Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Добра і безпечна гра

У Київському ТЮГу виставу «Називай мене Пітер» цікаво подивитися і дітям, і дорослим – пропонуємо читачам «Дня» два погляди на цю резонансну прем‘єру
27 січня, 2022 - 11:41

Нова постановка адресована більше найважчій категорії дітей – підліткам. Проте, це саме той вік, коли остаточно формуються певні принципи, постають важкі, неоднозначні питання, дорослі нервують і дратуються, а діти бунтують. Вони – «радісні, невинні, безсердечні».

Ця вистава-поновлення одного з найцікавіших сучасних молодих режисерів Давида Петросяна, - його дебют у театрі. Сьогодні цікаво з висоти «зрілих» робіт режисера, побачити, з чого ж все почалося. Висновок: Петросян  рефлексуючий режисер, що намагається докопатися до глибин, підняти та осмислити мовою театру складні, незручні, філософські, екзистенційні питання. Його вистави провокують мислити критично, а у випадку підліткової публіки, це найважливіше.

ПОГДЯД ПЕРШИЙ - «ДОРОСЛИМ ДЛЯ ДОРОСЛИХ»

П’єсу «Називай мене Пітер» написав сучасний німецький драматург Ян Фрідріх, народжений як і Петросян у 1990-і. В ній - пубертатний період, ускладнений, немов хворобою, невмотивованою агресією, невпевненістю в собі та власних силах, - обрушується на підлітка Тео тотальною самотністю та нездатністю до комунікації з батьками, сестрою, однолітками, навіть із самим собою. Герой боїться дорослішати - реальне життя його лякає. Тому, світ казки більш зрозуміліший і затишний: він думає, що Пітер Пен відгородить його від усіх проблем реального світу, які хоч не хоч, насуваються невідворотно, відсуне їх кудись за межі країни Ніландії… Коли ж Пітер не прилітає до нього, щоб полетіти разом до країни «втрачених хлопчиків» Тео сердиться і вирішує стати сам Пітером Пеном і створити свою країну, прямо тут, на покинутому дитячому майданчику.

До речі, завдяки прем’єрі у ТЮГу, було цікаво порівняти тексти, що мають подібні сюжети і систему образів, один з яких написаний в іншому столітті (класичний «Пітер Пен» Дж. Баррі), а другий – просто зараз і зрозуміти, як змінилася за ці часи сама концепція «дитинства» і зсунулися його межі переходу в отроцтво.

Отже, ця  вистава поставлена «дорослим для дорослих». Власне, як і написана п’єса. І в цьому її беззаперечний плюс, адже  сучасні діти у 10-12 років – вже дорослі. Так, спостерігаючи за своїми 12-ти річними дітьми на прем’єрі, а потім обговорюючи виставу, зрозуміла, що їм імпонує те, що з ними говорять дорослою мовою, не приховуючи і не маскуючи нічого. Тон і засоби цієї розмови – теж дорослі.

Звісно, туга за казковим світом, що уособлює образ Тео, не надто властива сучасній дитині: зовні, вони якраз намагаються подорослішати і скоріше позбутися цієї дитячості. Всередині все ж, залишаються дітьми, попри всі ці демонстративні «ненависті» до батьків, дівчат, прагнення порушувати норми, лаятися, протестувати, нав'язувати свої правила гри, - може бути надто небезпечною для оточуючих. Джерело цієї небезпеки – не погані наміри чи відсутність виховання, а дитяча наївність і непристосованість у цьому світі, тотальний дисконнект із батьками, дорослими. Петросян, цю межу, ці тонкі нюанси вловлює й артикулює їх чітко, навіть  підкидаючи трохи жанровості і видовищності, аби зрозуміли та перейнялися всі вікові категорії глядачів.

Останнє підсилюється візуальним рішенням спектаклю, за яке відповідає Катерина Маркуш (сценографія і костюми). На сцені чи то дитячий майданчик десь «за гаражами», чи то сам гараж з великими рухомими дверима, на які проектуються неонові написи-меседжі та «класичний» впізнаваний силует Пітера Пена. У сучасній виставі для підлітків точно не обійтися без комп’ютерних технологій і знайомого їм відеоряду.

Плюс вдумлива робота із акторами: весь головний каст сидить як влитий на персонажах: Тео – Марта Косаковська (мій син навіть не здогадався, що це актриса), Джені – Марічка Штрибулова (класно вловлена і зіграна типажність) і вдалий дебют на ТЮГівській сцені Анастасії Зюркалової у ролі Ребекки (моя донька сміялася, адже впізнала себе) - молодшої «дорослої» сестри-мами Тео. Тож, у виставі нема дорослих. Діти надані самі собі. Хоча Ребекка явно калькує поведінку мами, яка за сюжетом відсутня: вона раціональна і відповідальна у свої 8 років, опікає, жертвує собою, нав'язливо дбає про старшого брата, є прихильницею ЗОЖ, швидко розуміє серйозність справи, коли гра перестає бути грою. Вона - втілення дорослості і навіть не помічає, як перестає бути звичайною дитиною, позбавляє себе ігор та свободи.

Актриси утворили майстерне тріо і продемонстрували гру у кращих традиціях представлення дорослими дітей - без блазенства і перебільшення. Усі характери ретельно пропрацьовано і «прокреслено» у динаміці  драматургічної логіки.

Єдиний, хто видався не дуже переконливим - Пітер Пен-Гліб Михайліченко, що з’являється у фіналі. Зрозуміло, що перед нами такий собі інфернальний, втомлений дитячими бздурами дорослий Пітер Пен, що нудиться і зловісно сміється, пропонуючи  хлопчику убити обох дівчат. Проте, його роль головного мотиватора для Тео – має буквально вистрілити «залізною аргументацією»: чому після реальної зустрічі зі своїм кумиром, Тео розчаровується в ньому і переключає свою увагу на справжнє життя. Чому в його «небезпечних іграх» все ж спрацьовує тумблер «Стоп!». Адже, у фіналі автор доводить своїх героїв майже до відчаю, коли ігри виявляються згубними для життя та здоров'я, бо переходять межу і дає головному персонажу можливість осмислити те, що сталося, саме, завдяки появі двійника - Пітера Пена, який має наочно продемонструвати Тео його помилки.

Стрімкий фінал (на відміну від трохи уповільненої першої дії) через певну блідість «дорослого» Пітера Пена не акцентує на цьому. Хоча, можливо, так і задумано, адже герой  виплутався і, вочевидь, перестав боятися дорослішання. Тепер він симпатизує дівчатам, навіть закохується, не приховуючи цього від сестри (майже) і більше не хоче бути схожим на Пітера Пена. Проте дитячість характеру все ж таки залишається. Залишаються й жартівливі ігри, фантазії, про які він пише у листах до Джені. Тож, Тео поки що залишається дитиною із все ще дитячою свідомістю. «Протестний хлопчик» на певний час вгамувався.  Просто поки що, замість однієї гри - жорсткої та небезпечної, запропонована інша: добра і безпечна.

ПОГДЯД ДРУГИЙ – ВИСТАВА, ЯК  ЗАТРЕБУВАНИЙ ДОДАТОК ДО… ҐАДЖЕТІВ

Споглядаючи безліч репетицій вистави «Називай мене Пітер»  упродовж багатьох років, мала думку, що режисер лише один раз може сповна віддати душу й серце втіленню обраної драматургії. Тому факт поновлення вистав через тривалий час мені не вельми імпонував. Однак переглянувши постановку «Називай мене Пітер» на Малій сцені Театру юного глядача на Липках, пересвідчилась, що це резонно і може супроводжуватись успіхом.

Нагадаю, у  2016 р. режисер Давид Петросян уже здійснив цю виставу на цій же сцені. Це була його перша професійна спроба і вона стала успішною. Дуже стрімко Д. Петросян набув досвіду, поставив низку вистав в Національному театрі імені Івана Франка, тож наразі його ім’я набуває ознак бренду.

Позначилося це і на пропонованій постановці, яка стала більш об’ємною та цілісною. Основна її думка – убереження дітей від небезпечних вчинків – звучить ще потужніше. Це зумовлено й часом тотального засилля гаджетів, коли спостерігаємо не тільки самотність дітей, а й непоодинокі випадки суїцидів.

Наразі до втілення сюжету долучено сценографку та художницю костюмів Катерину Маркуш, яка створює яскравий візуальний образ. Вистава здійснена за підтримки Гете-Інституту в Україні, оскільки автор п’єси – сучасний німецький драматург Ян Фрідріх. Орієнтовний вік глядачів – 10–12 років. Зауважу, що драматургії для підліткового віку, де персонаж був би абсолютно ідентифікований дітьми як свій герой, дуже мало.

Отже, десятирічний хлопчик Тео (актриса Марта Косаковська) не хоче дорослішати, невідомість його лякає. Він не знаходить спільної мови з батьками, своєю молодшою сестрою Ребеккою (актриса Анастасія Зюркалова) та друзями, має проблеми комунікації. Порятунок бачить у тому, щоб зустріти казкового персонажа Пітера Пена та відлетіти з ним до вигаданої країни Ніландії. Там можна буде робити все що завгодно. Озброївшись такою думкою, Тео наважується викрасти дівчинку, щоб дістатися туди удвох. Цей крок здійснює легко й безперешкодно, чим і сам подивований. Актриса Марічка Штирбулова в ролі Дженні приваблива й переконлива. Вона, зрештою, як і інші виконавці, дуже точно діє у визначених режисером координатах. На будь-яку безглузду пропозицію Тео, який називає себе Пітером Пеном, Дженні схвально хитає головою і додає протяжне дитяче «а-а-а-а», мовляв, дійшло. В таких сценах наївність і беззахисність дітей перед можливою загрозою увиразнена якнайкраще. Вони не прораховують наперед, яким буде результат їхніх вчинків, бо не мають найменшого життєвого досвіду.

На занедбаному майданчику, що слугує омріяною Ніландією, діти серед брухту знаходять окремі частини автомобіля, складають їх і уявляють, що летять на шаленій швидкості. Емоції сягають апогею. На екрані висвічується: «Радісні! Невинні! Безсердечні!»

Через те, що в п’єсі відсутні ролі батьків, стає зрозумілим, що їхня участь у житті дітей опосередкована.

Фінальна сцена вистави протилежна за змістом, але ще більш емоційна. Тео усвідомлює, що ірреальний світ хиткий і сповнений небезпеки. Він не може дати собі раду, адже чекав на свого кумира Пітера Пена (актори Ігор Іванов та Гліб Михайліченко), а натомість зустрів злочинця. Дженні, до якої в хлопця з’являються перші симпатії, негайно потрібний інгалятор, бо вона може померти від астми. Молодша сестра Ребекка виявляється розумнішою за нього. І в цьому драматичному моменті Марта Косаковська в ролі Тео майстерно проявляє широку амплітуду емоцій. Хлопчик, що хизувався розкутою поведінкою, розмовляв як репери, полонив Дженні, ненавидів батьків, постає абсолютно розчарованим, неспроможним надалі підживлюватися своєю уявою. Він схожий на емоційно неврівноважену, спустошену дитину з розхитаною психікою.

Тільки надія на подальшу дружбу Тео й Дженні додає оптимістичного завершення сценічній дії. Головні герої загартувалися, подолали страх і навчилися розмежовувати реальність та фантазію. Пригоду в Ніландії пам’ятатимуть довго, хоча навряд чи будуть комусь про це розповідати.

Наявність вистави «Називай мене Пітер» у репертуарі ТЮГу абсолютно вмотивована і своєчасна. Беззаперечно, що вона зацікавить глядачів підліткового віку. Її можна рекомендувати як найбільш затребуваний додаток до їхніх ґаджетів. А в разі сімейного перегляду користь буде обопільною.

Наступні покази вистави відбудуться на Малій сцені ТЮГу  3 лютого о 19.00 та 12 лютого  о 15.00.

Наталія ПОТУШНЯК. Фото надане ТЮГом

Газета: 
Рубрика: