Як накажете рецензувати книжку людини, котра відмовляється
приймати звання письменника і завжди з подивом сприймає відомості про популярність
того чи іншого свого тексту? На це запитання не відповість швидкий на слово
Володимир Сорокін. Він — художник-графік, таким себе скрізь подає, але
його мальованих робіт ніхто не бачив, навіть із найбільш розвинених шанувальників.
Ім'я його не гримить на розгонистих арт- манежах, альбоми не з'являються
і у вузькоспеціалізованих книжкових крамницях, не кажучи вже про більш
доступні торгові заклади. Зате книжок скрізь багато. Зібрання творів, що
нещодавно вийшло в двох томах, лежить і по всій Москві, і в нас на Петрівці.
Тут же, крім двотомника, що викликає обурення читачів, які вже витратилися,
надруковане зусиллями найбільш авангардного видавництва «Ad Marginen» найсвіжіше
«Блакитне сало». Новий роман Сорокіна.
В якомусь сенсі Сорокіну не пощастило. Нинішній сплеск
інтересу до нього — щось на зразок відображеного світла, яким світить Володимир
Георгійович, приймаючи його від іншого, нині вельми яскравого світила —
Віктора Пєлєвіна. Думається, кожний неупереджений та уважний читач, який
однаково знає і Сорокіна, і автора «Чапаєва і Пустоти», погодиться, що
спадкоємність прийомів, близькість стилів та іронічного погляду на світ
тут має місце. Проте справа не в тому, що Сорокін увійшов у фавор у шанувальників
експериментальної прози ще в середині 1980-х, а писати почав іще раніше.
Просто Пєлєвіну вдалося методи обробки читацької свідомості, що застосовуються
Сорокіним, та й узагалі всіма новоросійськими постмодерністами, вивести
на рівень мас- культу, розфасувати високочолі мовні ігри в легкі жерстянки
комерційних, загальнодоступних жанрів. Із Сорокіним же такого не сталося.
Однак набір очків Пєлєвіним спричинив за собою і новий злет його старшого
колеги: обох ледве чи не через кому друкують і згадують у модних виданнях.
Країна, масова свідомість, комп'ютерні програми з моменту першого сорокінського
пришестя дуже змінилися. Чи змінився сам Сорокін?
Кінець XXI століття. Після світового ядерного катаклізму
на планеті верховодять китайці. Небувалого розквіту досягла генна інженерія.
У суворо засекречених лабораторіях клонують письменників. Нові Набокови,
Ахматови, Пастернаки пишуть абсолютно божевільні, але звичні для цих авторів
за стилем твори. Мета — зовсім не відродження великої російської словесності.
Справа в тому, що кожний клон-письменник відкладає попутно в своїх тканинах
таємниче блакитне сало. Це — абсолютно фантастичний за своїми властивостями
продукт. Його ентропія дорівнює нулю, просто кажучи, — блакитне сало вічне.
Проте тільки-но починаєш уходити в смак дивної антиутопії, як Сорокін звичним
для нього прийомом зламує дію і кидає читача у вир абсолютно іншої реальності,
а потім — і ще, і ще, нові спалахи точно прорахованих галюцинацій. Монстри
і диктатори, любов гетеро- і гомосексуальна, обвал дивних ритуалів, барв,
бенкетів, світових катаклізмів, шикарних інтер'єрів. При цьому «Блакитне
сало» сповнене зухвало плотським життєлюбством: тут насолоду зведено в
одну з основ світобудови, на зразок горенозвісних законів термодинаміки.
Для пуриста Сорокіна, що звичайно кінчає своїх героїв у стерильно абсурдних
ситуаціях, — це новина. Мало того. Тепер у нього для кожної, навіть найнеймовірнішої
колізії є обгрунтування, чого раніше також не було. Усі дикості, що відбуваються
на сторінках «Блакитного сала», мають своєю причиною переважно містичні
мотиви. Звідси і до боротьби за моральність читача недалеко. Постмодерніст,
що подався в проповідники, — це вже сюжет для гарного роману. Проте за
всіма удосконаленнями проглядає стара істина: Сорокіна, як і раніше, нудить
від реальності, а ще більше від усіх її літературних варіантів. Недаремно
в ході дії прямо або опосередковано виведено всіх основних ідолів російського
Парнасу — у вельми непривабливому, м'яко кажучи, вигляді. Знущально визначивши
художнє безсмертя як «блакитне сало», перетворивши шкільну хрестоматію
на смердючий бестіарій, Сорокін уже вкотре визначив дистанцію між собою
і таким нелюбимим йому різновидом мистецтва.
Найдивніше в тому, що саме на цій дистанції він і прагне
виграти.
