Творча біографія Донецького обласного академічного українського музично-драматичного театру розпочалася у 1927 р., коли у Харкові (тодішній столиці України) був створений український робітничий театр, покликаний виконувати культурно-просвітницьку місію на сході України. Основу трупи склали актори славнозвісного театру «Березіль», його засновником став відомий режисер Загаров. І не лише символічно — у пам'ять одного з видатних своїх керманичів — видатного режисера, народного артиста України В. Василька, який очолив театр невдовзі після його заснування, репертуар театру нещодавно поповнився довгоочікуваною драмою «Зілля». П'єса створена на основі повісті О. Кобилянської «У неділю рано зілля копала» за інсценізацією В. Василька.
Вистава «Зілля», яка наскрізь пронизана глибинним буковинським духом, пахощами смерек і тужливим клекотом трембіти, стала для донеччан справжнім сюрпризом. На прем'єру приїздили глядачі навіть із Дніпропетровська, кожна вистава збирає повний зал, навіть у нещодавній мороз — 30 градусів. Вистава ця, окрім того, покликана зміцнити нещодавно створену театральну вісь Львів-Донецьк (у вересні минулого року вперше за останні 45 років колектив театру провів обмінні гастролі з Національним академічним драматичним театром ім. М. Заньковецької).
Саму пісню «Ой не ходи, Грицю», яка надихала багатьох письменників і за мотивами якої Ольга Кобилянська написала відому повість, за переказами, три століття тому склала відома українська поетеса-піснярка Маруся Чурай. Слова, сповнені розпачу від зради коханого, який був єдиним «світлом у віконці» для доньки Гордія Чурая, охочекомонного (добровільного кінного) козацького полку, український народ відповідно до часу та простору сіл та міст України (звісно, зі своїми специфічними можливостями) комбінував на свій розсуд. Тут і «Не ходи, Грицю, на ту вулицю», тут і «Сховали Гриця біля границі». Проте інваріантність пісні складає один мотив-константа: не ходи, Грицю...
Сама назва вистави — «Зілля» — є концептуальною. Виділення мотиву (чи даності) отруєння з назви «У неділю рано зілля копала» робить особливий акцент на ньому та надає йому відцентрової сили усієї оповіді. Зілля спричинило смерть Гриця, але зіллям божевільна Тетяна вбивала лихо, яке причаїлося в ньому, яке заважало їм стати щасливими.
«Тетяна Гриця свідомо троїть, — писала О. Кобилянська. — Вона ж у повісті троїть у божевіллі, з тою гадкою, що то вона не його, а саме лиш лихо троїть, що спонукало його двох кохати. Значить, під жодним варунком не з помсти, а в думці, що то якесь лихо в нім сховалося». І на зіллі, яким в знетямі Тетяна встелила дорогу і яке зведе зі світу її сина, танцює Мавра при звістці, що він живий, що її син — красень Гриць із села Третівці... І що є любов, як не зілля, яке вкоренилося у долях героїв вистави: отруїло Маврину, чорним смутком оповило Настину, обірвало Тетянину та Грицеву долю. Щоправда, Грицева доля, скоріше, була перекоти-зіллям...
Сценографія Олексія Гавриша підносить звучання вистави до висоти споглядальної філософічності: чорні куліси закривають такий само густий чорний смуток далечіні, в якій, безвідносно до усього, що відбувається на Землі, світиться повний місяць — циганська розмінна монета, циганська безрадісна проклята доля, яка так само світить і Настуні у сцені гадання на Купала.
Загалом, «Зілля» — сага про «чорних непрошених гостей» — циган. Прокляті ще з давніх-давен за те, що не прийняли на відпочинок Богородицю з Ісусом та Йосифом, несуть віками вони своє важке прокляття, приправлене, ніде правди діти, не зовсім праведними вчинками. Цигани є головними героями «Зілля». Старий Андронаті (Геннадій Горшков) скидається на мандрівного філософа, майже по-брехтівськи відсторонено починає свою неспішну оповідь після прологу до вистави, спорадично з'являється у сценах із Грицем, спокійно розповідає Тетяні, що Гриць уже не любить Туркиню, а горнеться до Настки, і скоро їхнє весілля, забирає вбиту горем Мавру з похорон її сина і знову йде далі, сповнений якогось дивного знання, що тримає його на цій Землі. Мавра (Альбіна Терехова), сама того не бажаючи, розплачується карою за свій тяжкий злочин із найдорожчими їй людьми — і йде від них лише тоді, коли спокутує кару до кінця. Цигани з'являються в ремінісценції (згадка Маври про свого красеня-панича з холодною вродою багатого боярина, якого грає Петро Сова); розкривається цигансько-паничева душа Гриця, «достойного» сина свого батька, такий його образ, у трактуванні Володимира Швеця, обурено сприймає жіноча частина глядацького залу. Цей Гриць негативний — його репліки на кшталт «От такий вже я!» подекуди чомусь викривають його як пихатого, розманіженого панського синка, яким він, у принципі, не був; тому й подвійність його вдачі нівелюється. Проте Гриць «метушливий» був у Ліни Костенко (пам'ятаєте — «Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому... Це як, скажімо, вірувати у Бога і продавати душу сатані...»), у самої Ольги Кобилянської. У виставі Гриць без особливого жалю розтоптав свою Туркиню — що ж поробиш, спадковість...
Роль Тетяни є дебютною для молодої актриси театру Зоряни Гуски. Разом зі своєю колегою, Наталією Філіпович, яка грає Настку, вони приїхали у Донецьк після закінчення акторського відділення театрального факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. Сценічної органічності обом актрисам особливо додає їхнє «західноукраїнське» походження, бо для втілення глибинних пластів повісті Ольги Кобилянської потрібно, принаймні, мислити українською. Тетяна у виконанні Зоряни Гуски — старанна, мила й лагідна дитина, яка горнеться до людей, до матері, до Маври, кличучи «Мавро» наче «мамо»; її сповнений розпачу крик «Заки сніг впаде, буду в його хаті!» примушує плакати багатьох глядачів, які щиро співпереживають героям. Для такої Тетяни такий Гриць, якого зовсім не обходить її доля, який би переступив через сотні таких Туркинь, є чимось більшим, аніж просто лихо.
Вистава, жанр якої визначено як музична драма, уповні відповідає своєму напрямку. Оригінальна музика Євгена Кулакова стилістично відображає колорит карпатських гір та полонин; лейтмотивом «Зілля» є пісня «Гей, на Івана, на Купала», що виконується a capella. Вистава починається й закінчується плачем трембіти. Можливо, якби режисер вистави Анатолій Канцедайло поставив «Зілля» у будь-якому іншому театрі Західної України, то пісенно-танцювальна наповненість цієї вистави була би дещо надлишковою. Проте, беручи до уваги умови та історичні особливості розвитку Донбасу, зовсім відмінні від західного регіону, чарівливо- смутна аура вистави, її скрипкові соло й танцювальні пасажі не залишають байдужим жодного глядача.
