Що таке європейське кіно? Не французьке, німецьке
або голландське, а саме європейське?
Складність на рівні назви: «Європа» — це нині архаїчне,
старомодне поняття. Тепер те, що розташовано далі на захід від Бреста і
Чопа, називається Євросоюзом. Ну, а якщо є Євросоюз — отже, є і єврокіно.
Судячи з усього, територіальний принцип ліг в основу Тижня, що тривав насправді
п'ять днів у Київському будинку кінематографістів.
Утім, було ще похвальне прагнення показати щось свіжіше:
всі картини виготовлено останніми роками. Якісна європейська свіжість —
яка прекрасна вона для споживача! Надто якщо вона стосується їжі, взуття,
автомобілів та інших, безумовно, необхідних речей. Із кінематографом —
заковика. Його на хліб не намажеш, в автосервіс не здаси. Тричі шикарно
знятий, але нудний фільм — це навіть гірше, ніж тісні туфлі; ті жмуть лише
ноги, а екранне занудство тисне на свідомість, викликаючи головний біль.
Звичайно, організатори зробили відмінний заманюючий жест на старті, поставивши
першого вечора німецький хіт «Біжи, Лоло, біжи» (про цей фільм «День» писав
10. 06. 99). Яскраве, стрімке і недурне видовище давало надію, що і решта
буде не гіршою.
Вік живи — вік учись. Кіно — можливо, найбільша ілюзія
нашої ери. Однак не лише воно само по собі, але й уявлення про нього, виявляється,
вельми ілюзорні. Чомусь заведено міряти країни за кращими зразками: мовляв,
Франція — це Годари з Карраксами та іншими «новими» хвилями, Італія — це
старші за Беніньї і молодші за Вісконті (включно), Данія — стильна і хуліганиста
продукція «Догми», Нідерланди = Стеллінг + Вармердам і таке інше, і в тому
ж дусі. Проте ні! Виявляється, і там, у землях обітованих, знімають мелодрами
з банальними і заяложеними сюжетами та героями, і там здійснюють потуги
створення комерційних жанрів, на кшталт трилера («Дисертація», Іспанія),
досягаючи практично пародійних результатів.
Розгону «Лоли» явно не вистачило на всю дистанцію. Здавалося,
що присутній на сеансах старого доброго радянського кіно, тільки персонажі
чомусь розучилися розмовляти російською. Більшість стрічок присвячено напруженому
півтори- двогодинному, зі сльозами і шмарклями розв'язанню особистих проблем
досить пошарпаних життям чоловіків і жінок («Крапля в океані» (Греція),
«Барбара» (Данія), «Нормальне життя» (Португалія), «Чарівні жінки біля
моря» (Фінляндія), «Вестерн» (Франція)). При цьому часто все ставало зрозумілим
уже в перші півгодини: він, вона або обоє нещасливі, серця їхні розбиті
(варіант: просто пригод собі на голову шукають), а далі що? Нехай пробачать
мені добродії кінематографісти, але це все було непристойно близько до
розтягнутих пристрастей «мильних опер». Як вихід пропонується еміграція
в Америку — в добрячій половині фільмів. Та невже в Європі справді такою
мірою все тоскне — від кінематографа до сімейного життя?
Інший засіб порятунку — «команда молодості нашої». У голландському,
вельми пристойному, до речі, фільмі «Усі зірки» значення і радість існування
героїв — їхня любительська футбольна команда. Десяток доль у смішних і
сумних колізіях у результаті утворили просту, але виразну і легку розповідь.
Чого не можна сказати про зроблених за тим же рецептом «Просто друзів»
(Бельгія) і «Великих чоловіків, маленьких чоловіків» (Швеція), де таким
цементуючим засобом вибрано джаз. Утім, у «Чоловіках» акцентується більше
на дорослішанні — це, скоріше, фільм про кінець дитинства, хоч і заважкий,
але якісно знятий.
Очевидно, є все ж країни, в яких кіно просто не можуть
знімати нижче за певний рівень. Схоже, Австрія — одна з них. Ефект присутності
австрійського кіно в нас практично нульовий; тим приємніше було подивитися
«Спадкоємців», що гідно представили альпійську республіку в Києві. Історію
семи наймитів на початку століття, які несподівано стали господарями багатого
маєтку, розказано настільки експресивно і переконливо, що місцями вона
підіймається до рівня класичної драми. Уся ця правда про бідняків і багатіїв
нікому не була б цікава, якби її не пронизували струми справжніх, живих
пристрастей — до життя, до справедливості, до землі, на якій живеш... І,
звичайно, першокласні актори — завдяки їм навіть епізодичні образи ретельно
вимальовані, повнокровні, кожен має свій голос. Ця гірська сага номінована
в нинішньому сезоні на «Оскара». Одержить його чи ні — вже не так важливо.
Оцінювати ж тиждень загалом не має сенсу. Основна інтрига
сучасного кінопроцесу в Європі розгортається аж ніяк не на таких, суто
просвітницьких акціях. Зрештою, право вибору конкретних стрічок залишалося
за посольствами і культурними аташе окремо взятих країн. Ніхто їм рознарядки
з Єврокомісії не спускав. Що хотіли, те й вибрали. Безсумнівно, хотіли
як краще.
