Ця професiя стійко асоцiюється в мене з нахабною мармизою героя Станiслава Садальського, який вилазить із суфлерської будки i кричить до артистки: «Панянко, ви менi страшенно сподобались!» Але вiднинi я уявлятиму образ суфлера не лише за фiльмом «За бідного гусара замовте слово», а й грунтуючись на розповiдях нинiшнього суфлера Львiвської опери Вiктора Лемка та вiдомого диригента Мирона Юсиповича, якому свого часу також довелося опанувати цей фах.
В. Лемко: — Якось так повелося, що в нашому театрi майже завжди суфлірували молодi хлопцi з диригентською освiтою. Наскiльки менi вiдомо, ця професiя збереглася лише в нас; у драмтеатрах, принаймні провінційних, посади «пiдказувачiв» уже давно скасовані.
М. Юсипович: — Я залiз у суфлерську будку десь на початку 80-х, будучи студентом консерваторiї. Це була на той час, як казали, непогана «халтура»: 90 карбованців за місяць. Утім, тепер розумiю, що збагатився не лише на тi грошi. Адже здобутий тоді досвiд допомагає сьогодні виходити з найнесподiванiших ситуацiй.
В. Лемко: — Суфлерство, справді, можна розцінювати як етап на шляху до диригентства. Як кажуть: «Поганий той солдат, котрий не хоче стати генералом». Я вже два роки тут, i повинен сказати, що настільки грунтовно вивчив репертуар, що інколи аж дивно самому. Окрiм того, хочеш чи не хочеш, а доводиться вчити ще й iталiйську та французьку мови, бо інакше просто не зможеш пiдказати солістові. Сидячи пiд дерев’яним ковпаком, мимоволi настiльки переймаєшся тим, що відбувається на сценi, що невчасний вступ з арiєю артиста сприймаєш як особистий промах. Хоча iнколи буває вельми непросто, бо уявiть собi ситуацію, коли одна артистка спiває iталiйською мовою, а решта співають українською. Та найважче суфлірувати на тих виставах, де частина акторiв спiває росiйською мовою, а частина українською. Просто з глузду можна з’їхати. Та саме в такi моменти в суфлера виховується реакцiя.
М. Юсипович: — Оперний актор повинен спiвати, слухати оркестр, стежити за вступом i при цьому ще й грати роль. Усi цi чинники, звісно, трохи нервують артиста, тож суфлер для нього мусить стати «диригентом спокою i упевненостi». Зі своєї будки ти ніби стаєш «лiквiдатором хаосу». Робота, звичайно, дуже жорстка, суфлер часто безневинно стає крайнiм. Усi — i диригент, i актори — з амбiцiями i нiхто тобi не скаже: «Це була моя помилка».
В. Лемко: — Як правило, пiсля вистави солiсти пiдходять до суфлера i з цiкавiстю запитують: «Ну, як я сьогоднi?» Та, борони, Боже, сказати щось критичне — наживеш ворога! До суфлера завжди багато претензiй: не подав знак до вступу, не дав тон, тихо пiдказував. Саме в такi моменти вчишся працювати з людьми, психологічно спiвiснувати. Навiть не знаю, із чим можна порiвняти цю професiю за фiлiграннiстю.
М. Юсипович: — Робота суфлера — це як їзда на скаженiй швидкостi автомобiлем без гальм. Один неправильний порух — i катастрофа.
В. Лемко: — Знаєте, є у професії й iншi нюанси: з одного боку, бачиш гарнi нiжки танцівниць, а з другого — пилюка летить в обличчя, постiйно напружуєш очi, тому псуєш зір. То, зрештою, настає момент, коли починаєш ставитися до сценiчної «мушлі», як до рiдного будиночка.
М. Юсипович: — Колись у Львiвськiй оперi була старовинна «мушля», вся списана автографами суфлерiв, якi в нiй працювали. Її навiть хотiли вiддати до музею. Багато з «майстрiв пiдказки» згодом стали вiдомими диригентами. Мiж iншим, розповім автобіографічний курйоз: пiсля чотирирiчної суфлерської практики, жодного дня в життi не продиригувавши, я взяв батуту, тобто диригентську паличку, й так «вiдпрацював» у Ленінграді «Цареву наречену» Римського-Корсакова, що нiхто нiчого не помiтив.
В. Лемко: — Тож в оперного суфлера завжди є непогана перспектива. Напевно, і я коли-небудь зміню цю будку на диригентський пульт.
