Його імідж на естраді (від далекого 1959-го і донині) — людини мужньої, елегантної та привабливої. Він — гордість нації, адже зумів піднести свій талант на такий рівень, який ніколи не піддавався і не піддається корозії. У Вахтангові Кікабідзе — символові честі й добра, кавказької гордості — закладено все найкраще. П’ятий десяток років він з вірою і правдою царює там, де схиляють голову не перед владою, а перед справжнім талантом. Для нього нині не існує державних кордонів на всьому пострадянському просторі, шанувальники його таланту ніде й ніколи не сприймають Кікабідзе як іноземця, а лише як бажану й рідну людину.
ПРО ГРУЗІЮ
— Ми завжди на різні свята загадуємо бажання і мріємо, щоб хоч наші діти чи онуки жили набагато краще. А коли було легко? Так уже влаштований світ. Невже це сталося? Невже з нами, з грузинами? В один момент було замінено всю вертикаль влади на молодих, рішучих, натхненних, вишколених фахівців та патріотів, які знають культуру, володіють мовами і є сучасними менеджерами. Видавалося, що корупція, а про неї в Грузії які легенди лише не ходили, вічна. Коли до нас приїжджала Маргарет Тетчер, вона була в шоці від побаченого. Людина, яка розпочинає якусь справу або якщо їй потрібні для чогось дозвільні документи, заходить у приміщення, де за лічені хвилини (кажуть, що до 10) вона отримує весь пакет. І не сама ходить, цим займається служба. Якась фантастика? Може, для України — так, а в Грузії це вже реальність. Нещодавно мій приятель, старий цеховик-номенклатурник сказав: «Якби ти знав, як я за нею скучив». Запитую його: «За ким, Гіві? Мамою, коханою?». «Ні! — каже чоловік, — за корупцією!» Історія ця стала анекдотом.
ПРО УКРАЇНУ ТА УКРАЇНСЬКУ МОВУ
— Коли в серпні 2008-го росіяни ввели війська в Грузію і пролилася кров, мою Батьківщину захищали й ваші земляки, семеро з яких загинули. Якось я пізно ввечері повертався додому і побачив двох людей біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Тбілісі (його відкрили 2007 року). Обидва відзначали якусь подію. Я підійшов і схвально вигукнув українською: «Нехай живе вільна Україна!» На що почув несподівану відповідь: «Бубо, давай до нас! Ми — грузини, але біля великого Кобзаря вирішили підняти келихи за Україну та українців, які нас підтримали і захищали у війні з Росією». І що ти думаєш, я був третім! І це було не лише хвилююче, а й щиро.
Мені не до вподоби те, що коїться з українською мовою. На карту поставлені за певні дріб’язкові подачки російські узурпаторські імперські інтереси. У нас теж росіяни намагалися втілити щось подібне. Але їм це не вдалося — ми вийшли на вулиці, Грузія піднялася від малого до великого. Чому ви такі спокійні — не мені судити, вам вирішувати, що робити і як. Але в Грузії ми переживаємо за українців, як за рідних.
Мені видається, що війна між Грузією та Росією, як і між Росією та Україною, в різних кадебістсько-феесбешних формах існує з часів розпаду Союзу. Доки існує Російська імперія — війна проти України не припиниться. Як кажуть, все тече, все змінюється, крім російського шовінізму.
Та й хто, ти думаєш, нещодавно розпустив чутки, що я помер? Росіяни! Класна штука, той інтернет. Але, крім добра, він робить і чимало шкоди. Першим мене поховали у «Твіттері» (до речі, це слово в перекладі означає цвірінькати чи щебетати). Потім це повідомлення підхопили ледь не зі швидкістю звуку сотні видань. Мені того дня зателефонували з досить популярного російського телеканала. «Вахтанга Костянтиновича покличте», — почулося в слухавці. «Слухаю вас», — спокійно відповідаю незнайомцеві. Тому з переляку відняло мову... Йому вже й незручно було запитувати щось. Звичайно, я живий і житиму на зло всім російським людиноненависникам та різним ворожим цвіріньканням!
ПРО МАЙДАН ТА ВІЙНУ РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ
— Від першого дня Євромайдану весь час був думками у Києві. Коли почали вбивати людей, не знаходив собі місця. Хотілося все кинути і бути на Інститутській, на Грушевського. На жаль, вік бере своє. Якби скинути мені так років зо 20, був би на Майдані. Я руками і ногами — за прагнення до європейських цінностей, проти брехні, корупції, диктаторства. За вільну, багату і рівну серед рівних європейських народів Україну.
Гадаю, така велика країна, як Україна, мусить мати власну ядерну зброю. Хтозна, скільки ще царюватиме Путін у Кремлі, який всіх лякає і якому вірити не можна. У жорстокому світі, та ще й з безбожниками при владі, добрим залишатися важко. А то й просто неможливо.
План захоплення та приєднання Криму розроблявся з першого дня української незалежності. Путінські імперські радники мізкували над цим давно.
Я для Путіна — теж бандерівець і фашист. Адже підтримую Майдан та українців. І слава Богу. Пишаюся цим! До речі, не можна не підмітити, як Путін каже «бандерівці», робить це з грубою помилкою спеціально. Щоб принизити прізвище великого Степана, применшити його значущість. З іншого боку, висловлюючись так, вважає українців молдованами, адже «бендерівець» — житель міста Бендери.
Я мав концерти у Львові тоді, коли вирішувалася доля пам’ятника Бандері. Вулицями міста йшли тисячі львів’ян. Хтось упізнав мене і запросив до колони. Я був на тому мітингу разом зі своєю дружиною Іриною. Відтоді й постав монумент Степанові Бандері.
Коли Росія ввела війська в Грузію і я відмовився від російського ордена Дружби до мого 70-річчя, багато бруду на мене вилили російські ЗМІ. І насамперед устами тих, кого завжди вважав друзями. Відтоді нікому й нічому не дивуюся. Потрібен час, щоб пробачити.
Радянський Союз помер, проте радянська людина житиме ще довго. Особливо в імперській Росії, а не в європейській Україні, яка довела, що ніколи не буде рабом.
Найбільші біди і найбільші світові катаклізми стаються, коли до влади приходять безбожники. Доки в Москві не зміняться політики, нічого на краще не зміниться. Путін мріє розірвати Україну на шматки. Він не заспокоїться. Ви маєте думати про збереження держави, її кордонів. Про дітей, онуків, прапор, конституцію, сусідів, Європу. Тоді все буде добре.
Всім українцям треба взятися за руки і будувати разом ту країну, за яку не буде соромно кожному. Не забувати, що за це пролилася кров на Майдані.
Мусите докорінно змінити модель України. Назавжди відкинути все совкове і забути його, як кошмарний сон.
Сильної держави не можна побудувати без послідовної культурної та інформаційної політики. Такої, яка об’єднувала б народ, давала б йому відчуття гордості за своє, рідне.
