У зв’язку з серйозною конференцією, що пройшла у Москві й була присвячена першій річниці від дня смерті Д.А. Прігова, поета і художника-концептуаліста, мені захотілося розповісти те, про що на конференції не говорили. Про політичні погляди Прігова, його ставлення до історії Росії та до сьогоднішньої ситуації.
Багато сторін політичного, суспільного світогляду Прігова легко вичитати з його віршів, скульптур, перформансів. Це розуміли ще в радянський час куратори неофіційної літератури від КДБ, які на самому початку перебудови спробували запроторити його до божевільні за розклеювання по всьому місту пародійних оголошень на кшталт: «Товаришу, вір, зійде вона, зірка якогось там щастя!». Або: «Пам’ятай, поетом можеш ти не бути, а громадянином бути зобов’язаний!». Його тексти пародіювали мову влади радянської культури, позбавляючи її сили й потужності, і за це його ненавиділи багато радянських письменників і поетів і, до речі, ненавидять досі. Прігов неодноразово повторював, що радянський концептуалізм (на відміну від концептуалізму західного, який був реакцією на перевиробництво товарів) був реакцією на надлишок радянської ідеології. І ця ідеологія поетом цілеспрямовано дезавуювалася. Зрештою, такої самої деконструкції зазнавали й добровільні помічники держави, наприклад, православна церква, неодноразово називана Пріговим «тричі червонознаменна, двічі ордена Леніна й Червоного знамені».
Після перебудови в цьому сенсі нічого не змінилося. Прігов був одним із тих, хто виразно розумів генетичний зв’язок нової Росії зі старою, розумів, що влада лишилася в руках радянської номенклатури, котра прикинулася демократами і кооператорами для успішнішої приватизації державної власності. Але, звісно, саме путінська епоха з її планомірним знищенням свободи, антизахідною риторикою і перетворенням Росії на обложену ворогами фортецю стала для Прігова черговим і неспростовним доказом хибності історичного шляху Росії. Прігов був уже публічною фігурою і висловлював свої погляди як на різних конференціях, так і в розлогих інтерв’ю, особливо, якщо вважав інтерв’юера однодумцем, як це було у випадку зi С. Шаповалом.
Частково повторюючи думку М. Мамардашвілі, що Росія рухається замкненим колом, не в силах його розірвати і повторюючи одні й ті самі колізії, Прігов зробив важливе уточнення стосовно характеру цього повторення. Росія відтворює постійно один і той самий цикл — довго, протягом кількох поколінь існує ніби поза світовою історією, заходить у черговий глухий кут, наближається до краху, починає руйнуватися. І в останню мить раптом виходить на поверхню, оголошує весь попередній шлях помилкою, відкривається, відчиняється світу, швидко, у швидкісний спосіб засвоює все те, що було створено в період її чергової відсутності. Переймає західні технології, відкриття, досягнення в галузі культури, жадібно читає і засвоює прочитане, потім починає західний досвід впроваджувати в життя, домагається зримих успіхів. Після чого — завжди, здавалося б, несподівано — згадує про свою національну гордість великоросів, починає ганити бездуховний Захід, від якого вже взято начебто все, що можна, серед решти — матеріальна допомога; замикається в собі, оголошує себе охоронцем істини й чистоти. І йде з історичної сцени у свою рідну пітьму, що хлюпає і плямкає, у власний і нікому не зрозумілий особливий шлях. І потихеньку починає загнивати, щоб у мить, коли вже, здається, пізно, голод стукає в холодне вікно, тлінню смердить, хоч святих винось — знову, ніби нічого й сталося, на світовій історичній сцені, аби знову оголосити, що готова все почати спочатку і будувати спільний європейський дім. І так без кінця.
Мабуть, пріговське ставлення до російської історії було одним із найбільш похмурих (можливо, тому такими смішними й абсурдними виходили в нього російські політичні та культурні діячі, як, утім, і всі ті, хто за пафосом приховував брехню). Він не бачив виходу з цього замкненого кола, що перетворює Росію на вічного підлітка, який не встигає подорослішати і відразу ж поринає у чергове дитинство. Тобто в тому, що Росія знайде свого Путіна, Прігов не сумнівався ще за Горбачова та Єльцина. Так, Горбачов і Єльцин витягли Росію на поверхню, повернули її обличчям до світу, та щойно правлячий шар відчув, що нахапане й розкрадене може бути відняте або зменшене тими, хто заглибиться у способи попереднього привласнення народного добра, як країні було дано черговий сигнал на занурення, і вона плюхнулася з усього маху в покритий ряскою смердючий мілкий ставок, оголошуючи його своїм підводним градом Китежем.
Як розірвати це замкнене коло, як виринути на простір світової історії, вже не зникаючи в утробних потьомкінських селах? Прігов казав, що в самої Росії на це сил не вистачить. І лише поразка у війні та зовнішнє управління (на кшталт того, що продемонстрував Гус Хіддінк у футболі) здатні перервати те, що в популярній кінокомедії було зафіксовано зі страхітливою точністю: вкрав, випив — до в’язниці; вкрав, випив — до в’язниці. Лише в’язниця — це особливий самобутній шлях Росії (а насправді просто існування поза контролем громадської думки — в тому числі світового — над корумпованим правлячим шаром). Шкода, злочинна російська еліта неспроможна відмовитися від вигідного для неї маніпулювання народом-підлітком, який виявляється вічним заручником її корисливих інтересів.
Останнім циклом Прігова стала добірка віршів, де Путіна і його прісних зображено так само, як радянських політиків у далеку застійну пору. Ще Прігов мав намір написати великий текст про собак Путіна й Буша, лабрадора Конні й шотландського тер’єра Барні. Однак у листі, надісланому мені незадовго до смерті, він повідомляв, що розмовляв про можливу публікацію цих віршів у найпрогресивніших російських видавництвах і скрізь виявив дружнє небажання сваритися з нинішньою владою.
Коло замкнулося. Прігов описав його, тобто пережив черговий переворот разом із нашою нещасною країною й одночасно описав його у своїх текстах. Світ від цього не став кращим, проте став зрозумілішим. Хоча це й слабка розрада. З зануренням вас, товариші!
