Двадцяте сторіччя утилізувало все. Найбільш потаємне у долі людства - релігія, мистецтво, кохання - втратили в ньому свою таємничість. Жіноча врода стала не просто предметом торгівлі, а масового споживання. Найчарівніші жінки світу зробилися "доступними" для мільйонів - на обкладинках журналів, на подіумах, в темряві кінозалів. І все ж була серед них одна, чия врода, ставши загальним здобутком на екрані, не втратила своєї сакральності, а навпаки, здавалася майже містичною. Вона кидала виклик утилітарному століттю - і століття визнало її божественною.
Початок не віщував нічого подібного. Звичайно, Грета Густафсон зовсім не була "бридким каченям", а доволі приємною шведською "флікою" (дівчиною) з бідної сім`ї, кучерявою та з ямочками на щоках. Після смерті батька вона з п`ятнадцяти років працювала в перукарні, потім в універмазі, де навіть знялася в рекламі модних капелюшків. Солідний промисловець Макс Гумпель зробив її своєю коханкою, подарував діамантову обручку. Однак душа Грети призначалася не для нього.
Роздивитися за привабливою зовнішністю невпевнене в собі створіння, схильне до безсоння та постійного очікування нещастя, зумів в сімнадцятирічній Греті Моріс Стіллер, один з творців усесвітньо визнаного шведського німого кінематографу. Його тривалі прогулянки та бесіди з високою, мовчазною ученицею драматичної школи при Королівському театрі в Стокгольмі (дівчина вступила туди за якимось внутрішнім натхненням) не минули дарма. Обережно вирівнявши душевний лад Грети, Стіллер надав остаточне завершення і її красі - то ж скульптор вивільняє з мармурової брили образ, що він побачив в ній. В останньому значному фільмі режисера "Сага про Йоста Берлінга" (1924) свою першу справжню роль зіграла Грета Гарбо - нове ім'я передавало її нову сутність (garbo - іспанською означає і грація, і шляхетність).
Голлівуд, приваблюючи в середині 20-х років - напередодні появи звуку в кіно - всі кращі художні сили світу, здобув і Стіллера з його нікому невідомою протеже на додачу. Та якщо тонкий, вимогливий режисер не прижився в кіноімперії, повернувся додому до Швеції і незабаром помер, то фотопроби Грети справили справжню сенсацію. Унікальне за своєю пропорційністю обличчя було прекрасне абсолютно в усіх ракурсах. Лінії губ, брів і повік незвичайної "єгипетської" форми утворювали лик-ієрогліф, розшифровувати який можна було безкінечно. Її статуру ніби вгадав Обрі Бердслей: томливо довгі руки та ноги, вузькі, майже непомітні стегна, впалі груди і несподівано широкі, витончено-сутулі плечі. Не без трепетання проковтнувши цей скарб, "фабрика мрій" все-таки починає безперебійно випускати неймовірно розкішні та пристрасні мелодрами за її участі - "Спокусниця", "Плоть і диявол", "Кохання", "Загадкова леді", "Роман"... І - о диво! Присутність Гарбо перетворює на мистецтво такі історії, що, якби на її місці була інша, здавалися б надміру сентиментальними або навіть банальними. У суворо розрахованій системі Голлівуду вона залишалася непізнаною і неназваною планетою (хіба коротке напіввульгарне слівце "вамп" було б тут доречним?). Бо представляла не "фатальну жінку", а фатальну вроду, опиратися якій ніхто і ніщо не був здатний. Вроду самодостатню, мов північне сяйво. Еротизм Гарбо не має адреси, якщо вона й спокушає, то не партнера, а кожного, хто лише гляне на неї з того чи з цього боку екрана, незалежно від статі чи віку.
Поруч із метушливими чоловіками вона скидається на статую, що ожила, навіть найбільш побіжна її поза скульптурна. Але перед нами - справді "вогонь, що палає в посудині": у глибині очей цієї статуї постійно мерехтить почуття, майже невловимі хвилі настроїв миттєво перетворюють гармонійні риси.
Гарбо безперечно була кіноактрисою від Бога. Вона не любила репетирувати, але якщо виникало взаєморозуміння з режисером, то одразу ж, на очах, перетворювалася - від кінчиків неправдоподібно довгих пальців до прихованих глибин єства. Найкращі, "нетутешні", трагедійні образи Гарбо абсолютно неповторні. З першої хвилини сповнена приреченості прекрасна оголена спина Маргарити Готьє, яка виступає з білої піни сукні, що скидається на камелію... Величаві та разом з тим обережно-цікаві дотики королеви Крістіни, котра вивчала житло коханого. Безмежна сумна шляхетність Анни Кареніної - у погляді, слові, нахилі голови - особливо розчулює поруч із Вронським в оперетковій косоворотці. Незважаючи на голлівудську обробку сюжетів Стріндберга, Толстого і Дюма-сина, Гарбо зуміла втілити у фільмах "Королева Крістіна" (1933), "Анна Кареніна" (1935) і "Дама з камеліями" (1937) вічну трагедію досконалої особистості, котрій немає місця у реальному світі. Причому вона досконала не тільки фізично, а й духовно, що стає очевидним після зустрічі з Коханням. Приголомшуюче зріла жіночність актриси - навіть у ранніх ролях Гарбо постає досвідченішою і дорослішою за своїх обранців - перетворює взаємини з ними в майже материнські, винятково одухотворені, і тому самозречення її героїнь таке достеменне і хвилююче. І якщо навіть кращі з партнерів - Джон Гілберт, Рамон Новарро, Роберт Тейлор - часом "переживають" занадто мелодраматично, Гарбо вражає у картинах, яким уже понад півсторіччя, такою інтимністю інтонацій і душевних порухів, які, здається, зворушуватимуть серця через сторіччя.
...Чи могла вона залишитися на екрані, коли перші найдрібніші тріщини-зморшки з'явилися на її бездоганному зображенні? У 37 років актриса залишає кіно раз і назавжди, вразивши світ своєю невблаганністю. Аж до її смерті 1990 року у віці 85 років журналісти по крихітках відтворювали зовнішній і внутрішній образ справжньої Грети. Він виявився зітканим із протиріч. Гарбо зізнавалася, що після втрати Стіллера не відчувала себе справжньою актрисою, і зйомки були жорстоким іспитом для її тіла і нервів. З дитинства пізнавши бідність, вона часто знімалася заради грошей і не пішла з кіно ще у 27 років тільки тому, що луснув банк з її заощадженнями. Але, володіючи шаленою розкішшю - наприклад, справжньою спальнею XVIII сторіччя - завжди спала на вузькому жорсткому ліжкові. Ставши майже релігійним ідолом мільйонів, Гарбо до нестями боялася публічності: під час інтимних сцен просила навіть режисера вийти з павільйону і не могла й гадку мати про виступи на кону. У неї були романи з багатьма чоловіками і навіть з однією жінкою, але пута шлюбу були їй смішні і самотність залишалася найбільш прийнятним станом до могили. І нарешті, вона завжди шкодувала про ту блискучу для інших і ганебну, на її власну думку, голлівудську кар'єру і примітивні ролі, мріючи про самотнє життя в колі близьких, десь у затишному графському маєтку.
І все ж, яким би болісно-незадоволеним не було справжнє існування Грети Гарбо, їй вистачило мудрості й сил виконати своє призначення - залишити на плівці образ абсолютної андрогінної досконалості, який поставив кінематограф врівень з канонічними мистецтвами. Недарма, переглядаючи в старості свої стрічки, Гарбо казала про себе в третій особі: "Вона була гарна". А ще один шведський кіногеній, напрочуд іронічний та в'їдливий Інгмар Бергман так змальовує свою зустріч із сімдесятирічною актрисою: "Важко сказати, чи мають великі міфи неослабну чарівну силу саме тому, що вони міфи, чи їхня магія - це ілюзія, що її створюємо ми, споживачі. Тієї миті сумнівів не існувало, у напівтемряві тісної кімнатки її краса була вічною. Наче переді мною сидів янгол з якогось євангелія, я б сказав, що краса витала навколо неї".
