В Україні є чимало міст, що дивують своїми дивами. Одне з них — Кривий Ріг. Тут водяться червоні горобці, що купаються начебто в калюжах крові — це пилюка багатої на залізо руди осідає на довкілля... Колись Калитка з п’єси «Сто тисяч» мріяв купити стільки земельки, щоб їхати день — чия земля? — Калитчина, їдеш другий — чия земля? — Калитчина. А тут їдеш день — що за місто? — Кривий Ріг, їдеш другий — що за місто? — Кривий Ріг. Їде московський можновладець — коли ж буде той комбінат? — Та ми вже півгодини їдемо по комбінату... Так, чимало дивних див у Кривому Розі — від багатющих покладів землі та мегалітичних кар’єрів із залізницею по схилах до прадавніх «стоунхенджів» та різнокольорових річок Інгулець і Саксагань.
А серед тих див є ще одне, унікальне, — Театр музично-пластичних мистецтв «Академія руху». Це єдиний такий театр на всю Україну. І важко визначити його мистецьку класифікацію, бо цей театр існує в конгломераті пантоміми, балету, акробатики, евритмії, танцю, ритуалу, філософії, музики, цирку та практично всіх інших мистецтв. Останнім часом з’явився у світі новий термін — Театр Тіла. Ото, мабуть, про них.
«НЕЗГАСИМА СВІЧКА»
Автор того театрального дива — Олександр Гнатович Бєльський. Він щойно відзначив шістдесят років життя і сорок — творчості. Син військового (білоруса) і медсестри (українки), з родинних шляхів він обрав медицину і став санітарним лікарем — охороняв здоров’я тих криворожців, що дихають рудим пилом і випарами сталевих гігантів. Але ще в студентські роки у Дніпропетровську Олександр захопився виразністю людського тіла і прилучився до студентського театру пантоміми Г.Городецького, де і сам виступав, і шукав своє. А в 1968-му трапилася йому щаслива і доленосна зустріч у Києві з Марселем Марсо — легендарним генієм пантоміми. І шлях О. Бєльського визначився остаточно.
Одержавши розподіл до Кривого Рогу, молодий лікар прийшов до одного з палаців культури шукати приміщення для занять пантомімою. А мудрий директор запропонував Бєльському створити студію. Та прийшли в ту студію не юніори, а діти. Що робити? Вчити. Вчити їх і вчитися самому. Так і до сьогодні — вчить дітей в «Академії руху», вони виростають у професійних акторів і стають основою трупи або зберігають у приватному житті ту духовність і артистизм, що здобули тут. І вчиться сам. Без упину, повсякденно.
Другу вищу освіту — режисера пластичної драми — Олександр Бєльський здобув у Харківському інституті культури. Неодноразово вчився у творчих лабораторіях майстрів цього жанру в Москві та Прибалтиці. Шукав зустрічей з видатними митцями, багато читав і спостерігав, захоплювався філософією, літературою, різними мистецтвами. І досі відкриває для себе духовні скарби людства. От нещодавно його схвилював і вразив Стефаник. Результат — пластична вистава «Камінний хрест», пронизлива, трагічна, лірична.
Взагалі вистави Бєльського народжуються тільки з хвилювання власного серця, зі збурення власної душі. Тому в репертуарі його театру Олександр Грін та Ованес Туманян, Андерсен та Гоголь, Пушкін і Беккет, Шекспір, популярні дитячі казки та міфи Великого Степу. Олександр Гнатович політикою не займається, по різних партіях не вештається. Але відчуває себе людиною світу й громадянином України — і тому не байдужий до її долі, історії й культури.
Остання за часом робота Бєльського, показана на його ювілеї, — «Незгасима свічка». На програмці написано: «Навесні 1933 в Україні помирало щохвилини — 17, щогодини — 1000, щодоби — 25000 українців. Даний проект є посвятою пам’яті мільйонів українців, які в 1932—1933 рр. минулого століття мученицькі прийняли голодну смерть. Наше покоління має знати і визнавати це, щоб людство більше ніколи не мало такого страшного досвіду. Хай в душах наших вічно горить НЕЗГАСИМА СВІЧКА ПАМ’ЯТІ!».
Прем’єра відбулася 6 і 7 липня у столиці Швеції Стокгольмі в рамках естафети пам’яті жертв Голодомору, що розпочалася 1 квітня у Австралії, пройде через 33 країни та закінчиться в Україні у листопаді. Але творив Бєльський це недовге, щемливо хвилююче дійство аж ніяк не з кон’юнктурних міркувань. У Олександра Гнатовича свій власний, родинний, великий рахунок і до Голодомору, і до сталінських репресій. От він і висловився. Своєю мовою — Руху і Тіла.
Наразі у виставі нема ілюстративного зображення мук і страждань помираючих людей. Її епізоди називаються «Плач Землі», «Дзвони у просторі», «Спрага, або Життя, як воно є..», «Чорна хмара», «Де ти, Боже мій?..», «Танок божевілля», «Відкрийтесь, небеса» — шістнадцять дійових блоків на музику фрагментів з творів Є. Станковича, Л. Дичко та інших сучасних композиторів (автор музичного образу цього сценічного дійства Антоніна Бєльська, дружина, муза і співавтор Олександра Гнатовича). І обов’язково «Промінь світла».
ВІЧНА ТЕМА ЩАСТЯ Й СМИСЛУ ЖИТТЯ
Промінь світла обов’язково зустрінеш в найдраматичніших постановках О. Бєльського. Так філософськи він мислить, по-українськи, позитивістські. Ось його життєве й мистецьке кредо: «Українську ментальність треба шукати та показувати не в зовнішніх ознаках і стереотипах, а в тому, як людина ставиться до життя, як його сприймає. (...)
Нашій ментальності, що з патріархальної стає раціональною, завжди була властива духовність. Але духовність неможливо сформувати тільки з позиції раціонального мислення. Підтекст через яскраво виражену форму — ось сучасний театр. Він потребує глибинної внутрішньої роботи, щоб створюваний образ та ідея вистави були більш точними і глибокими. Тема наших вистав — вічна тема щастя і смислу життя. І ми завжди будемо розмовляти з глядачем про вічне.(...)
Думаю, сучасний театр ще повернеться до свого покликання: потрясати, очищати. Сьогоднішній глядач буває просто вражений побаченим, але не потрясений. Він не включається, тому що не вихований, не привчений співпереживати з актором і знаходити в ньому відгук на свої переживання. І спектакль не можна дивитися по телевізору — в театр треба ходити».
І ходять. «Академія руху» має «свого» глядача. В Кривому Розі, в Україні (від Донецька до Тернополя, від Керчі до Києва) і у світі (від Москви, Ленінграда і Челябінська до Латвії, Польщі, Данії, Німеччини, Франції, Швеції).
Мистецька мова режисера Олександра Бєльського начебто дуже проста. Він полюбляє хвилі великих тканин — білих, чорних, різнокольорово підсвічених. Вони стають сильним емоційним образом фатуму, гортання сторінок книги або чорноземної ріллі — чорний шовк накриває людські тіла, і земля, поховавши мертвих, дихає, живе, проростає хирлявим колоском і полином («Незгасима свічка»). Або такі прості речі — діагональ опертих на одну ногу постатей викликає тривогу, а розкинуті руки дають образ хреста і безліч інших асоціацій. І, звичайно, формотворчу роль відіграє в постановках Бєльського ритм — творча спадщина Леся Курбаса. Олександр Гнатович підхопив слушну думку художнього керівника Коломийського театру Дмитра Чеборака: українську літературу треба сприймати не через слово, а через ритм тексту і рух (думок, почуттів, сюжету, переміщень героїв тощо). Так режисер відкрив для себе українську класику: Василя Стефаника, Лесю Українку. Його «Лісова пісня» розкрила філософію п’єси, мабуть, найповніше з усіх її сценічних варіацій. А поезія Тараса Шевченка («Безсоння») піднеслася до міфу, до моделі світоустрою, до суті української душі.
Прадавній грецький мудрець Софокл колись сказав: «Є багато у світі дивних див. Найдивніше з них — людина». То ж знайте, люди добрі, що серед багатьох див Кривого Рогу, Великого Степу й України живе, творить, мислить і нас потрясає, очищує та підносить дивне диво на ім’я Олександр Гнатович Бєльський. Живе і дивом виживає унікальний діамант української культури — Театр «Академія руху» всупереч відверто ворожому ставленню до нього місцевої влади. Чи має місцеве чиновництво хоч одну культурну клепку в голові? Отакі-то дива в Кривому Розі. Недарма тут червоні горобці й калюжі, мов кров...
