Позавчора, 22 липня, виповнилося 75 років від дня загибелі одного з найзнаменитіших нальотчиків ХХ століття — Джона Діллінджера. Агенти ФБР застрелили його біля чиказького кінотеатру «Біограф». Учора на екрани вийшов присвячений йому фільм «Джонні Д.» (оригінальна назва — «Public Enemies», «Вороги суспільства»).
Режисер нової гангстерської саги Майкл Манн — визнаний майстер кримінального жанру як такого; одна лише «Сутичка» (1995 р.) з Робертом Де Ніро й Аль Пачіно в ролях головних антагоністів забезпечила йому місце в історії Голівуду; проте були й «Поліція Маямі», «Співучасник», «Алі», «Інсайдер», «Мисливець» — фільми різного ступеню успішності, але зняті на незмінно високому професійному рівні, з першокласними акторами. У «Ворогах суспільства» цього разу також чудовий склад виконавців: Діллінджера грає Джонні Депп, його дівчину Біллі Фречет — Маріон Котіяр («Оскар» за «Життя в рожевому кольорі»), а агента ФБР Мелвіна Первіса, який його переслідує, — Крістіан Бейл.
Автори фільму зосереджуються на останніх 13 місяцях життя Діллінджера, коли він здійснив свої найгучніші злочини. Власне, історія починається із зухвалого нападу на в’язницю штату Мічиган, куди Діллінджер проник — як арештований! — аби визволити своїх товаришів. Пограбування, втечі з-за грат, погоні, перестрілки з поліцією — усе тут є, навіть занадто: за гуркотом автоматів втрачається необхідна драматичність. При цьому помітно, що Манн прагне якомога більше вибілити героя, зробити його навіть більш романтичним, ніж він, можливо, був. Усі звірства в банді Джонні Д. покладаються на Малюка Нельсона (Стівен Грехем), який постає цілковитим психопатом, готовим убивати наліво й направо. Вбивство біля кінотеатру «Біограф» представляється як змова ФБР і великих мафіозі, яким популярний нальотчик заважав ще більше, ніж владі, а лінія стосунків із Біллі стає ледве не важливішою, ніж власне бандитський сюжет. У результаті фільм робить небезпечний ухил у бік мелодрами, яка сильною стороною Манна ніколи не була.
Режисер знає, як показати протистояння двох сильних характерів, але, коли справа доходить до лірики, явно пасує; і Депп, і, особливо, Котіяр чудові у своїх ролях, однак епізоди, присвячені їхнім почуттям, на жаль, не виходять за рамки звичних банальностей, якими повні роботи менш видатних постановників. Самому Діллінджеру-Деппу бракує необхідної хвацької приреченості, без чого від найпривабливішої харизми починає відгонити нудьгою. Бракує виразності й Первісу-Бейлу — адже це також трагічний персонаж: приревнувавши до його слави «вбивці Діллінджера», шеф ФБР Едвард Гувер просто знищив одного з кращих своїх агентів — вигнавши з ганьбою з Бюро, позбавивши будь-яких перспектив і довівши тим самим до самогубства.
Найсильніший момент фільму — коли в день своєї загибелі Діллінджер приходить до поліції, прямісінько до відділку з власного піймання, і, доки полісмени слухають спортивну радіотрансляцію, ходить кімнатою, розглядаючи розвішені на стінах документи. Фотографії місць злочинів і вбитих спільників, звіти експертів, протоколи свідчень... Виразна, без зайвих слів сцена прощання, останній парад розбійницької гордості, на тлі якого наступний епізод власне загибелі героя, зроблений доволі жорстко й ефектно, все ж здається бляклим.
Цей фільм не став успіхом Манна. Можливо, режисера підвела надто явна симпатія до одного героя: раніше йому вдавалося бути над сутичкою, залишаючи кожному свою правду. Але навіть за очевидних недоліків «Джонні Д.» все одно запам’ятається як іще одна кіноповість про людину, чиє життя надихатиме режисерів через століття.
