Зірковим гостем Лондона-56 цього разу був Дастін Хоффман, котрий приїхав як постановник, що для публіки незвично. Його режисерський дебют називається «Квартет» і оповідає таку ж гарну і зворушливу історію чотирьох оперних співаків, колишніх знаменитостей, котрі живуть у притулку для людей мистецтва і хочуть організувати небувалий концерт — заспівати, як у молоді роки, квартет з однієї з опер Верді.
На створення фільму Хоффмана надихнула документальна стрічка про справжній притулок для оперних співаків; власне, із цього й почалася його розмова з пресою.
— Одним із джерел натхнення для вас була документальна стрічка. Чи не могли б ви розказати про це?
— Це чудовий фільм, який має назву «Поцілунок Тоски». Мені про нього розповів сер Роналд Гарвуд, коли я спитав його про історію написання його п’єси (за якою знято фільм. — Д.Д.). «Поцілунок Тоски» зняли 1984 року. Верді, який був багатим і успішним наприкінці свого життя, вирішив збудувати для себе будинок у Мілані, де й мешкав. Він розпорядився, щоб після смерті оперні співаки та музиканти — а в нього було багато знайомих, які вже не грали в Ла Скалі і ніде не виступали, — могли жити там. Ось «Поцілунок Тоски» і розповідає про оперних співаків та музикантів, які живуть у цьому будинку.
— А ви радили своїм акторам спершу його подивитися?
— Я їм порадив, але вони проігнорували. (Сміється.)
— Однак чи відчували ви магію творення кіно, узявшись до режисерської роботи?
— Це моя перша режисерська робота, не знаю, чи відчую я таке знову. Це відчували ми всі: і знімальна група, й актори. Коли знімаєш кіно, ніколи не знаєш напевно... Під час знімання «Касабланки» навряд чи хтось припускав, що цей фільм стане класикою. Головні актори відмовилися, знімали зі складом акторів нижчої категорії... Знаєте, ви завжди перебуваєте в тунелі, кінця якого не бачите. Але з цією стрічкою було те, чого ми не очікували. Це трапилося, коли ми вирішили задіяти у зніманнях справжніх оперних співаків на пенсії і справжніх музикантів. Людей, яким щодо роботи не дзвонили вже двадцять, тридцять, сорок років. Вони в змозі виступати, але їм не дзвонять через їхній похилий вік. Так ось, ці люди — у віці від сімдесяти до дев’яноста років — приходили щодня з таким зарядом енергії, що знімання тривали по 10 — 12 годин на день, і для нас це була надзвичайна, особлива нагода, не просто робота знімальної групи. Це була інша тональність.
— Якщо придивлятися до деталей, то у вашому сценарії лунає вельми прикметна цитата з Біллі Вайлдера. Чому вона вас надихнула?
— Коли знімаєш фільм, намагаєшся одночасно вибрати коло глядачів, тож ставиш на місце глядача себе. Якби хтось мені сказав, що на відео чи DVD є фільм про оперних співаків на пенсії, я б не надто захотів його дивитися. Знав, що нашим обов’язком є зберегти енергію, підтримувати інтерес глядача. Я порадив акторам переглянути фільм Говарда Гока з Розалінд Рассел та Гері Грантом «Його дівчина — П’ятниця», бо в діалогах акторів є сильна енергетика, і в нас теж вона повинна бути. Я ж, у свою чергу, маю записи інтерв’ю Волькера Шльондорфа (німецький режисер, знаменитий завдяки екранізації «Бляшаного барабана» Гюнтера Граса. — Д.Д.) із Біллі Вайлдером, на які той погодився, бо Волькер час від часу говорив німецькою. І там Вайлдер каже: «Якщо ти збираєшся розповісти глядачеві правду, краще будь смішним, бо тебе уб’ють». Тож я це запам’ятав.
— «Квартет» знято за мотивами британської п’єси, там грають британські актори. Отже, ви хотіли зняти саме британський фільм?
— Ні. Кілька років тому, під час роботи над стрічкою «Останній шанс Гарві», я заприятелював із Джоном де Борманом (відомий європейський і американський кінооператор. — Д.Д.). Після перегляду фільму ми обговорювали деякі сцени з нього, і Джон сказав, що мені варто спробувати себе в режисурі. Я відповів: «Знайди для мене таку роботу — і я вилечу першим рейсом». Він подзвонив наступного дня, сказав, що Фінола Двайр, продюсер їхнього фільму «Освіта», надіслала мені сценарій. Від цього сценарію відмовився режисер. Мене попросили його прочитати, я це зробив. І погодився працювати. Часом усе вирішує випадок.
— Ви самі добирали виконавців?
— Я прийшов у цей фільм уже після того, як Том Кортні (грає одну з ролей у «Квартеті». — Д.Д.) поговорив про знімання з Роном Гарвудом. А Том і Альберт Фінні (відомий британо-американський актор і продюсер. — Д.Д.) — друзі від початку кар’єри, вони практично одночасно стали зірками. Альберт — завдяки фільму «Вечір суботи, ранок неділі», а Том — завдяки стрічці «Самотність бігуна на довгі дистанції». Дружба між ним і паном Гарвудом триває понад сорок років. Тож коли я прийшов, Альберта, Тома і Меггі Сміт (виконавиця у «Квартеті». — Д.Д.) уже взяли у фільм, потім Альберт не зміг продовжити роботу. Тож із усіх зірок, які взяли участь у фільмі, я вибрав двох — Біллі Конноллі та Полін Коллінз. Я працював у Лос-Анджелесі, і мені по телефону дозволили взяти акторів на дві ролі. Меггі я бачив лише один раз. Я їй подзвонив, ми представилися одне одному, і я її спитав, чи в неї нема ідей, хто підійде найкраще. Бо перше, що ти маєш робити, коли починаєш працювати режисером, — хоч багато хто цього не робить — це вчитися. Чому б не запитати в хороших акторів їхньої думки? Вони знають краще за будь-кого. І Меггі, не зволікаючи, назвала ім’я Полін Коллінз. Я не бачив стрічки «Ширлі Валентайн». Але бачив її роботу з Вуді Алленом («Ти зустрінеш високого чорнявого незнайомця»), і вона там була прекрасна (обов’язково подивіться). Під час телефонної розмови я сказав: «Мені здалося, що ваш діалог імпровізований». Вона відповіла, що так, це абсолютна імпровізація. Я здивувався: «Із Вуді Алленом?» Вона промовила: «Так, він дозволяє мені говорити, що забажаю». Тож я почав працювати. Як кажуть в Америці, мене запустили і замкнули двері.
— Чому ви все ж таки вирішили спробувати себе як режисера?
— А чому ви одягли зелену футболку?
— Бо вона яскрава, і я хотів привернути вашу увагу.
— У мене схожа мотивація. Насправді я хотів зробити цей фільм дуже давно. Та часом минає сорок років, перш ніж у тебе виходить щось зробити. Ось правдива відповідь.
— А чи важко було стати по інший бік камери?
— Знаєте, коли ви у професії понад 45 років, накопичуються те, що нам у режисерах подобаються, і що — ні. Часом ці думки збігаються. Гадаю, акторові треба усвідомлювати таке: коли приходиш на знімальний майданчик і бачиш, що режисер стоїть і проговорює слова зі сцени під час її знімання, зазвичай це дуже поганий знак. Адже це означає, що режисер у голові цю сцену вже зняв. Він точно знає ритм і нюанси, які мають бути в кожній репліці, і в іншому його не переконаєш. Зазвичай такі режисери навіть не люблять акторів і ніяк не дочекаються, поки опиняться у монтажній. І вони діляться на дві категорії: ті, хто любить сюрпризи, і ті, хто їх ненавидить. Саме цього актори вчаться дуже рано. Беручи участь у кіно, ми всі — кожен із нас — потроху виступаємо режисерами,.
— Чому?
— Бо нам необхідно себе захистити. Людина, яка здатна думати і яка знімається в кіно багато років поспіль, учиться себе захищати, бо для нас це підступна форма мистецтва. Нас до монтажної не допускають. Це надзвичайно. Коли режисер просить зіграти з певними нюансами, барвами, а ти відчуваєш, що це маячня, але все одно робиш, бо режисер попросив, то в монтажній виберуть саме цей варіант. І я з упевненістю кажу: коли ви бачите погану гру актора, звинувачуйте не його, а режисерів, бо саме вони вибрали цей кадр.
