Нещодавно співачка приїхала для запису в нову студію «День-TV». Першу частину відеосюжету вже можна побачити на сайті. Наразі вашій увазі пропонуємо розширену версію розмови.
— Джамало, розкажіть про ваш новий кліп «У осени твои глаза».
— Це відео не схоже на попередні. Режисер і автор ідеї — Віктор Вілкс, відомий своїм нестандартним баченням. Він співпрацював із Земфірою, гуртами «Бі-2» та «Мумій Троль». Зрештою, мені подобається те, що відео вийшло непрямолінійним, що воно не будується на змісті тексту. Хтось там побачить щось від фільмів Тіма Бьортана, хтось — Алісу в країні пригод, а хтось додумає щось своє.
— У двох епізодах ви майстерно танцюєте танго. Танцювали раніше чи брали уроки?
— Ще коли мені було шість років, я нетривалий час займалася бальними танцями. Але під час підготовки до зйомок взяла декілька уроків. Я дуже пишаюся тим, що виконала танок сама, без дублерші. Постановку робив професійний хореограф Олександр Камнєв. Чесно кажучи, саме за цю частинку відео я отримую багато позитивних відгуків.
— Джамало, ви підтримували українських спортсменів В’ячеслава Узєлкова та Володимира Кличка, виконуючи Гімн України на ринзі. Що це для вас означало?
— Спочатку для мене нічого не означало, ДЕ я співаю гімн. Для мене було набагато важливішим, ЩО я виконую. Я розуміла і усвідомлювала кожного моменту, що виконую гімн. Це те, що об’єднує народ, це те, що об’єднує націю. Це те, що має любити і знати кожна людина, котра вважає себе українцем. От до цього я підійшла дуже відповідально. Мені хотілося плакати, тому що я усвідомлювала, що означає кожне слово. Кажуть, що в нас гімн агресивний, написаний суржиком, недобрий — я все це перекреслила. Взяла ноти, взяла текст — і мені захотілося відчути його по-новому. Я вирішила підійти до цього з філософського погляду: це народна пісня. Так, у неї є автор слів, автор музики. Але її має виконувати народ, як не крути. Я вирішила зробити гімн по-справжньому ліричним. «Згинуть наші воріженьки» — з отакою барвою, «як роса на сонці» — з отакою. Тобто так, як би я виконала його для рідних. На мою думку, наш гімн наповнюють надмірним пафосом. Якщо, наприклад, опитати людей, що перебувають у цій будівлі, — не всі знають його напам’ять. А це погано. Щось відштовхує людей. Тому мені захотілося заспівати його від душі.
Під час бою Узєлкова я не надавала аж такого значення, де я співаю. Але перед боєм Володимира Кличка я точно розуміла, що виконую національний гімн у самому серці Росії, де в залі сидить Володимир Путін (хоч його й не показали). Кримська татарка в Москві виконує «Ще не вмерла України ні слава, ні воля»! Я не знаю, скільки потрібно було сил, щоб справитися з цим. Я не українка за національністю, але громадянка України. Я повинна співати «ще нам, браття українці, усміхнеться доля». Я відчула і страх, і хвилювання, і надпатріотизм.
— Якось ви сказали, що хочете записати інтернаціональний альбом народної музики, щоб її не сприймали як диск із весільними піснями. Чому так відбувається і як цього можна запобігти?
— Я дуже хочу, щоб наш народ був європейським. Хоч ми і говоримо, що хочемо в Європу, але спершу має змінитися дещо в ментальності. Ми десь зупинилися. Не самовиховуємося. Так, у когось, можливо, не вистачає грошей на самоосвіту. Але казати «я того не знаю» у наш час, коли відкритий світ, — це не від великого розуму. Чому так відбувається, що наші люди менш освічені? У цьому ми дуже сильно відрізняємося від Європи. Мабуть, тому що в них не було радянського режиму та інших перешкод, які були у нас. Вони постійно розвивалися і ніколи не відставали. А нам тяжче, бо в певний момент у нас був дуже великий злет — і в поезії, і в літературі, і в музиці — а потім був «стоп». І тепер ми маємо наздоганяти. Ми стали «легкими» й недумаючими. Нам легше проковтнути зрозуміле, таке, над чим не потрібно задумуватися, ніж сходити в театр чи подивитися хороше кіно. І це мене дуже засмучує. Ми зараз живемо перепостами і лайками — від цього залежить наше життя. Тобто песики і котики важливіші, ніж нова книжка. Усі чимось діляться в соціальних мережах, але ніхто не має власної думки.
Грубо кажучи, якщо оперу в репертуарі світових оперних театрів замінюють оперетою, це свідчить про деградацію аудиторії. Антрепренери думають, як заробити гроші, як привернути публіку — отже, щоб вона приходила, потрібно давати щось легке і зрозуміле. Це світова тенденція. Але те, що нам потрібно бути працездатнішими, розумнішими, ніж європейці, — це очевидно. Щоб бути почутими. Щоб бути конкурентоспроможнішими. Наша молодь повинна знати більше мов, наша молодь має більше читати, вона має бути швидшою, щоб бути правильно представленою на світовому ринку!
Наші люди дуже добрі й талановиті. Але в певний момент щось відбувається. Я у свої тридцять років ще не можу зрозуміти, де саме пробіл, — але я продовжую про це міркувати. Не розумію, чому мій альбом All or nothing вважають вкрай складним, джазовим? Так, там є англійська мова. Цим я «відрізаю» значну частину своєї аудиторії. Шукаю шлях, щоб робити українську музику світового рівня. Я пишу українську (!) музику — не важливо, якою мовою — кримськотатарською, українською, російською. Наразі уже написала пісню саме українською, вона, можливо, буде наступним синглом після «У осени твои глаза», — «Чому квіти мають очі?»:
Чому квіти мають очі?
Чому голос їх пророчий?
Не чутно нам, коли біда
Вже простягнула крила?
Ми стали такими егоїстичними та одинокими у своїх проблемах, що справді нічого не чуємо, поки нам уже по голові довбане, і тоді, можливо, зрозуміємо, що потрібно щось робити. Не можна звинувачувати всіх довкола — потрібно починати з себе. І я це роблю щодня. Не припиняйте вивчати себе і своє оточення — тоді, можливо, і в нашій країні відбуватиметься щось цікаве.
— Чому українці починають пишатися «своїми» лише після успіху за кордоном?
— Ментальність. Із цим потрібно боротися чи миритися, я не знаю. Навіть на прикладі останнього боксу: Володя переміг — ура! Що вам ще треба, дорогі люди? Чого ви порпаєтеся, як саме він виграв? Ну чому ви шукаєте якісь недоліки, коли переваг значно більше? Оце наша ментальність — комплекс неповноцінності. Те ж саме — в музиці. Випускаєш новий альбом — і відразу чуєш: «Ні, ну це вже сто відсотків на щось схоже». На що? А освіченості вказати, на що, вже не вистачає. «Нет пророка в своем Отечестве». Ми до кінця не почуваємося незалежною країною. Радійте: ми — незалежна Україна! Що нам ще потрібно?! У нас усе в порядку: маємо своїх політиків, своїх спортсменів (котрі насправді могли б представляти будь-яку країну світу, під будь-яким прапором, але вони вибрали Україну). У нас величезна кількість людей, які прославляють нашу країну, нічого не просячи взамін, — і ми не вміємо цьому радіти.
Чому немає любові до своїх кольорів, прапору, гімну тощо? Тому що це не виховують. Наприклад, перебуваючи за кордоном, багато хто (і я зокрема) охоче купує футболку із британським чи американським прапором. Це вважається стильно. А як вони стали такими? Шляхом популяризації. Хтось із публічних людей одягнув, вдало використали у фільмі, відзняли цікаву фотосесію. Наше поєднання кольорів (я це заявляю як людина, що двічі отримала ELLE Style Award та Best Fashion Award) — неймовірно стильне, і я хотіла підкреслити це власним вбранням під час виконання гімну.
Ми маємо талановитих фотографів, дизайнерів, операторів, музикантів, котрі справді — конкуренти європейцям. І знаєте, для мене стала справжнім відкриттям і утвердженням віри в «наше» зустріч із українським кіно. Це було рівно рік тому на зйомках фільму «Поводир» (в якому я зіграла головну жіночу роль) нашого, українського, режисера Олеся Саніна. Я ще більше полюбила українське. Який, наприклад, талановитий художник з костюмів Галина Отенко — у її костюмерній понад 23 тисячі костюмів, до неї звертаються навіть режисери з Франції! Є в нас дуже талановиті люди! Любіть їх і вірте в них, а інакше вони поїдуть. І поки ми в ментальності, у своїй голові, це не закріпимо, у нас нічого не вийде.
Про музичне «піратство», образ співака та рольову модель для молоді, а також про те, як виховати дитину внутрішньо вільною, дивіться у наступній серії з участю Джамали на «День-TV».
