Кожен, хто так чи інакше знає франківців, а значить, хоча б подумки бере участь у їхньому нинішньому ювілеї, пригадує з них тих, хто йому ближчий, кого він краще знає, до кого прикипів душею. Пригадую і я…
З Дмитром Омеляновичем Мілютенком мені пощастило зустрітися у спільній роботі на радіо на початку шістдесятих.
Ніна Миронівна Новоселицька запропонувала мені, молодому режисеру, поставити радіовиставу за п’єсою Артура Міллера «Всі мої сини». На головні ролі вона запропонувала Дмитра Омеляновича і Поліну Володимирівну Куманченко. Я був дещо збентежений — прекрасні провідні артисти Театру імені І. Франка, народні артисти Радянського Союзу і я, зовсім молодий режисер. Чи зумію знайти з ними спільну мову, взаєморозуміння? Яким же було моє потрясіння, коли на першій же репетиції і Поліна Володимирівна, і Дмитро Омелянович повели себе майже як учні, дослухаючись до кожного мого прохання. Вони намагалися зрозуміти, чого я хочу. Це прекрасна риса справжнього, інтелігентного партнерства. Довіра і справжня художницька наївність цих, без перебільшення видатних артистів, запали мені в душу до сьогоднішнього дня. Очевидно, саме таким і має бути Артист, з великої літери. Саме так він має ставитися до ролі, до партнерів, до роботи.
У них була ще одна риса, досить рідкісна сьогодні, — вони намагалися зрозуміти інше акторське покоління. Вдивитися, вслухатися в нього. Тоді багато говорили про сучасну манеру акторської гри. Вони намагалися зрозуміти, що ж нового несе це покоління, в чому новизна їхньої акторської манери і володіли однією дуже рідкісною рисою — втім, характерною для кожного справжнього митця, — сумнівом.
На той час нашим театром керував прекрасний директор — Леонід Тимофійович Куропатенко, — і ми, багато в чому завдяки йому, дуже тісно спілкувалися з акторами Театру імені І. Франка. Влаштовувалися спільні посиденьки, капусники, застілля… Під час одних із таких посиденьок у Театрі імені І. Франка, під старий Новий рік до мене підсів Дмитро Омелянович. Цілу годину ми розмовляли про проблеми акторської майстерності. У мене й досі в пам’яті його допитливі, наївні очі, його постійне прагнення зрозуміти щось нове. Я думаю, що саме цими рисами була зумовлена його згода працювати у фільмі Юрія Іллєнка «Криниця для спраглих».
Минали роки… У 1980-му я випускав у Театральному інституті свій перший акторський курс. Головою Державної екзаменаційної комісії була Поліна Володимирівна Куманченко. Це був мій перший акторський курс, і я хотів вкласти в цих студентів — Олега Ісаєва, Люду Погорєлову, Галю Яськову, Владислава Задніпровського — все те, що вмів. Я займався з ними акторською майстерністю чотири рази на тиждень — вранці та ввечері.
Не пам’ятаю вже точно, що говорила Поліна Володимирівна про наші дипломні вистави — «Бур’ян» А. Головка, «Віяло» К. Гольдоні, «У пошуках радості» В. Розова — і про студентів. Але пам’ятаю слова, які приголомшили мене на все життя, сказані нею на зустрічі зі студентами: «Любі мої, запам’ятайте на все життя: талановитій людині достатньо десяти хвилин, аби засумніватися у своєму обдаруванні, аби примусити себе замислитися про те, що вона може, а чого не може. Малообдарованому артисту, щоб усвідомити свою малообдарованість, дуже часто не вистачає всього життя».
Десять хвилин — і все життя. Як просто і точно! І вкотре я пересвідчився: який гігантський творчий, людський і духовний потенціал закладений у цій видатній актрисі.
Потім у житті я часто згадував ці слова — вистраждану формулу Поліни Володимирівни. Особливо в чорні роки життя нашого театру, коли стрімко змінювалися художні керівники, і бал у театрі правили партійні посередності, яким довести свою неспроможність було просто неможливо. Для когось із них, кого ти не взяв у свою виставу, ти ставав найзапеклішим ворогом. Я пригадував її слова, коли до театру приїздив абсолютно бездарний драматург, і його бездарну п’єсу ставив у театрі абсолютно бездарний головний режисер, і доводилося чути, як абсолютно нездатні артисти хвалили цю виставу у найвищих висловах, коли артисти, збожеволівши від телебачення, презентацій та інших халтур, пропускаючи репетиції, порушуючи всі мислимі й немислимі норми театрального життя, вимагали, втім, заголовних ролей, вважаючи, що будь- який характер їм створити — раз плюнути…
Близько з Аркадієм Євгеновичем Гашинським я познайомився лише в останні роки його життя, коли він викладав у Театральному інституті. Ми були на одній кафедрі, часто спілкувалися. Але у виставах я його бачив у пору моєї молодості, і емоційне враження від його гри було величезним — Урієль Акоста, Креон в «Антігоні» Софокла, Макбет, Ярослав Мудрий із однойменної п’єси І. Кочерги. Він був одним із акторів-героїв у трупі Театру імені І. Франка. Але що відрізняло його від інших акторів-героїв цього театру — дивовижна, приголомшуюча людяність у кожному сценічному образі. Він був випускником першого і єдиного українського акторського набору, випущеного великим мхатівцем Михайлом Тархановим у московському ГИТИСі під час війни. За задумом його творців, цей курс мав стати основою нового українського молодіжного театру у Києві. Але доля розпорядилася інакше, і Аркадій Євгенович був прийнятий до трупи Театру імені І. Франка.
Він апріорі вважав людей хорошими, порядними, чесними. Це не так уже часто буває в наші часи.
І ще Аркадій Євгенович умів забувати вчорашній успіх — дуже важлива для справжнього артиста риса. У ньому — запорука «антизірковості», в ньому — передумова до творчості. Він розумів, що в кожній новій ролі все треба починати з чистого аркуша, з незнання, зі студентства, з нового витка «відкриття давно відомих істин».
Він був чудовим педагогом. Можливо, лише у учнів Аркадія Євгеновича при спогадах про нього тепліли очі. Цього феномена у інших студентів, при розмовах iз ними про педагогів, при спогадах про них, не зустрічав. Він умів розпізнавати істинний талант. Він мужньо витримував випробування, послані йому долею. Життя нікого не залишає у спокої, не дає розслабитися. Але так гідно і так мужньо, як він, приймати удари долі може мало хто.
Ще один артист Театру імені І. Франка — Володимир Михайлович Дальський. З ним я познайомився у Львові, коли був артистом допоміжного складу Театру ПрікВо, а він був одним із провідних артистів цього театру. Крім якоїсь неймовірної органіки, яка була присутня у Дальського на сцені, і крім його шарму, він мав могутній акторський темперамент. Можливо, до кінця не розкритий ні у Львові, ні у Києві.
У Львові ставилася якась п’єса братів Тур. В. Дальського було призначено на одну роль ще з одним прекрасним артистом Театру ПрікВО, народним артистом України, Аркадієм Івановичем Аркадьєвим, велетнем, красенем, провідним артистом театру, який, на мій погляд, краще, ніж ленінградський актор Ю. Толубеєв, грав Вожака в «Оптимістичній трагедії» Вс. Вишневського. Ми, молоді, брали участь у цій виставі в масовці. І от на прогоні виявилося, що могутній, драматичний темперамент В. Дальського набагато сильніший, ніж темперамент А. Аркадьєва, якому Богом дано було бути героєм у всі десятиріччя його театральної діяльності. Явно гострохарактерний Дальський перевершив красеня і загальновизнаного героя Аркадьєва.
На сцені він був шалено наївним. І людяним. У житті він міг розпитувати тебе про твої біди. Він міг бути щасливим, коли ти, хлопчина, говорив йому якісь хороші слова. Він був АРТИСТОМ — у найвищому розумінні цього слова.
Потім Володимир Михайлович перейшов до Театру імені Івана Франка. Я бачив його в кількох роботах і спілкувався з ним. Звичайно, він прекрасно грав у комедії Б. Нушича «Д-р філософії». Він був блискучим партнером багатьох великих франківців, і, звичайно ж, складав неперевершений дует з іншою прекрасною актрисою цього театру — Нонною Кронідівною Копержинською, яка мала фантастичну енергетику і надзвичайно яскраве трагіфарсове обдарування.
Взагалі, треба віддати належне керівникам цього театру. Багато десятиліть вони вміли збирати і колекціонувати яскраві акторські індивідуальності.
Я знав, скоро франківцям вісімдесят п’ять. І все думав, як ми, «з Лесі», маємо відгукнутися, а те, що ми повинні відгукнутися, у мене не було жодного сумніву. І я вирішив пригадати дорогих мені людей, істинних артистів, тих, хто у мене залишився в серці як приклад справжнього і щедрого служіння справі театру.
