На сцені «Під дахом» було показано нову спільну виставу Інституту театрознавства при Університеті Людвіга Максиміліана (Мюнхен, Німеччина) й Театру російської драми (Київ, Україна). П’єса «Емігранти» Славоміра Мрожека — про життя поза Батьківщиною, про злидні та мрії, про єднання людей, між якими, здавалося б, не може бути нічого спільного.
Уся вистава (постановка, сценографія, костюми — Катрін Кацубко) сприймається як єдиний діалог, а деколи — й своєрідний «діалог монологів» двох героїв — АА (Максиміліан Шпекетер) і ХХ (Юрій Шульган).
Словесна перепалка героїв, психологічна атака й — тут же! — душевна близькість людей, що опинилися в одному просторі в чужій країні в новорічну ніч, — усе це сприяє емоційній насиченості дії.
АА через політичні причини покинув країну. Цей освічений інтелігент із філософськими поглядами на життя в майбутньому марить написати книжку про людину «в чистому вигляді», її слабкості й примітивності. ХХ — робітник, що заробляє гроші фізичною працею. Він далекий від інтелектуальних висот і філософського розуміння життя, але він має визначену й відчутну мрію: заробити грошей, побудувати на батьківщині будинок і жити в ньому зі своєю сім’єю.
У кожного з цих людей своє життя й своя правда в ньому. Але ситуація, в якій вони опинилися, не просто зближує — обставини ріднять героїв.
У виставі «Емігранти» переважає словесна дія. Саме дія, адже репліки, фрази, монологи — динамічні й різноманітні. Опріч того, багаті як стилістично, так і емоційно. І від іронії, гротеску, навіть грубощів і жорсткості — до сентиментальності, чуттєвої в’язкості шлях короткий. Це може бути одна репліка, запалена сигарета або просто... пауза. Є в діалогах і деяка оповідність, створена короткими історіями-сюжетами, що їх розказують герої. Чого лише варто оповідання про хлопчика, який у парку з-за куща бузку кидав каміння в молодших дітей, уявляючи при цьому себе героєм. І, незважаючи на те, що, за словами самого Мрожека, в «Емігрантах» він «рішуче порвав з театром абсурду», деякі відгомони, а інколи й алюзії з творів драматургів, що підтримують цю естетику, в п’єсі та виставі все-таки присутні. Наприклад, сцена, в якій опісля відвертого діалогу ХХ приймає рішення повіситися й робить у його реалізації перший, безглуздий крок. Ну чим не «Очікуючи на ґодо» Беккета?
Звісно, як і передбачає камерна сцена, вистава «Емігранти» — передусім акторська. Саме актори підтримують змістову лінію тексту Мрожека й вистави Катрін Кацубко. Причому із зали для глядачів спостерігати цікаво буквально за всім: недоладним, але в той же час відчайдушним сміхом ХХ; діями АА, що намагається втішити свого недолугого товариша; за чаюванням героїв і «міцним» новорічним застіллям, яке провокує кожного виплеснути свій душевний біль.
Здається, у виставі закладено досить об’ємну алегорію: ХХ і АА — не просто емігранти, що опинилися в чужій країні, далеко від рідного дому. Вони емігранти на цьому світі, вони не знайшли в ньому свого місця, хоча й прагнуть до мрії. Саме ця мрія рятує їх від туги, відчаю й навіть смерті. І зовсім не має значення, про що мріє кожен із героїв: про славу й вищу справедливість або про затишний будинок, у якому живе любов і чути дитячий сміх...
