Побудовану за принципом альманаху чорну комедію «Дикі історії» (режисер — Даміан Шифрон, Аргентина-Іспанія, 2014) цього року відзначено номінацією на премію Американської кіноакадемії «Оскар» як найкращий фільм іноземною мовою.
Альманах відкривається короткометражкою «Пастернак», у якій два пасажири літака спочатку виявляють, що обидва знають такого собі Габріеля Пастернака, композитора-невдаху, а пізніше з’ясовують, що всіх пасажирів об’єднує знайомство з ним. У новелі «Щури» офіціантка нічного ресторану усвідомлює, що її єдиним клієнтом є лихвар-мафіозі, який довів її батька до самогубства. В «Сильнішому» процвітаючий яппі в новенькому «Ауді» вступає в конфлікт з водієм пошарпаного «Пежо» на пустинному шосе. В «Маленькій бомбі» інженер-підривник Симон пропускає день народження дочки через те, що його машину забрав евакуатор, після чого все життя героя йде шкереберть. «Пропозиція»: хлопець з багатої родини збиває вагітну жінку на машині батька і тікає з місця пригоди. Дізнавшись про це, батько телефонує адвокатові, і вони вмовляють садівника за винагороду взяти провину на себе. Нарешті, в главі «Доки смерть не розлучить нас» наречена просто на весіллі дізнається, що майбутній чоловік зраджував її з однією з подруг, і перетворюється на розлючену фурію.
Продюсером «Диких історій» виступив легендарний іспанський кінематографіст Педро Альмодовар. Його вплив позначився як на фабулі — сюжет останньої картини Альмодовара «Я дуже збуджений» (Los amantes pasajero) також розгортається в літаку серед стривожених пасажирів, — так і на загальному настрої фільму Шифрона.
Альмодовар — майстер чорного гумору, відповідно, кожна з «Диких історій» сповнена насильства і кожна прошарована вбивчою іронією. Шифрон не просто показує озвіріння здебільшого благополучних співгромадян, а й те, наскільки вони смішні й недоладні в цьому озвірінні; особливо добре це йому вдалося в «Сильнішому», де відмінності між лощеним буржуа і провінційним гопником стираються дуже швидко.
В «Пастернаку», «Сильнішому», «Поки смерть не розлучить нас» протистояння здебільшого відбувається між пересічними обивателями; у «Щурах», «Маленькій бомбі» та «Пропозиції» в гру в тій чи іншій формі вступає держава. До речі, сюжети цих трьох частин мають бути дуже близькі пострадянському глядачеві: кожен з нас неодноразово страждав від корупції, від свавілля чиновників чи бандитів, яких ті прикривають. Шифрон завбачливо уникає штампів про запальних латиноамериканців; вже в титрах, які йдуть на тлі фотографій хижих тварин або їхньої потенційної здобичі, він пропонує мотив дикості виду Homo sapiens як такого. Проте це обманний хід. Основне прагнення героїв, за винятком, мабуть, «Сильнішого», — відновити справедливість, яка розуміється, звісно, дуже суб’єктивно. Та й у «Сильнішому» сутичку розпочинає водій «Пежо», який явно ненавидить усіх цих багатіїв, що проносяться повз нього у виблискуючих авто.
Помста — страва, яку слід подавати холодною (особливо слушно для «Пастернака» і «Бомби»), а глядач любить подібні частування. Все розвивається за логікою догоджання залу: публіка вимагає нагнітання дії, гучних фіналів, кари для поганих хлопців — і Шифрон охоче йде їй назустріч. Він не вникає в складнощі людської натури, не надто уважно придивляється до причин, з яких виростає зло в суспільстві, як це робить, наприклад, серб Горан Паскалевич, автор схожої за структурою і градусом агресії, також нашумілої «Діжки пороху» (1998). Шифрон прагне лише розважати, цілком покладаючись на гостроту колізій і крутість поворотів. Виходить у нього це з перемінним успіхом; так, кінцева новела «Доки смерть не розлучить нас», що ледве дотягує до рівня стандартної мелодрами, змазує загальне враження.
Але, безперечно, в «Диких історіях» є з чого сміятися і є за кого переживати. Іноді порох спричиняє катастрофи й струшує основи, а іноді спалахує нешкідливим феєрверком. Тут — другий випадок. Швидкоплинно, на один вечір, але яскраво.
