Його прізвище — в титрах першого українського музичного телефільму «Червона рута». Власною рукою молодий український геній Володя Iвасюк у 1971 році в журналі «Україна» дописав до свого імені і його як автора пісні «Червона рута». Його думки про той чи інший новий твір завжди з хвилюванням чекали видатні українські артисти Софія Ротару, Микола Мозговий, Василь Зінкевич, Олександр Сєров, Iво Бобул... До нього дослухалися Левко Дутківський, Остап Гавриш, Мар’ян Гаденко...
В ті, вже далекі 70 ті роки, саме доцього звукорежисера навіть із столиці приїжджало, щоб зробити запис фонограм, багато артистів... А чому це я пишу в минулому часі? Адже Василь Iванович Стріхович, дякувати Богові, живий-здоровий, йому нещодавно виповнилося всього 65 — а хіба це вік для чоловіка? Зараз він тішиться своїм найбільшим скарбом — внучкою Владою, яку нарешті подарувала йому донька Iрина. Але, знаючи його характер, можу стверджувати, що скажіть йому завтра о 12 йночі, що потрібна його допомога, — і вiн прийде на звукозапис.
Саме вночі розпочиналась робота в 1970 році над фонограмами двох чи не найпопулярніших пісень минулого століття — «Червоної рути» й «Водограю». Це до Стріховича приніс їх студент-третьокурсник Чернівецького медичного інституту Володя Iвасюк, добре знаючи його як високообдарованого режисера й звукорежисера. На той час Стріхович мав за плечима кілька років роботи на Львівському телебаченні і, працюючи звукорежисером, видавав у ефір виступи таких музикантів, як Давид Ойстрах, Святослав Ріхтер, Леонід Коган, Микола Колеса, Станіслав Людкевич. Навчаючись у консерваторії, Василь Стріхович дружив з Мирославом Скориком, Степаном Турчаком, Богданом Янівським... Пощастило майстру звукозапису писати фонограми для молодих тоді і дуже популярних співаків естради Мусліма Магомаєва, Едіти П’єхи, Йосифа Кобзона, Радміли Караклаїч... Отже, юний буковинський геній, якого Стріхович перед цим уже «засвітив» у передачі «Камертон доброго настрою» з піснею «Я піду в далекі гори», вирішив довірити Василеві Iвановичу і свої дві нові пісні, які написав протягом року.
Стріховичу обидві пісні сподобались, і він вирішив включити їх до нового випуску передачі «Камертон доброго настрою». А що ці пісні були зовсім нетрадиційні, якісь особливі, то подумав (тим більше, що керівництву телестудії вони могли не сподобатись), що краще вже покаже передачу готовою, щоб ніхто нічого не міг відмінити. Отож фонограми треба було писати вночі — з двох причин: стихав вуличний гуркіт і — нікого на студії не було.
Коли передача вийшла в ефір, це було схоже на шок — настільки вразила всіх пісня «Червона рута», яку виконував дует: сам автор і Олена Кузнецова. Більшості глядачів і слухачів «Рута» так сподобалась, що Чернівецьку студію телебачення закидали телеграмами, а згодом — листами, щоб передачу повторити. Але ж тоді відеозапис у Чернівцях був відсутній, отже, треба було готувати нову передачу.
22 вересня «Червона рута» знову прозвучала в «Студентському меридіані». Проте були й інші люди — їм пісня не те щоб не сподобалась — їх просто «заїло», що юнак, якому нещодавно виповнилось 20 років, представляє на всю Україну аж дві пісні в такій цікавій передачі! А вони, які пишуть і про Леніна, про партію, комунізм (такі правильні ідеологічні твори), а в ефір чомусь не виходять. I полетіли скарги на режисера, який готував передачу до ефіру, у найвищу на той час інстанцію — обком партії. Василю Стріховичу влетіло за «Червону руту» (одразу ж після студійної «літучки» оголосили догану). Але на Республіканському телебаченні не знали про ці деталі, отож відзначили «Камертон...» iз піснями Iвасюка — як кращу передачу тижня. I догану прийшлося відміняти...
Дружба з Володимиром Iвасюком — то скарб всього життя Василя Стріховича. I сьогодні він шкодує про одне: десь у 1977 чи 1978 році Володимир привіз зі Львова записані на плівку пісні у власному виконанні, щоб дати послухати другові. А потім сказав: «Не треба це переписувати, бо моє виконання недосконале. Перепишеш згодом». I Стріхович розмагнітив цю безцінну плівку. Що ж тепер — не відмотаєш плівку часу...
Тісна дружба пов’язує Василя Стріховича і з відомою естрадною співачкою Софією Ротару — він записував, видавав у ефір її пісні починаючи з 1966 року. Як згадує Василь Iванович, Ротару завжди була дуже вимоглива до себе й страшенна працелюбка, як висловлюються сьогодні — «трудоголік». Стріхович вважає, що злет її кар’єри — цілком закономірне явище: «Софія відрізнялась від інших своїм діапазоном і дивовижним тембром голосу. Дуже музикальна. Вона відчуває слово, фразу, ритм, темп. Своїм ставленням до слова Софія нагадує мені Володю Iвасюка — намагається донести до слухача всі відтінки змісту пісні».
Працюючи з 1966 року на Чернівецькому телебаченні, Стріхович готував до ефіру різні програми — від громадсько- політичних до літературних і музичних. Однією з кращих на Республіканському телебаченні була його програма «Зичимо щастя», яка створювалася за листами глядачів. Чернівецька передача відрізнялась від інших тим, що мала бездоганну режисуру і прекрасного ведучого — легендарного співака Назарія Яремчука, а ще тим, що її репертуар складали пісні, які були «власного виробництва». Ну, зробити так званий «кліп» у ті часи було не легше, як тепер, особливо в умовах обласної студії. Тим не менше, вдавалося. Особливо пам’ятною є програма, яка вийшла в ефір напередодні нового 1990 року. У вересні в Чернівцях відбувся перший Всеукраїнський фестиваль «Червона рута», по закінченні якого на всі записи тодішній перший секретар обкому Компартії наклав заборону. Лише завдяки авторитету Яремчука Україна побачила, яким цікавим і непересічним був той фестиваль. А ще пригадується, як для зйомок пісні про Новий рік, яку виконував Назарій Яремчук, Стріхович підключив усі пожежні частини Чернівців — вони забезпечували сніг у безсніжні й по-осінньому теплі дні. Можливо, саме тоді йому дали прізвисько Фелліні.
Василь Iванович говорить, що і в цьому, і в іншому випадках для нього завжди було найважливішим одне: якісна музика й те, як її відтворити на екрані, як донести до глядача.
Ще одна грань творчості В. Стріховича — фольклорні програми. Навчаючись у Львівській консерваторії на хормейстерському відділенні, Василь під час експедицій записав чимало народних пісень й мелодій, які й донині використовуються музикознавцями. На початку 80-х років на Республіканському телебаченні була щотижнева програма «Сонячні кларнети». Її готували по черзі 14 місцевих студій з усіх областей України. Чернівецька студія, окрім своєї, представляла ще Iвано-Франківську та Тернопільську області. Процес підготовки програми був дуже складний: відбір колективів, узгодження репертуару в управлінні культури, а останнє вже погоджувало в відділі пропаганди обкому партії, потім — фонограми, перегляди... Завдяки режисерському таланту Василя Стріховича ця просто задумана концертна фольклорна програма перетворювалась на справжнє вишукане фольклорне шоу! «Там була така прекрасна музика, що було б гріх не зробити з передачі ляльку. Довго знімали цю програму, але вона була однією з кращих», — згадує Василь Iванович ті зйомки.
Стріхович як режисер виграв чимало телевізійних конкурсів. Він мав гарних учнів. Його не раз запрошували до постановки різних святкових концертів. До його порад дослуховувались колеги з Москви, Києва. Але все це вже в минулому. Сьогодні телебачення зовсім інше — в регіонах і в столиці. «Тоді було легко працювати, єдине, що дратувало, — це непрофесіоналізм, — каже Василь Iванович. — На жаль, його стає все більше. А нині на ТВ одноманітні програми, одноманітний підхід. Зараз відпала потреба в режисерах і звукорежисерах, тому практично немає передач, які мали б художнє значення». Не погодитись з цими словами професіонала важко. Бо хочеться, щоб на телеекранах українських каналів нарешті ми бачили більше справжньої творчості, тих людей, а їх в Україні чимало, які щось можуть зробити для нашої землі.
