У глобалізованому світі ми легко переймаємо звички далеких для нас народів. Достатньо якійсь давній, локальній і комерційно перспективній традиції впасти в око маркетологам, і ось уже за кілька років її радо святкуватимуть мільйони людей на іншому боці океану. Нічого поганого в цьому я не бачу, мандрувати по життю від свята до свята — веселіше. Погляньте на наш календар — після Покрови приходить Геловін, а згодом і магазинна метушня Чорної П’ятниці (така чужа років десять тому і така очікувана нині), з перших чисел грудня вітрини вберуться в Різдвяні прикраси й застигнуть так на місяць-півтора, щоб потім почервоніти від сердець і купідонів, провіщаючи День Валентина, за ним Восьме березня, Великдень, Трійця й літо — літо й саме свято, тож тут ритм дещо сповільниться. Шкода лише, що таким барвистим календарем подій керує радше економіка, а не здоровий глузд чи, хоча б, сфера емоційна. Бо якби так, світ ніколи не залишив би поза увагою свято, одна назва якого змушує серйозно і надовго задуматися — День Подяки.
Газета «День» на високому, всенаціональному рівні неодноразово привертала увагу суспільства до наших сильних і слабких сторін. Це така собі здорова діагностика і профілактика для тривалого і довгого життя держави. А минулого року на полицях книгарень з’явилася особливо корисна книга — «День Вдячності», де багато мудрих і талановитих авторів прямо чи опосередковано розповіли про людей і події за які нам, українцям, треба бути вдячними — одне одному, рідним або чужим, друзям, а подекуди й ворогам, катастрофам і тріумфам нашої історії, та ще сотням вартих народної уваги подій, вчинків, оцінок. Ці чудові тексти ви й самостійно можете почитати, в тиші дому чи неспокої метро, я ж лише нагадаю одну фразу, що визначатиме подальший хід моїх (не)гастрономічних думок. У передмові, Лариса Івшина пише «Щоб здійснити духовний трансфер для переходу зі стану, коли чекають усього від усіх інших, а допомогу сприймають як належне, нам потрібно усвідомити: невдячність — це найгірша рабська риса» і ще «Слово «дякую» — це лише необхідний мінімум. Але ще більш цінною є вдячність як дія. Кожен може запитати себе: «Що я можу зробити, щоб виявити свою вдячність?» Придумали? І зробіть це — не приховуйте свої найкращі риси:)». Тож ніщо не заважає нам, українцям, уже цього листопада або грудня, можливо, квітня чи й узагалі кожного місяця святкувати свій індивідуальний і національний День Вдячності. А щоб надихнути вас і зробити цей шлях легшим, давайте разом познайомимося з американськими традиціями Дня Подяки, які завжди асоціюються з щедрим столом, але аж ніяк ним не завершуються.
Насправді ідея відзначати Дні Вдячності з’явилася в часи Генріха VIII у Англії. Стомлені пишними святкуваннями католицької церкви парафіяни, яким іще й доводилося за них платити, після Реформації захотіли їх усі скасувати, замінивши Днями Посту (в скрутні моменти) і Днями Подяки (в радісні). Наприклад, у роки епідемій парафіяни багато постилися, а дякували Богу за перемогу над Іспанською Армадою чи за викриття Порохової Змови.
Першими переселенцями до Нового Світу були відважні пілігрими та пуритани, які разом зі скупими пожитками, привезли за океан звичку дякувати за Божі Дари. Офіційна і красива легенда першого американського Дня Подяки якраз про таке і розповідає. На початку 1620 років, 38 пілігримів заснували самотнє поселення у Віргинії. Зима видалася холодною, та й вирощувати місцеві рослини європейці ще не вміли, тож вижити їм допомогли добрі індіанці, які щедро ділилися харчами. Наступного року, Бог почув молитви пуритан, а пуритани — підказки місцевих племен, і врожай видався на славу, що вони, всі разом, і відзначили першим офіційним Днем Подяки на континенті. Пізніше, на жаль, індіанці не раз страждали від європейської невдячності, та це тема для інших публікацій.
Тривалий час американці святкували День Подяки по різну, дати змінювалися з року в рік, від штату до штату. Лише в середині XIX, у розпал громадянської війни, президент Лінкольн закріпив цю дату за останнім четвергом листопада. І зробив це під тривалим тиском письменниці й громадської активістки Сари Гейл, яка протягом 40! років писала листи всім можливим американським політикам із вимогою зробити День Подяки — загальнонаціональним святом.
Сьогодні День Подяки є одним із головних свят у Сполучених Штатах, яке традиційно збирає родину за великим столом, а на столі завжди має бути — індичка. Згідно з тією ж легендою про пілігримів і добрих індіанців, для першої святкової вечері вони вполювали диких американських індичок. Нині пташок вирощують до свята спеціально, а деякі екземпляри важать до 20 кілограмів! Із індичкою пов’язана ще одна цікава традиція цього дня, яка бере початок у 1947 році. Саме тоді Національна Федерація Індиків (а є й таке) вперше подарувала американському президенту пташку, яку потім для Гарі Трумена й запекли. Наприкінці 1980 світ поступово ставав гуманнішим, і хоч Федерація продовжує дарувати індичок кожному американському президенту, ті незмінно «амністують» пташок і випускають на волю, до парку.
Звичайні американські родини ж здебільшого не нехтують цією смачною традицією, і після довго маринування фарширують індичку сумішшю хліба, шавлії, селери, моркви та цибулі і запікають до вечері. Решту страв також бажано готувати з локальних продуктів Нового Світу. На столі обов’язково має бути журавлинний соус, картопляне пюре з підливою та гарбузовий пиріг. Запивати все найкраще яблучним сидром, молодим вином або просто солодким чаєм. Таке меню сподобалося б і більшості українців, як, сподіваюся, і свято. Бо найважливіше за щедрим столом — люди, для яких усе це готувалося. День Подяки — важлива нагода родинам і друзям зібратися разом, і словом або хоча б подумки, подякувати одне одному за великі й дрібні речі з яких складається наше життя.
В українців багато власних цікавих свят, про традиції яких, сподіваюся, ми ще багато розповімо. Проте, погодьтеся, додати дрібку вдячності нам точно не завадить. І нехай кожен обере сам, коли святкувати свій особистий День Подяки — головне святкувати його щиро і систематично!
