Донецьк у гуманітарному контексті досі сприймається українським інтелектуалами як зона ризику, як Дике поле — неосвоєне й небезпечне в культурному плані. Юрій Андрухович он навіть запропонував відділити Південно-Східні області від України (Правда, йому вже всі все пояснили. — Ред.).
Основні джерела інфернально-пролетарських впливів на сучасність, заведено шукати у промисловому комплексі Донбасу, який зримо й вагомо нагадує про пафосне радянське минуле краю та його «трудові звитяги».
Однак, як виявляється, це колосальне нагромадження заліза, бетону й вугілля може бути ресурсом інноваційного розвитку, а індустріальній спадщині цілком можливо надати нової якості, підійшовши до неї з розумінням і креативністю. В результаті отримуємо величезний майданчик творчих експериментів, здатних не тільки змінити похмурий імідж Донецька, але й посприяти закріпленню на культурній мапі Європи України як держави з динамічною сучасною культурою.
Підстави для таких сподівань дають перші кроки щойно презентованого у Донецьку Міжнародного благодійного фонду «Ізоляція. Платформа культурних ініціатив» і однойменного арт-центру, створених з ініціативи мецената Любові Михайлової. Частиною проекту стала міжнародна конференція «Культурна конверсія: нове життя індустріального минулого».
Новий мистецький комплекс розташовано на території АТ «Ізоляція», яке свого часу спеціалізувалося на виробництві теплоізоляційних матеріалів, а тепер переживає непростий період переходу з індустріальної до постіндустріальної ери.
Старі промзони з пафосом колективної праці, конвеєрної дисципліни і з механістичною відстороненістю до певної міри є антитезою для арт-середовища, яке немислиме без творчої свободи, емансипації особистості, гнучкості і спонтанності. Між тим саме арт-середовище може виявитися рятівною ін’єкцією для індустріальних велетнів, породжених наддержавами і відкинутих на узбіччя сучасності в умовах глобальної конкуренції. Крім того, мистецьке втручання в промисловий простір поєднано з повагою до індустріальної спадщини, адже сучасні девелопери, отримавши у своє розпорядження старі підприємства, нерідко діють за пролетарським принципом «до основанья, а затем...», створюючи стандартизовані бізнес-центри чи торговельно-розважальні комплекси. В результаті пам’ятки промислової доби дуже скоро можуть залишитися хіба що на світлинах.
З іншого боку, саме в циклопічних масштабах промзон сповна можуть реалізуватися ті якості мистецтва, які в класичних інституціях залишаються нерозкритими й незатребуваними. Передусім, йдеться про здатність до перетворення предметного середовища — на відміну від традиційних функцій мистецтва створювати ілюзію предметності й декорувати поверхні. Зміна символічних кодів міського середовища — ще одна важлива функція мистецтва, яка часто використовувалася в політичних цілях. Але саме переосвоєння промзон дають мистецтву можливість дистанціюватися від політики і ринкової кон’юнктури й зосередитися на творенні смислів.
Власне, у цьому і полягає сенс такого явища, як культурна конверсія, що стало однією з ознак постіндустріальних перетворень у світі, де відтепер на рівні зі «старими добрими» товарами: машинами, сировиною, продуктами харчування — активно продаються ідеї та враження.
Якщо для України проблема відродження і креативної перебудови промислових зон і цілих промислових регіонів ще залишається екзотикою, то для багатьох європейських країн це, певною мірою, вже історичний етап. Достатньо згадати Великобританію, де на початку 1990-х на урядовому рівні була ухвалена й поширена концепція творчих індустрій, і місто Ліверпуль стало пілотним майданчиком для цих нововведень. Нині це визнане у світі креативне місто. Або звернутися до досвіду Рурського басейну Німеччини. Тут на місці підприємств паливної та хімічної промисловості, чорної металургії, що поступово закривалися, виникли музеї та культурні центри, концертні зали й цілі квартали підприємств творчих індустрій.
Творчі процеси відбуваються синхронно з впровадженням нових технологій, і це дозволяє заощаджувати ресурси та реанімувати навколишнє середовище. А там, де відроджується екологія, відновлюються і соціальні структури суспільства.
Учасники презентації проекту «Ізоляція» в Донецьку мали нагоду довідатися про усі ці та багато інших аспектів реабілітації промзон, що називається, з перших вуст. Програма конференції складалася з нечисленних але ѓрунтовних доповідей практиків європейської культурної конверсії.
Наприклад, Ульріх Борсдорф, директор музею Цехе Цольферайн (Німеччина) розповів, як колишній шахтовий і горно-збагачувальний комплекс Цольферайн став визнаною пам’яткою світового значення ЮНЕСКО.
Французький архітектор Таня Конко, лауреат багатьох престижних міжнародних премій, яка працює в Парижі та Амстердамі і є фахівцем у сфері міського планування і рекреації міського середовища, поділилася міркуваннями про те, як промзона може перетворитися на привабливого сусіда. Рецепт, в принципі, простий: передусім необхідно зважити на образ життя і мислення мешканців кварталів, на яких впливає нова забудова, провести з ними не одну дискусію, знайти точки дотику цінностей і звичок.
Президент асоціації «Trans Europe Halles» Ерік Бакер представив досвід розвитку мережевого партнерства — очолювана ним фундація є однією з найактивніших європейських організацій, що зібрала під своїм дахом понад п’ятдесят незалежних мультидисциплінарних культурних центрів, розташованих в колишніх індустріальних об’єктах.
Арт-критик із Росії Катерина Дьоготь, куратор виставки українського мистецтва «Якщо» у Пермі, додала, як вона сама висловилася, ложку дьогтю до теми про роль культурних індустрій у знятті «прокляття індустріалізації». Підводні камені цього, не такого простого в реальності, процесу вона окреслила на прикладі «Першої Уральської індустріальної бієнале», яку їй довелося курувати.
Після цього українські експерти в режимі круглого столу обговорили перспективи культурної конверсії в Україні й, зокрема, в Донецьку. В цілому всі учасники погодилися з думкою про необхідність і актуальної експансії культури на згасаючі промислові об’єкти, однак відсутність позитивного досвіду конверсії схиляла учасників дискусії до певного скепсису.
Скажімо, приклад «Мистецького арсеналу» засвідчив, що вкрай недостатньо навіть таких потужних важелів, як політична воля і великі гроші. Більш того, при відсутності чіткої концепції, навичок проектного менеджменту і при бажанні за всяку ціну догодити «високому начальству» така екстенсивна реабілітація дуже швидко оберталася побічними наслідками у вигляді корупції, низької якості робіт, порушення термінів, зневіри суспільства.
Утім, що стосується проекту «Ізоляція» як приватної ініціативи, то «п’ятирічка в три роки» йому не загрожує. Крім того, до сильних сторін проекту належить фахова команда, відкрита до діалогу та об’єднана спільною місією. Обличчям і мозком проекту на сьогодні є: Людмила Гарбуз, Анастасія Буцко, Антон Потіха, Вікторія Іванова, Аліна Єрмолова та ін.
Проблематичним моментом може виявитися взаємодія новоствореного арт-центру з місцевим культурно-мистецьким середовищем, яке в шахтарському краї є такою собі «цілиною неораною» по відношенню до актуального мистецтва. Адже так сталося, що важка праця і гостра потреба у розвагах, які б відволікли від обридлого повсякдення, відчутно позначилися на характері донеччан.
Інша річ, що саме «Ізоляція», можливо, і покликана стати своєрідним провідником між Містом і Світом і зрештою стати своєрідним «племінним господарством» для появи місцевої генерації актуальних митців, кураторів, критиків та, звісно, поціновувачів.
А ще, саме «Ізоляція» має шанс стати тим самим позитивним прикладом, якого не вистачає, щоби конверсія набула характеру «ланцюгової реакції». Для цього ініціаторам проекту доведеться вирішити і проблему цільової аудиторії, і як спонукати потенційних поціновувачів сучасного мистецтва час від часу відвідувати арт-центр, розташований на околиці міста, куди практично неможливо дістатися публічним транспортом.
Обнадіює наголос на ландшафтний дизайн і екологію, зроблений архітектурною командою проекту. Британські зодчі Рік Роубосем та Крістс Ернстон запропонували рішення, за яким розташований на території заводу терикон перетворюється на парковий комплекс з експозицією просторових кінетичних об’єктів і колосальним оглядовим майданчиком. Промисловий цех, захаращений старим залізом, уже тепер перетворився на чисте й строге приміщення з пропорціями, що нагадують про ідеали баухауза. Розташовані по центру залу стіни для картин і графіті входять в ритмічно-візуальну взаємодію з дверними й віконними прорізами та архітектурними пропорціями будівлі, виявляючи її приховану красу.
Саме тут протягом серпня й першої половини вересня група молодих українських митців під проводом берлінського куратора Адама Нанкервіса створила низку мистецьких об’єктів, в яких вгадується примарний і потужний «геній місця», який прагне визволитися із «титанової» кузні темних надр і здобутися на нову якість у мистецтві.
