Павло Загребельний завжди буде присутній у нашій літературі. Своїм доробком у кілька десятків книжок, яких вистачило б на автономну бібліотеку. Пропонуємо увазі наших читачів уривок «Києве, ти щасливий!» із одного з найперших романів письменника «Зло» (у радянські часи з такою назвою твір не міг вийти, тому він називався «День для прийдешнього»). До цього уривка, сповненого любов’ю, порекомендував звернутися відомий літературознавець, професор Києво-Могилянської академії Володимир Панченко, зауваживши, що зараз цей текст сприйматиметься як своєрідне прощання прозаїка з Києвом. Принагідно «День» записав розмірковування Володимира Євгеновича про творчість письменника, тим більше, що, як кажуть, Павло Архипович йому особливо симпатизував.
— Спочатку я познайомився із Павлом Загребельним як читач. Це було у 1968 році, коли прочитав його романи «Європа 45» і «Європа. Захід». У тій дилогії відбився досвід Загребельного як учасника війни. Буквально з випускного вечора він добровольцем пішов на фронт, пройшов тримісячні навчання на курсах командирів, став лейтенантом, і для нього почалася війна. Причому війна була для нього подвійно страшною, тому що це був не тільки фронт, а й два роки концтаборів.
Згадані романи — не перші у творчості письменника. Твір, із яким той дебютував, називався «Дума про невмирущого» (1957 рік). (Я оминаю невелику збірочку новел, яку він створив разом із іншим письменником Юрієм Колісниченком). Ця повість з’явилася одразу після смерті Олександра Довженка. І невипадково. Довженків дух, його романтична етика якось ніби й прийшли до молодого Загребельного. У «Думі про невмирущого» справді багато чого відбувається за законами думи й романтизму, зокрема, є незвичайний герой — юнак Коваленко, який потрапляє на фронт, у концтабір, як і автор повісті... Для Павла Архиповича дуже характерно, коли його герой у надзвичайних обставинах може перевершити себе. Один із його найулюбленіших типів героя — людина моцартівського складу, тобто людина — яскрава і сильна, яка не зупиниться перед перешкодами... Тут юнак Коваленко, а в романі «Диво» — Сивоок. Я б сказав, що для Загребельного характерна колізія — Моцарт і Сальєрі. Ото два його улюблених типи. Про моцартівський уже йшлося, а сальєрівський — тип войовничої агресивності. Таких своїх персонажів прозаїк змальовував сатирично. У нього є різноманітні Кучмієнки, Шморгайлики — влізливі, нахабні і підлабузливі.
Серед усього того, що залишив літератор, я би виділив все-таки передусім його історичну прозу. Перший його історичний роман — «Диво» (1964). Історія незвичайна тим, що вона починалася із одного сюжетного відгалуження в романі «Зло» (твір вийшов під назвою «День для прийдешнього»), де розповідається про Київ, київську архітектуру і архітекторів. І в одному з розділів Загребельний хотів щось подати з історії архітектури Києва, таким чином вийшов на сюжет з появою Софії та її безіменних творців. Отже, він придумав свого майстра Сивоока — діда Родима — язичника, який вийшов із Пущі, а потім доля його повела світами: через Болгарію, Візантію... Маючи у собі оте язичницьке, давньокиївське, питомо корінне начало, яке поєдналося із культурою, що майстер у себе увібрав. І Софія постає як синтез тих двох начал: язичницького і християнського.
Письменнику діставалося за «Диво» від істориків, які казали, що той начебто не дооцінює християнство, його роль в історії Русі. А концепція Загребельного була, в принципі, проста і логічна: не могло візантійство своєю культурою прийти на якусь голу землю, де нічого не було в ХІ столітті, за часів Ярослава Мудрого... І його полемічний пафос у тому і полягав, що Київська Русь була державою високої культури, яка увібрала в себе багато від того ж язичництва, котре не треба відкидати як щось чуже і безплідне. Що Софія через те і велика, бо увібрала візантійське християнське начало, але вона була не чужою оцьому духові, який тут впродовж віків існував і утверджувався через культуру також. Я «Диво» недавно знову із цікавістю перечитав, коли брав інтерв’ю у письменника для журналу «Дивослово» саме про цей твір (він вивчається за шкільною програмою). До речі, роман не тільки цікавий авторською концепцією, а й несподіваним образом Ярослава Мудрого. Ярослав Мудрий — дуже контроверсійний персонаж. У Павла Загребельного з одного боку він постає як історична постать, а з іншого — як людина, яка є уособленням влади. І от все те, що характерно для людини влади (метаморфози, що з нею відбуваються, те, що може знищувати у людині влади власне людину), можна побачити у Ярослава Мудрого. Автор показує героя не як розмагніченого культурника, творця руської правди, а як жорстку людину влади, яка інколи навіть приходить до таких максималістських суджень, мовляв, прогрес можна забезпечити тільки жорсткою рукою. Але тим він і цікавий.
Із найбільш популярних історичних романів Павла Загребельного я би назвав, звичайно, «Роксолану», яку читали у всьому Радянському Союзі навіть ті, хто до того ніколи не читав по-українськи. Я жив у Одесі, коли твір з’явився. Пам’ятаю, якось сидів у перукарні, й поки мене стригли, одеські перукарки-єврейки обговорювали сюжет «Роксолани», який вони прочитали українською мовою... Так, як автор зумів проникнути в мусульманський світ, це, звичайно, потребувало великого таланту та ерудиції. Павло Архипович був неймовірним читачем. Мав колосальну пам’ять. Умів швидко та якісно читати. Одного разу в інтерв’ю розповідав про те, як писалася йому «Роксолана». Це ж потрібно було збагнути східну психологію, щоб виписати дівчину з Рогатина, яка стала властителькою Туреччини. Складно уявити іншого письменника, який би був на такій висоті ерудиції й вміння проникати не стільки в чужий, скільки в інший світ.
Роман «Я, Богдан» — один із тих, який, мабуть, належав до найдорожчих для автора. Принаймні він колись про це казав. А чому найдорожчим може бути твір? Значить, Павло Архипович заклав багато свого: думок, переживань, уявлень про історію... Гадаю, що Загребельний мав на увазі ще й те, що то був роман з непростою долею. У нього були дуже запеклі опоненти.
Є в Загребельного ще кілька історичних романів, які дуже популярні. Це — «Смерть у Києві», «Первоміст». За ці два твори у 1974 році автор був удостоєнний звання лауреата Шевченківської премії. Я про це згадую не тому, що ці твори отримали премію. А тому, що то був період, коли історична тема в українській літературі була майже заборонена. Це був час після арештів 1972 року. Це був час, коли цькували роман «Меч арея» Івана Білика і багато інших історичних книжок. Під заборону потрапила тема Запорозької Січі й козацтва взагалі. І у 1974 році Павло Архипович отримує найвищу в УРСР літературну премію за два історичні романи! Правда, у них розповідається про часи Київської Русі. Тим не менше, це — українська версія княжої історії. Відданість Загребельного темі історії, історії Київської Русі була важливою для літератури в цілому, тому що він таким чином тримав планку і тримав увагу письменників і читачів до даної теми.
Звичайно, прозаїк написав багато речей, які стосувалися безпосередньо нашої сучасності. Я би сказав, що у цій частині він, може, більш нерівний письменник, як в частиній історичної прози. Та все одно твори про сучасне життя активно читалися, дискутувалися. Вони були гостропроблемні, гостроязикі, дотепні, як і сам автор. Останні два романи — «Брухт» і «Стовпотворіння» — написані уже у кучмівську пору, і я сказав би, що вони не належать до найкращих творів Загребельного. Тому що вони переповнені гіркотою розчарувань... А від гіркоти з’явився сарказм, гротеск, абсурдиські мотиви... Думаю, це було навіяно печальними відчуттями пізнього Загребельного від того суспільно-психологічного довкілля, яке його оточувало. До речі, у 1986 році він різко змінив свій стиль життя. Замкнувся і став самітником.
Павло Загребельний у моїй долі відіграв не останню роль. Коли він був головою Спілки письменників УРСР, я тільки друкував свої перші статті. Павло Архипович їх помітив, і я завдяки йому став учасником найрізноманітніших семінарів молодих літераторів. Можна сказати, у нього був нюх на цікавих молодих людей. По суті, з його легкої руки нас, двадцять вісім панфіловців, як жартували у спілці, без своїх надрукованих книжок було прийнято в організацію. Якщо не помиляюся, серед них були Людмила Таран, Михайло Слабошпицький, В’ячеслав Брюховецький... Що цікаво, він майже жодного разу не промахнувся. Він якось щедро і великодушно відчиняв двері в літературу, відчуваючи, що тут треба бути довірливим до таланту.
Павло Загребельний буде присутній в нашій літературі. Його книжки видаються дуже активно. Тут я би віддав належне видавництву «Фоліо». Так що Загребельний доступний. Звичайно, час розставить свої акценти. Не всі твори, як і в будь-якого письменника, витримають випробування. Думаю, у кожного читача є п’ятірка творів Павла Архиповича, які він триматиме у себе. У мене вдома практично весь Загребельний. Письменника цікаво читати. У нього незвичайний стиль. Стиль — дотепний, несподіваний, який поєднує кілька стилістичних стихій. Тобто у нього є стільки всього талановитого і привабливого, що, переконаний, багато творів Загребельного — це надовго!
ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ: КИЄВЕ, ТИ ЩАСЛИВИЙ!
Коли мені кажуть «Київ», я бачу Дніпро, стоячи на Володимирській гірці, я схиляюся над неосяжним простором, що відкривається моїм очам унизу, і в мене таке відчуття, неначе я — птах, мовби лечу я, розпластавши руки-крила, заточую великі кола над тим чарівним світом, який лежить унизу. Колись наш пращур теж отак зупинився на Київській горі над Боричевим узвозом і теж зазнав, певне, отакого почуття падіння-польоту і навіки сподобав це місце. А може, вибрав він Київську гору тому, що з неї найдальше було видно, найліпше було виглядати червоні ладьї, що йшли по Дніпру «з варяг», і чорні човники древлян, які спускалися по Десні. Хай там хоч що, а то був геніальний предок, і ми повинні належно оцінити його мудрість.
Коли мені кажуть «Київ», я бачу кам’яні маси будинків і зелені скверики коло них, горбаті вулички і широкі промивини площ, Володимира і стародавні узвози, кам’янисто-безладну площину Подолу і затінені липами вулиці Печерська, чарівливо-химерну Солом’янку і Татарку, віддалену від міста Глибочицькою балкою, повною зеленої, сизої імли, таємничості.
Коли мені кажуть «Київ», я бачу, як рано-вранці квапиться Київ на роботу, на великі заводи, розташовані на околицях, і в незліченні установи — цю неодмінну належність столиці, я бачу, який молодий наш Київ, який він бадьорий, веселий і життєрадісний.
Коли ходиш по землі пішки, до всього придивляєшся, багато бачиш, вивчаєш світ у найменших його подробицях. Вік машин відібрав у людей цю можливість. Тепер ми часто невразливі на скромну красу, наші почуття реагують лише на подразники найгостріші. Алюмінієво-скляний куб Палацу спорту? О, так, це прекрасно! Новий автовокзал — скло, пластмаси, химерне поєднання прямих ліній і карколомних заокруглень? О, так, це надзвичайно. Метро? Ах, надто традиційні станції, надто нагадують поменшені копії московських. От хіба що «Дніпро» — це трохи романтично, а головне — зовсім незвично.
Ще зовсім недавно ми захоплювалися Хрещатиком. Війна принесла страшні нещастя Києву. Наші втрати були дуже тяжкі. Ми не могли йти вперед, не повернувши втраченого. Так був відбудований Хрещатик. У марній пишноті, в сентиментах, у романтизмі. Тепер ми прагнемо насамперед простоти. Простота, що перевершує будь-яку уяву, — от символ нашого міста. Ясна річ, простота не повинна переходити в примітивізм.
Є міста, в яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність; є міста, що лише ждуть свого майбутнього, перебуваючи, так би мовити, в зародку; Київ вічно молодий, він у вічному русі, в невпинних змінах. Великі історичні міста великі не тому, що завжди були незмінними, а тому, що змінювалися, оновлювалися, зростали.
Коли згадаємо, на якому маленькому клаптику землі розташовувався «Верхній Город» Ярослава Мудрого дев’ятсот років тому; коли згадаємо, що сто п’ятдесят років тому на Хрещатику були тільки шинки і винокурні; коли згадаємо, що дев’ятнадцяте століття Київ зустрів, маючи лише кілька десятків кам’яних будинків і являючи собою, як зазначив один мандрівник, «тільки спогади та надії великого міста», — то тільки тоді побачимо, до яких фантастичних розмірів розрослося наше місто нині.
Згадай, киянине, скільки разів в’їздив ти до свого рідного міста при заході сонця, повертаючись з далекої дороги!
Оті кілька будинків на узгір’ї перед самим лісом. Пригорщами своїх шибок вони беруть бризки червоного сонця і вихлюпують його на ліси, на шосе, на машини.
Це — Приорка.
Темно зеленіють гори, а з-за них прискає в небо вмираюче сонце і лащиться до золотих бань Лаври, і око спочиває на пластичних лініях мосту імені Патона, цього новітньо-індустріального доповнення лагідного ландшафту Києва.
Це — коли їдеш по Обухівському шосе повз Видубицький монастир.
Шосе мовби наліплене на поверхні зелених полів, і по ньому сковзають промені, наче хочуть зіпхнути машину туди, до старезних далеких дубів, до струнких тополь, що марно намагаються затулити радісно-білі споруди Виставки.
Це — Одеське шосе.
Сонце б’є просто в осі, і все червоне навколо: і сотні нових будинків, і піски, на яких виростають ще й ще будинки, і зірчаста Ленінградська площа, на яку сходяться шляхи і з Донбасу та Придоння, і з Москви та Білорусії.
Це — Дарниця.
Поїзд тихо прокрадається попід високими буграми. Ще вчора тут було порожньо, як на далекій планеті, ще вчора тут росли тільки дикі трави. А сьогодні підійшли до самого краю урвищ молоденькі тендітні деревця, а за ними громадяться сотні нових будинків з червоної і білої цегли, з бетонних панелей, вражають око незвично точні прямокутники кварталів, ваблять око пастельні барви, в які помальовано новобудови.
Це — Першотравневий масив.
Протягом своєї тисячолітньої історії Київ багато страждав, але часто був і щасливий. Сьогодні щастя Києва — в його невпинній розбудові, в кипінні праці на його заводах, в нестримній ході нового.
Розбудовуючись, невпинно розширюючись, Київ зумів лишити живу природу найбільшою своєю окрасою. Київ зачаровує своїми мостами, своїми пагорбами й падолами, своїм вечірнім світлом. Але краса Києва не тільки в його зовнішніх рисах. Краса Києва ще й у тому, що він опирається на історію.
Як западуть вологі сутінки у вильоті колишнього Хрещатого Яру, спустимося вниз до Дніпра, пройдемо повз пішохідний міст, нереальний і хиткий, мов дитяча гойдалка, станьмо на пустельній тепер набережній, покладімо руки на старі камені парапету й подивимося на тиху воду. Вона тече невпинно, мов життя нашого міста. Голуби летять з-за Десни і з-за Дарницьких лісів, квапляться до своїх затишних кам’яних домівок у гостинному Києві і, втомлені, сідають на мостових фермах. Темний міст уночі, а голуби білі.
Будемо стояти, аж поки всі голуби перелетять через Дніпро, аж поки вони спочинуть на темнім мості, затріпотять крилами і пролинуть поза парки, понад кручами, до міста.
Довго проводжатимемо поглядом невидимих у темряві легких птахів. Шепотітимемо: «Нестомно літайте над нашим Києвом, голуби! Літайте!».
