Хресним батьком актриси Київського молодого театру, народної артистки України Тетяни Стебловської був сам Гнат Юра. З ним дружив батько Тетяни Володимирівни — Володимир Васильович Стебловський. Особистість Стебловського в українському театрі добре відома. У різні часи він працював директором Російської драми, Театру ім. І. Франка, Київської опери і Театру оперети. У жовтні Володимиру Васильовичу виповнилося б 100 років.
У 1934 році В. Стебловський, випускник режисерського факультету Харківського інституту, вирішує зайнятися адміністративною роботою, а в 28 років він стає заступником директора Театру ім. І. Франка. Його цінували не лише актори, але й увесь технічний персонал... Одружившись на примадонні тогочасної Київської оперети Ользі Юровській, сім’я Володимира продовжила творчу династію. Мати Ольги, Катерина Юровська, була відомою московською виконавицею старовинних російських та циганських романсів. Її співом свого часу захоплювалася Клавдія Шульженко. У сім’ї народилася донька, яку батько на честь героїні свого улюбленого твору «Евгений Онегин» назвав Тетяною. У дітей, які виросли за лаштунками, вибір професії зазвичай невеликий, «отруєння» мистецтвом дає про себе знати згодом. Так і у Тетяни був шлях один — до Театрального інституту, і вона пов’язала своє життя зі сценою. Доля її сина, Володимира Бегми — теж свідчення міцності династії. Він — талановитий виконавець, провідний актор Московського Театру Луни, і його донька Тетянка, яка цього року пішла до першого класу, вже робить перші кроки в балеті та вокальному мистецтві.
Жовтень і цей рік виявився для династії Стебловських- Юровських-Бегм знаменним. Крім 100-річного ювілею Володимира Васильовича, Катерині Юровській виповнилося б 120 років, Володимир Бегма відсвяткував своє 40-річчя, а подарунком до батьківського ювілею Тетяна Стебловська вважає присвоєне їй нещодавно звання народної артистки України.
— Улюбленим висловом Володимира Васильовича була фраза «Якщо хочеш зробити людині зло, довго подумай і не зроби. Якщо хочеш зробити добро, зроби, не думаючи», — пригадує Тетяна Стебловська. — Він говорив, що висловлювання Станіславського. «Театр починається з вішалки» — для глядачів, а для акторів — «Театр починається з керівника». При цьому батько стверджував, що чільна роль у театрі належить художньому керівникові. А він як директор зобов’язаний забезпечити художньому керівникові відповідну творчу обстановку. Батько нікол и не прагнув до привілейованого становища. Головна риса батька — його величезна любов до артистів. Він старався все зробити, щоб зменшити їхні побутові проблеми, допомо гти, підтримати у важку хвилину. Він дуже дорожив дружбою, відносинами з багатьма чудовими особистостями.
— Які у вас дитячі спогади про батька?
— У дитячі роки дуже не вистачало спілкування з батьками, вони весь час були зайняті: мама на репетиціях і виставах, а тато постійно знаходився в театрі. Мені запам’яталася така деталь — він голився двічі на день: уранці і перед тим, як іти на вечірню виставу. Він вважав, що повинен виглядати бездоганно. Адже люди йдуть до театру як на свято. Його вирізняла якась особлива внутрішня підтягнутість, йому була властива і культура, і витонченість.
— Напевно, у вас було привільне життя, батьки цілий день у театрі, а ви полишені сама на себе?
— Так в основному й було. У вільний час я збирала подружок, ми вдягали мамині костюми, концертні сукні, гримувалися і грали вистави. З цими ж подружками ми ходили й до театру. Наприклад, заходили до Російської драми, я проводила півкласу. Ми розсаджувалися в директорській ложі і дивилися вистави. Тоді я вперше побачила на сцені легендарного Михайла Романова, молоду Аду Роговцеву. В антракті вела друзів до буфету і пригощала тістечками, та оскільки грошей у мене не було, буфетниця несла рахунок татові.
— Вас, напевно, в класі називали «директорською донька»?
— Ні, називали «артистка». Однокласники дуже цінували, що могли потрапити до театру. Можливо, багатьох, особливо хлопців, я тоді мимоволі привчила любити мистецтво і театр.
— Чи часто влаштовувалися у вас вдома театральні посиденьки?
— У нас постійно бували актори з Російської драми, оперети та франківці. Часто приходили Олег Борисов та Павло Луспекаєв. Вечори були веселі, компанії голосні. Борисов завжди стукав ногами, оскільки у нього руки були зайняті подарунками. Олег Борисов залишився в моїй пам’яті веселим. Хоч його вважали серйозним, стриманим. Можливо, в зрілі роки він і став серйозним, а в молодості він був заразливо дотепним, усмішливим, постійно жартував. Маму мою називав «мамуля», все допомагав удома, щоб швиденько влаштувати свято. А скільки було посиденьок після прем’єр! Обговорювали, спілкувалися до півночі. Батько дружив і з письменником Олександром Корнійчуком.
— А Михайло Романов не приходив до вас у гості?
— Ні, Романов тримав дистанцію, це був великий артист. Тато товаришував і з багатьма артистами Театру ім. І. Франка: Аркадієм Гашинським, Миколою Яковченком, Поліною Куманченко. Ну, а у мого хресного Гната Петровича Юри ми часто бували вдома. Пам’ятаю в його квартирі чудову картинну галерею з унікальними роботами. Він мене називав Тетянка.
— Володимир Васильович займався переважно адміністративними питаннями в театрі?
— З ним усі радилися, обговорювали справи творчі. Батько багато читав, добре знав драматургію. Він пропонував режисерам п’єси, актори йому давали почитати п’єси, щоб дізнатися думку, тобто він повністю був у творчому процесі. Взяти хоча б випадок з режисером Леонідом Варпаховським, коли у нього настав складний період життя, і батько запросив його до Російської драми. Він запропонував Варпаховському поставити виставу «Мораль пані Дульської» з Євгенією Опаловою та Віктором Халатовим у головних ролях. Пізніше режисер поставив не менш відому виставу «Дерева помирають стоячи». Після від’їзду Варпаховського до Москви довгі роки вони зберігали теплі відносини. Ви знаєте, мені приємно було прочитати хороші слова про батька в книзі спогадів чудового режисера, засновника Московського дитячого театру Наталі Сац.
Взагалі, батько був художньою особистістю, любив поезію, добре знав її, сам декламував у домашньому колі Єсеніна, Блока, Рильського, Маяковського. Батько був знайомий з сім’єю Михайла Булгакова, і він подарував татові свою книгу п’єс. Там, до речі, була й п’єса «Дні Турбіних», за якою потім поставили виставу в Російській драмі.
— Після такого дитинства, ясна річ, ні про яку іншу долю, як про акторську, у вас думок не було?
— Звичайно, тільки в актриси. Вступила до Київського театрального ім. Карпенка-Карого. Був величезний конкурс, але батько мені не допомагав. Цікаво, що курс, на який я вступила, набрав Микола Миколайович Рушковський, він тоді почав свою педагогічну діяльність.
— До якого театру вас направили після інституту?
— Батько дуже негативно ставився до родинних зв’язків у театрі. І я, донька директора Театру ім. І. Франка, поїхала працювати в Миколаївський російський театр ім. Чкалова. Потім працювала в Дніпропетровську, на Уралі, в Самаркандському російському театрі ім. Чехова. Через 12 років я повернулася до Києва вже сформованою актрисою, з великим цікавим репертуаром. Працювала в Театрі естради, а коли він перестав існувати, то прийшла в трупу Молодого (він називався Молодіжний) театру.
Зараз можу з радістю констатувати, що знайшла свій театр, колектив, який став мені рідним. Рада можливості спробувати себе у виставах і інших творчих колективів, благо зараз для акторів є така можливість. З задоволенням грала у виставах театрів «Бенефіс», «Золоті Ворота», «Браво». Зараз зайнята в репертуарі Українського малого драматичного театру.