довго не зміг сказати: чи їй ця вистава дуже подобалася, чи навпаки. Допоки не розповіла, як сприйняла отой «нем’який» перехід від одного до іншого віршів: так, як людина, яка бере в руки поетичну збірку. Адже поезія не читається як роман — одне за другим, а вибірково, відповідно до настрою і душевного стану. Тому і поезія до тебе приходить вибірково. Насамкінець нашої співпраці подарувала тритомник Вінграновського. Після того ми ще передзвонювалися — я її вітав на свята. Світлі спомини залишилися про неї. Нехай спочине з Богом.
— Олександра буда відданою дружиною, — продовжує поет Іван Драч, — яка вміло підкреслювала дорогоцінні риси свого чоловіка, що додавало йому снаги до життя, особливо в останні роки, коли той хворів. Помер він від тяжкої хвороби. Я був на похороні — прощання відбувалося у Спілці письменників. Тоді Леся трималася дуже гідно, як і належить дружині видатного поета, режисера, актора. Тепер і її проводжаємо в останню путь. Бог не дає харизматичних чоловіків будь-кому. Тільки тим жінкам, які здатні бути для них водночас і підтримкою, і натхненням.
«Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч, у страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.
Аби ще в жнива — то було б іще...
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко...
Цю жінку я люблю. І цю любов-лелеку
Не радістю вкриваю, а плачем.
Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені...
Бо так вже склалось — не забуть, не збути,
Не призабути навіть уві сні.
Як чорний чай, як чорний чай Цейлону,
Мені це літо впало у лиман...
Цвів молочай. Посічкану солому
Везли з гармана — даленів гарман...
P.S. Редакція «Дня» висловлює співчуття рідним, друзям Олександри Вінграновської. Вічна пам’ять.
