Пролог
— Дімо, чому люди ходять до театру?
— Люди завжди ходитимуть до театру. Що важчим стає життя, то більше людей у залі. Театр заповнює той вакуум, який виникає без грошей, без їжі та без надії. Доки погано, театр, мов церква, буде повний.
— Що для тебе театр?
— Робота. Світло.
Я мрію про золотий вік. Була на землі така ера, вважали греки, коли кожна людина не припиняла вдосконалюватися до самої смерті і, власне, тільки в цьому полягала її праця. Зараз же праця стала тягарем, спокутуванням якоїсь провини. Лінощі — нормою. Жага духовного зростання — химерою. Але іноді — звідки й узялося — не було, не було, та й постане на твоєму шляху людина з того самого світу.
Дмитро Лаленков, актор Національного театру російської драми, артистом бути не хотів. До 20 він займався чим завгодно — спринтом, боксом, вокалом, хоровою музикою, навіть трошки диригуванням (до речі, диригенти у нього батько і дід). І, жахаючи батьків, пристрасно мріяв стати олімпійським чемпіоном.
— Дімо, ти створюєш на сцені дуже різні характери. Де ти їх підглядаєш?
— У мене такої мети немає — підглянути. Мені взагалі: як людині підглядання огидне. Просто мені подобаються люди інші, аніж я. І в пам’яті, звісно, є колекція таких типажів. Як правило, сценічний образ виникає у мене за 2-3 дні до прем’єри. Настає момент, коли раптом з’являється якийсь нюанс: поворот голови, інтонація.
Якщо заглянути в мізки актора, котрий працює над роллю, то видовище буде нудне, аж нікуди. Бо акторська свідомість немов постійно носиться по колу. Але при цьому з кожним обертом вона чіпляє якусь маленьку піщинку. Нюанс. Епізодик. Листочок з якогось світу. Раптом і деревце вихопить. А потім і сам маленький світ якийсь, ось вже й будинки з’явилися, народ сидить, чай п’є. Тобто постійно по колу, по колу — і до центру, до тієї вежі, яку хочеться, щоб, по можливості, ніхто не валив. Це звичайна професійна робота. Наприклад, свого героя в «Гіркому романі» я шукав десь півроку. Спочатку це мав бути дуже серйозний письменник. Але якось було дуже холодно, у театрі «Сузір’я» не палили — я встав з-за свого «письменницького» столу і пішов якоюсь такою дивною ходою, притупуючи і приплескуючи. І Юрій Одинокий, режисер, вигукнув: «О! Те, що треба!» Так серйозний письменник став диваком. При цьому я завжди ставлю собі завдання — не повторюватися. Нова роль для мене як провокація, імпульс до внутрішньої зміни. Це незвичайно важко. Скажімо, я недавно закінчив репетиції в «Еврідіці» Ануя. Я хотів, щоб мій герой у цій виставі не вмів ані співати, ані танцювати, ані красиво жестикулювати, ані виразно говорити... Щоб він був наче ніяким. Але при цьому геніально ніяким!
— На зразок амеби?
— У тому-то й річ, що ні. Амебу зіграти просто, складно зіграти амебу, яка була б цікавою, і увагу до себе привертала. Але як це зробити?.. Дуже складно примусити себе не лицедійствувати.
— Чи віриш ти, що всі твої ролі — не випадкові?
— Нічого випадкового не буває. Приносять тобі роль і кажуть: ти гратимеш її, прем’єра такого-то числа. Адже вже ясно, що вона десь у часі існує. Вже глядачі в залі всідаються, щоб мені аплодувати чи освистати. Або яблуком в мене жбурнути. Значить, все, що треба, — це бути готовим. І просто працювати.
— Твої роботи дуже високо котируються серед фахівців, а звання ти досі не маєш. Не прикро?
— Краще б на хліб дали, аніж вручали якісь міфічні звання. А якщо серйозно, то я поки і не схильний розглядати свої успіхи як певний прорив. І взагалі хороших артистів, без звань у тому числі, у Києві дуже багато. Інша річ, що часто вони ті тарілки розносять, з яких самі ж мали б їсти на балах...
— Як ти гадаєш, гра на сцені чомусь вчить самого актора?
— Ще б пак! І це дуже конкретний вплив. Граючи Кромвеля в «Королівських іграх» — циніка, нахабу й вискочку, я раптом у якийсь момент зрозумів, адже ми живемо в епоху кромвелів! І у мені він також сидить. І раптово кожна вистава стала для мене як битва з цим внутрішнім ворогом.
— Ти не дуже доброзичливо відгукуєшся про сьогодення. Чи не вважаєш ти себе, в якомусь сенсі, актором втраченого покоління?
— Знаєш, був у мене такий осоружний випадок. Один знайомий бізнесмен якось каже: «Слухай, ти молодець! Але ж ти не станеш ніколи артистом!» — «А хто ж я тоді, по-твоєму?» — «Як би тобі пояснити... Ось ти не станеш, скажімо, як де Ніро, правда ж?..» Що на це відповісти? І багато ж хто так міркує, мовляв, у нас всі таланти — другого гатунку. Ось тобі й відповідь про загубленість. Тут психологія пораженців. У мене, до речі, також був період, коли відчуття безперспективності сильно мене гнітило. Але зате зараз я знаю: треба вдовольнятися тим, що є. Ну, скажи, кого я маю звинувачувати, якщо мені не пропонують, скажімо, Гамлета грати? Адже головне в іншому. Граючи будь-яку роль, я можу залишатися в ній і самим собою. Людиною. Не найгіршою, між іншим.
