Висновок з екзотичної картинки серйозний: «Молодість» —
це терпіння. Останнього потрібні величезні запаси, його треба накопичувати
в горби, як це роблять верблюди із водою. Воно необхідне, щоб організовувати
кожний новий фестиваль і займатися цим десяток років підряд, щоб пристосуватися
до мінливого характеру «Молодості», щоб дивитися десяток фільмів за день.
Залізне терпіння було аж ніяк не зайвим цього року і для організаторів,
і для публіки. Зникнення одних фільмів і раптова поява інших, чехарда в
програмі «повного метра», постійні перестановки час від часу збурювали
хід фестивалю. Перепадає на горіхи насамперед організаторам; на завершальній
прес-конференції Андрій Халпахчі заявив: «Ми не знімаємо провини і з себе».
Однак фестиваль — то не тільки і навіть не стільки художня акція, скільки
соціальна структура, пов’язана з великим обсягом життєвої прози, на кшталт
фінансів, міжнародного авторитету країни, міжнародної ж і своєї рідної
бюрократії. Одне слово, порядок або відсутність його на «Молодості» відображає
рівень хаосу, що нині панує в Україні. Якщо вже мова зайшла про фільми,
які випали із програми, то ніякими проколами в організації не можна пояснити
відсутність раніше заявленого повнометражного дебюту Володимира Тихого
«Мийник автомобілів», на який, до речі, покладала великі надії та ж кіномолодь.
Фільм був готовий, залишалося знайти, по суті, копійки для зведення звуку,
але хто ж у нас дасть навіть найталановитішому режисерові ці зовсім немаленькі
«копійки»? «Молодість»? Вона сама склеює свій бюджет із дірок та дефіциту.
А якими причинами бажаєте обгрунтувати «географічний кретинізм» Кельнського
кінофестивалю, який усупереч попередній домовленості відіслав копію конкурсної
картини замість Києва в… Чикаго? Таких, із дозволу сказати, запитаннячок,
які значно розширюють контекст нинішнього неладу, можна ставити багато.
Ну не може існувати в бідній державі, яка нехтує своєю культурою, фестиваль
на рівні Каннського. Але той рівень, що є, попри все, феноменальний. До
гарного звикаєш скоро. У кулуарах і на сеансах «Молодості», наприклад,
постійно миготіли два її завсідники — не Тяпкіни-Ляпкіни якісь, а Лео Карракс
та Кшиштоф Зануссі; для будь- якого хоч трохи обізнаного глядача без цих
режисерів світове кіно просто неможливо уявити. Під час фестивального перегляду
навіть у дуже дорогому «Кінопалаці», не кажучи вже про демократичний Будинок
кінематографістів, народ стояв у проходах, але це ж природно, про це зайвий
раз і говорити якось не випадає. А стояли, оскільки було що дивитися.
Конкурсна програма, незважаючи на деякі скорочення, досить
правильно відображала картину нинішнього молодого кіно. Прагнення розважити
глядача, як і раніше, бореться в розумах майбутніх фон Трієрів та Бунюелів
із бажанням надавати ляпасів суспільному смакові. У студентських та короткометражних
категоріях це відчувається гостріше: внаслідок стислості формату немає
часу на метафізику та рефлексії, вести мову треба одразу і за темою. Наприклад,
«Кікірі Кікі» Марії Гамбоа (США) відображав постійне зацікавлення американських
незалежних до експериментальної спадщини французької «нової хвилі» настільки,
що навіть сюжет ставав додатком до формальних прийомів. Загалом же і серед
робіт студентів, і в короткометражках, зроблених професіоналами (студентами,
які недавно випустилися), дотримувалася рівновага між тим, що можна умовно
назвати «анекдотами», і просто добре розказаними та показаними кіномініатюрами.
У сенсі «анекдотів» запам’яталася цілим залпом короткометражок Велика Британія
— «Одинадцята година», «Жан», «Що посієш, те й пожнеш» являли собою надто
специфічну суміш трилеру та фарсу, основою якої був густий чорний гумор.
Подібну спробу пожартувати цього разу на тему в’язниці, зроблену в аргентинській,
загалом непоганій картині «Запаларес» — також важко назвати вдалою саме
через монотонність комічних прийомів, очевидно, однієї дотепності для такої
теми недостатньо. Французький «Банко» (диплом журі) тим і був гарний, що
ця маленька соціальна комедія смішно зроблена: вуличний музикант і пересичений
малий передражнюють один одного, доки перемога не залишається на боці найбіднішого.
Необхідний баланс лірики та стебу підкуповував і в еротичній елегії «Мій
батько» (Франція — Болгарія).
На іншому полюсі короткого жанру, крім уміння жартувати,
потрібен іще талант показувати прості речі, які важко відображати. Абсолютно
незаслужено було обійдено увагою всього журі драматичну новелу «Палець
Едіти» — у чвертьгодинному фільмі режисер Джон Джонс зумів проникливо та
зі співчуттям оповісти історію життя престарілої танцівниці канкану, яка
доживає свій вік у богадільні. «Поштова скринька» англійки Софі Кобб, що
сусідила із цим фільмом, явила собою зразок вишукано знятої, манірної love
story, який умістився в ті ж п’ятнадцять хвилин. Джессі Ван у «Маленькому
самураї» (Нова Зеландія) і Мануель Строх у «Розчаруванні» (Німеччина) прихитрилися
за лічені хвилини оповісти любовні міні-романи з несподіваними розв’язками.
Але чимось на зразок вершини режисерської віртуозності стала шведська картина
«Далі буде…» Автор Лінус Тунстром за п’ять хвилин зумів довести до кульмінації
та несподіваної розв’язки три (!) сюжетні лінії із двома-трьома героями
в кожній, та ще й визначити щось на зразок моралі: люди не хочуть чути
і розуміти одне одного, і трагедії в їхньому житті відбуваються через цю
фатальну глухоту.
Особливо треба зупинитися на студентських роботах азіатських
режисерів. Їх було три: одна з Ірану, дві з Південної Кореї. Це найкраще
підтвердження того, що кінематограф цих двох країн зовсім невипадково нині
у фаворі. Виникали сумніви, чи студентами ці роботи зроблені, бо майстерність
їхнього виконання здавалася бездоганною. «Райдуга» перса Алі Резі Аміні
— безсловесний шедевр пейзажного кіно, яскрава арабеска, що випліскує барви
через край. «Квартира» корейця Луна Кіма — легка й одночасно сумна замальовка
із життя двох самотніх стариків, які зовсім по-дитячому пакостять одне
одному, — дуже розважала зал та журі кіноклубів, яке присудило стрічці
спеціальний диплом. Особливою інтелігентністю, аскетичним та зрілим опрацюванням
кожного кадру, кожного характеру була насичена «Прихильність сонця» — картина
іншого корейського студента, Чуна Йон-К’юнга. Безперечна близькість та
вплив на корейців кінематографічного гіганта — Японії не дає вичерпного
пояснення «азіатському диву», адже володіння формою і смислова наповненість
властиві і далеким від будь-яких індустріальних вогнищ іранцям. Скоріше,
просто до тієї унікальної ситуації, коли молодим є що сказати, додається
ще й те, що їм дозволяють і навіть допомагають висловлюватися. Результат:
у наявності якісний злет національних кінематографій.
Анімаційну програму на фестивалі потрібно визнати найбільш
рівною, майже без «слабаків». Мультиплікація для «Молодості» взагалі, здається,
справжня відрада, бо за всеохопної любові глядачів вона спроможна бути
настільки ж смішною, наскільки й глибокодумною. Картина «Чоловік із чудовими
очима» (реж. Джонатан Хадгсон, Велика Британія), за оповіданням Чарльза
Буковського, вразила різноманітністю виражальних засобів та екзистенціальною
напруженістю постановки; академічний ляльковий «Перукар» (Штеффен Шаффлер,
Німеччина) — високою нотою гуманізму та утвердженням життя всупереч безумству
чуми; «Хутро і пір’я» (Марія Васильковська, США) — плинним, дивним танцем
двох закоханих. Однак глядачі люблять веселитися, і тому найжвавішу реакцію
в них викликали лялькові стрічки «Таємничий йогурт» і «Пташки із клітки
не літають» (обидві — Франція). Але якщо перша — кулінарно- холодильна
пародія на фільми жахів — була просто гарною, то друга, знята Луї Брісено
під безперечним впливом британського метра Ніка Парка, — надзвичайною.
Свої симпатії окриленій гострохарактерній (хочеться також ужити нелітературне
«смішнючій») мультяшці віддали і глядачі, і журі; в комплекті «пташиних»
призів бракувало тільки гран-прі. Але той пішов у категорію повнометражних
фільмів, яка традиційно вважається найвагомішою.
Тут у переважній своїй більшості стрічки були довгі (деякі
— майже дві години) та мелодраматичні. З дев’яти робіт лише «Самітник»
Єгора Кончаловського, сина відомого російського режисера, претендував (не
дуже настирливо) на роль крутого детектива з декількома вбивствами і таємничим,
неуразливим злочинцем. В основному ж картини, як на підбір, підкорялися
непозбутній ритміці сімейних сцен і тяжких переживань головних героїв.
Біди останніх виникали із самого статусу, уготованого їм режисерами різних
країн і стилів. Практично всі центральні персонажі — люди, викинуті на
узбіччя, соціальні, сексуальні або психологічні відступники. Ситуація маргінальності
провокується по-різному, але розв’язка незмінно драматична. Критерій якості
тут досить чіткий. Адже тема меншості нині в пошані у політкоректного кінематографа,
і від того, наскільки дійсно вона хвилює режисера або зроблена на догоду
прибутковій моді, залежить і рівень фальшу в самій картині.
Наприклад, у «Молоці» (Велика Британія) герой трохи не
сповна розуму через смерть матері, але всі спроби режисера Вільяма Брукфілда
вести мову дотепно і будувати абсурд навколо цього невеселого факту далеко
не завжди досягають мети, частіше обертаючись несмаком і вторинністю. «Сутінки
на морському узбережжі» (Андраш Фесош, Угорщина) гарні за задумом: відчайдушний
хлопець сліпне внаслідок аварії, а потім закохується за самим лише голосом
у далеку красуню- німкеню, — але багато що втрачають через наполегливе,
школярське прагнення авторів фільму наслідувати західні зразки в кожному
компоненті стрічки. Нагромадивши у свій «День подяки» і наркоманію, і гомосексуалізм,
і невмотивоване насильство, і судову несправедливість, і душевні розлади,
австрієць Міхаель Пфайфенберг отримав у результаті те, що і мало вийти
— незрозумілу купу зі злободенних тем.
Один із негласних хітів фестивалю, проте, не відзначений
помітною нагородою — дебют Кімберлі Пірс «Хлопці не плачуть» акцентує на
проблемі набагато жорсткіше і тому захоплює зал аж до самого фіналу. За
головну роль дівчини-трансвесті Хіларі Суонк цього року одержала «Оскара».
Подвійне перевтілення їй вдається блискуче, її чоловікоподібна героїня
так само чарівна, як і приречена. Безсумнівно, вся конструкція фільму спирається
на цю партію — могутню і трагічну. Саме завдяки грі Суонк вибачаєш і психологічну
необгрунтованість кривавої розв’язки, і слабкі акторські роботи другого
плану. А от виконана Джемі Беллом на одному диханні роль хлопчика-танцюриста
Біллі Елліота (в однойменному британському фільмі), який вибивається із
шахтарського бруду в балетні князі, підтримано якісною роботою другорядних
персонажів, тому соцреалістичні перипетії фільму більш-менш переконують.
Три франкомовні стрічки — «Сімейний альбом» (Бельгія),
«Секрет» і «Список очікування» (Франція) — експлуатували тему неблагополучного
сімейства досить схожим чином. Драма обдурених сподівань, взаємне нерозуміння
та спроби, на межі нервового зриву уникнути самотності, об’єднують героїнь
усіх трьох фільмів. Режисер «Сімейного альбому» Кріс Ван дер Стаппен посилає
свою героїню, яка виявила в собі під час навчання в Канаді лесбійські схильності,
розбиратися зі своєю ріднею в консервативну Європу. Правда в цій сім’ї
давно вже нікому не потрібна, але до фіналу всім усе-таки вдається докричатися
одне до одного. У «Секреті» подружжя після адюльтерів дружини та важких
істерик чоловіка все ж примиряється, але глядачеві на це дивитися також
важко. У «Списку очікування» франко-українця Роха Стефаника вже чоловік
кидає дружину, та ще й просто в аеропорту, перед рейсом. Могутній, адреналіновий
початок змінюється на дещо мляве продовження: нещасна жінка бомжує прямо
в аеропорту. На завершення справа поліпшується несподіваним фіналом, який
спантеличує, — кожному дістається своє крило і своя повітряна траса. Саме
таке вирішення древнього, як світ, конфлікту, судячи з усього, і полонило
журі, яке віддало «Списку» дорогоцінного «Скіфського оленя».
Картина фестивалю була б неповною, якщо не згадати про
позаконкурсні покази. Не рахуючи сучасних розкручених кіношлягерів, на
зразок «Незайманих дівчат-самовбивць» Софії Копполи, «Місячного тата» Бахтієра
Худойназарова, фільмів Франсуа Озона або «Гаррі» Домініка Молла, «позаконкурс»
нинішньої «Молодості» набув саме ретроспективного характеру. Кіно 1920-х,
1940-х, 1960-х років привносило в нервову дев’ятиденку відтінок благородної
старовини. Переглядаючи довоєнну ретроспективу знаменитих ленінградських
ФЕКСів, ті ж студенти кінофакультету могли побачити, звідки «ростуть ноги»
в знаменитих західноєвропейських кінорадикалів, на зразок Жана-Люка Годара.
Але справжнім відкриттям тут стала програма «Словацька кіновесна». У півтора
десятках чорно-білих короткометражок середини — кінця 1960-х років постала
справжня, небачена в нас Ойкумена експериментального кінематографа. Свобода
і зухвалість фантазії, які вирують у картинах Ела Гавети, Юрая Якубіско,
Душана Ганака, вражають і понині. Це, так давно зроблене кіно досі зберегло
дивовижну свіжість — і саме цієї свіжості, цієї сміливості говорити зі
світом незнайомою йому мовою, дуже бракувало переважній більшості показаних
у конкурсі кінодебютів.
Однак і старі засоби, вміло застосовані, спричиняють непоганий
результат. Караван нинішньої «Молодості» перетнув свою пустелю. Оази серед
самуму та неродючості нашої некіношної реальності поки що не видно. Можливо,
ним стане перша «Молодість» — перша в новому тисячолітті. А, можливо, з
вічних кочовиків доведеться перекваліфікуватися на бурову бригаду — і вгризатися
в цю непривітну землю доти, доки звідти не вдарить джерело довгожданої
води.
Головне — терпіння.
