До 300-річчя Полтавської битви вийде друком «Полтава» шведського автора Петера Енгльонда в перекладі Ольги Сенюк
Ольга Дмитрівна народилася на Івано-Франківщині. Вона — лауреатка премії ім. Максима Рильського. Перекладає зі шведської, норвезької, данської, ісландської, англійської мов твори художньої літератури, зокрема: «Чудесну мандрівку Нільса Гольгерсона з дикими гусьми Сельми Лагерлеф», «Знаменитий детектив Блюмквіст» і «Пеппідовгапанчоха» Астрід Ліндгрен, а також повісті Пера Лагерквіста, романи Вільяма Теккерея, Торгні Ліндгрена, Августа Стріндберга, п’єси Вільяма Шекспіра, Генріка Ібсена, оповідання Джека Лондона, Джерома Девіда Селінджера тощо. Окремі переклади Ольги Сенюк можна прочитати в електронній бібліотеці інтернету.
— Ольго Дмитрівно, яким був ваш шлях до перекладання художніх творів?
— За освітою я германіст і перекладачем стала не відразу. Навчаючись в аспірантурі Київського університету ім. Т. Шевченка, прислухалася до Олександра Білецького, авторитетного вченого, який порадив писати дисертацію з мовознавства, пов’язану з германістикою, конкретно про категорію відносності в цих мовах. Треба було, зокрема, скласти іспит з готської мови: для германських мов це основа, як для східнослов’янських — старослов’янська. Хоча нині вона мертва, однак дає цінний матеріал для порівняльно-історичного вивчення германських мов. Після захисту кандидатської мене направили працювати до Київського політехнічного інституту викладачем англійської мови. Це не дуже мене влаштовувало... Йшов 1953 рік, щойно утворилося видавництво «Дитвидав». Організували конкурс для майбутніх редакторів, і я подалася на нього .Пройшли відбір троє: Євген Попович, Михайло Гайдай і я.
— Ви cтали редакторами і здобували перекладацький досвід?
— Так. Ми ж спеціально не вчилися на перекладачів, хоча знали іноземні мови. Але були сповнені ентузіазму й відповідальності. Взяли за гасло: кожен намагатиметься перекладати тільки з оригіналу. Бо після 30-х років минулого століття, коли було винищено сотні літераторів, усі переклади українською іноземних авторів робилися тільки з російських. Згодом переді мною постало завдання: освоїти скандинавські мови. Першою книжкою, яку взялася перекладати, була «Аку-Аку» Тура Гейєрдала. Мала під рукою тільки словничок норвезько-російський на 20 тисяч слів. Коли чогось не розуміла, то виручали знання з порівняльного мовознавства та інтуїція. Досі користуюся своєю мовознавчою підготовкою. Надзвичайно допомогли консультаціями щодо тонкощів української мови відомі її знавці — Борис Антоненко-Давидович, Віктор Петровський і, звичайно, Микола Лукаш. Для перекладацької роботи, впевнена, треба мати й відповідний хист, а не тільки знання мов.
— А які далі пішли переклади зі шведської та норвезької мов?
— Після Гейєрдала був швед Бромберг — пригодницькі твори для молоді.
Дуже мене приваблювала Астрід Ліндгрен, це надзвичайно світла постать, тому її оповіді добре мені пішли. Так із часом я стала перекладати здебільшого зі скандинавських мов. Саме від нашого покоління поновилася та перекладацька настанова, що була в українській літературі 20—30-х років ХХ століття, а саме: переклад творів безпосередньо з оригіналу.
— Чого, на вашу думку, передусім бракує сучасним молодим перекладачам?
— Бракує докладних знань про ту літературу, твори якої перекладають. Потрібно за конкретним текстом бачити цілий масив культури. Про себе можу сказати, що добре орієнтуюся в норвезькій і шведській літературі: і в класиці, і в сучасній. Менше знаю данську. У радянські часи складно було стежити за новинками світової літератури. Зорієнтуватися допомагала польська преса, зокрема, видання «Literaturа na Swiecie», та український альманах «Дукля» зі Словаччини. Ми з Євгеном (Євген Попович — знаний перекладач, чоловік Ольги Сенюк. — Л.Т.) їздили до Москви, читали там нову літературу в спеціальному бібліотечному відділі для фахівців, яка тільки туди й потрапляла.
— Яким бачите завдання саме українського перекладача?
— Моє покоління завжди бачило своє завдання в тому, аби донести кращі твори світової літератури до українського читача і цим збагатити рідну мову. Відомо, що її хотіли звести до діалекту, а нашу літературу — до провінційного рівня. Невипадково переклади іноземної літератури заохочувалися передусім саме російською. Тому в радянські часи ми не раз переживали нагінки. А як критерій читабельності перекладного твору нам подавалося: чи розуміє текст прибиральниця...
У ті часи почесно було бути перекладачем, бо , коли з’являвся якісно донесений твір, то ним зачитувалися не тільки україномовні.
— Тепер сприймається як легенда, коли з рук у руки передавали «Всесвіт» із українськими перекладами резонансних романів іноземної літератури...
— Так. І оцінювалася праця перекладача більш-менш відповідно. Добре було й те, що ми з Євгеном завжди самі вибирали твори, які хотіли перекласти. Щоправда, якось після чергової нагінки йому настійливо рекомендували взяти якийсь роман на робочу тематику. І Євген сам знайшов непоганий твір західнонімецького письменника. Мене не друкували років зо два, а його триваліший час. Коли мої переклади не випускали, то я заробляла на хліб як друкарка. Треба віддати належне: свого часу директор «Дніпра» Олександр Бандура переконав партійне керівництво, щоб нам із Євгеном дозволили перекладати, бо тиражі саме перекладної літератури «годували» видавництво. Нам поставили умову: по книжці в рік. Євген брав добрий том для перекладу, а мені з дитячими творами того було замало...
— Чи існує, на вашу думку, специфіка перекладу саме для дітей?
— Гадаю, що передусім необхідно зважати на самого автора, особливості його світогляду й письма. Не треба вигадувати за письменника, а варто уважно вчитатися. Перекладацтво — не волюнтаризм, а намагання відтворити твір максимально точно й водночас художньо переконливо.
— Ви намагаєтеся передати свій досвід молодим перекладачам, брали участь у роботі школи перекладу в Яремчі...
— Передача такого досвіду — справа непроста. Іноді мені здається, що, зокрема, в нашому перекладацтві зникла спадкоємність: таке враження, ніби нинішня молодь усе, раніше досягнуте в усій українській літературі, відкинула категорично й почала з нуля. А крім того, якби переклади в нашій країні були по-справжньому затребовані, то можна було б і вимагати з молодих. Ця праця не оцінюється належно, через те стала справою мало не любительською. Та ще й заради економії у видавництвах фактично зникли посади мовних редакторів, тому маємо море помилок. Ще одна страшенна прикрість: часто видавництва хочуть друкувати іноземну літературу, але роблять це з російських перекладів. Ось і надибуємо: «мишеня хотів»...
— Ольго Дмитрівно, а правда, що ви — єдина в Україні, хто перекладає з ісландської мови?
— Так. Перекладати з ісландської мені допомогло знову-таки порівняльне мовознавство. Ця мова досить законсервована, порівняно з норвезькою чи шведською. Щоб передати якесь поняття, котре існує в одному ісландському слові, треба додати ще два-три слова, аби був зрозумілим його зміст.
— Кого з перекладених письменників визначили б як найулюбленіших?
— Усі улюблені! Це велике щастя — перекладати Астрід Ліндген, Сельму Лагерлеф, Пера Лагерквіста, Августа Стріндберга.
— Вам вдалося трохи помандрувати — де саме побували?
— Два рази їздили з Євгеном до Швеції, Норвегії та США. Євген побував також в Австрії.
— Яка книжка у вашому перекладі має незабаром вийти у світ?
— «Полтава» шведського автора Петера Енгльонда — до 300-річчя Полтавської битви.
