Так історично склалося, що поштова марка як вид оплати, стала водночас і візитівкою держави. Вона як наймасовіший різновид промислової графіки є найдоступнішою інформацією про країну, що її випускає.
«Якщо проект поштової марки був виконаний художником, — розповідає Юрій Логвин, автор серій сучасних українських марок, — вона стає художнім твором і носієм надзвичайно місткої інформації про країну та її створення. Крім того, відображає культурний рівень народу. Та й підроблювати марку — рівносильно фальсифікації грошових документів, оскільки вона зроблена на державному папері й має сьогодні спеціальний захист...»
А почав малювати малий Юрко з п’яти років. І хоч батько його, Григорій Логвин (один із найвизначніших українських мистецтвознавців-архітекторів), сам прекрасно малював, однак учителем для свого сина не хотів бути принципово, не вважаючи сімейне навчання доцільною методою.
Як згадує себе Юрій Григорович, звичні дитячі забави його мало цікавили. Вже з переїздом до Києва у 1945-му, коли родина проживала поруч подвір’я Cофійського собору, почав захоплюватися археологією, оскільки поблизу велися розкопки. «Пригадую, аби потрапити туди, потрібно було пролізти у шпарину височезної кованої брами. Саме у той період почав дуже захоплюватися марками».
Весь лівий бік Хрещатика, від Європейської площі до Бессарабки, лежав у руїнах. Тільки на початку вцілів один-єдиний сірий будинок. Саме там, на останньому поверсі, містився головний поштамт. «Ліворуч по коридору збиралися колекціонери, праворуч — були власне поштові віконця, — продовжує Юрій Логвин. — Десь раз на тиждень ми з батьком ходили туди по нові марки. Іншим джерелом, звідкіля вдавалося їх здобути, стала приймальня Академії архітектури. У той час вона мала добрі зв’язки з іншими країнами, тому до канцелярії надходили листи з Америки, Великої Британії та навіть з Ірану. Працівниці, на прохання батька, вирізали їх для мене».
— З якого часу малюванням займалися постійно?
— З 1948 року, причому найбільше з натури. Фантазії та копіювання старих поштових карток і марок також мало місце. Особливо тоді, коли солдати поверталися з переможеної Німеччини, країни, з добрими філателістичними традиціями. Вони приносили повні командирські планшети марок та поштових карток. Тоді навколо цих «трофеїв» у поштамті збиралися хлопчаки та старі діди, одягнені гірше, ніж сьогоднішній бомж, — влаштовували «великі торги» і обміни. Мені з батьком, на той час аспірантом Академії архітектури, не було на що їх міняти. Я просто дивився на ті скарби, ніби на виставці, і мріяв скласти власну колекцію. Проте з 1954 року збиранням марок перестав займатися. Не можу тепер пояснити, чому так сталося...
«У МОЇХ ІСТОРИЧНИХ ОПОВІДАННЯХ — ЗВИЧАЙНІ ЛЮДИ»
У 1951 році була художня школа, яку він закінчив блискуче, і вже 1958 року вступив до Художнього інституту. Звідти й почалися пригоди. На другому курсі мав книжечку для дітей з власним текстом і малюнками, що вийшла тиражем шістесят п’ять тисяч примірників у видавництві «Веселка». До захисту диплома випустив і другу — «Вогонь на скелі», сто п’ятнадцять тисяч — переказ ефіопської казки про неймовірну силу людської дружби й витримки. Ще коли автор приносив готові ескізи у гуртожиток одному студенту з Ефіопії, який був у нього «консультантом», один із його друзів передивився їх і сказав: «А коли ви востаннє були в Ефіопії?» Це було найбільшим компліментом, як поділився спогадом Юрій Григорович, які йому доводилося приймати на свою адресу.
На початку шістдесятих випускає серію поштових карток про колгоспників, людей мирних ланів. Так у вигляді садівника Україною ширився портрет останнього справжнього бійця-зеленівця, Степана Саєнка із села Щербатівка біля Трипілля, на прізвисько «дід Майка». Згодом потрапив до Москви на вищі літературні курси, оскільки серйозно займався ще й на літературній ниві. «Рекомендації до Спілки письменників давав мені Микола Бажан, — говорить Юрій Григорович. Так, він особливо наголосив: найкраще мені вдаються квазі-історичні оповідання. Цим підкреслив, що в моїх історичних оповіданнях немає жодної історичної особи — все звичайні люди. І там справді все було на грані фолу... Це як «Енеїда» Котляревського, тільки сумна. Режим — то не навічно. Тільки знаходячись осторонь, можна зберегти те, що створив». Однак, повертаючись до Росії, варто зауважити, що вона завжди радо приймала у свої обійми людей, які хоч чимось могли їй прислужитися. Так сталося і з нашим героєм. Саме там, у вищих інтелігентних колах, його знову потягло на марки. Відкрилося друге культурологічне дихання. Познайомився з московськими колекціонерами, планував зробити для них що-небудь, але своє, київське. Так вийшла серія про воїнів Давньої Русі.
ПОШТА — ЦЕ МОНОПОЛІЯ КРАЇНИ
У 1973 році Юрій Логвин повернувся до Києва. Виникла проблема зі штіхілями — різцями для гравюри по дереву: «Старі мої різці на той час уже вийшли з ладу. Мене познайомили з одним чудовим майстром, який працював лаборантом у Політехнічному інституті. Він мені такі різці зробив, що хоч їм уже більше 30 років, я ними й досі працюю... Ми з тим лаборантом заприятелювали, а він виявився ще й затятим збирачем книг, монет та марок. На одному з сімейних свят, як воно часто буває, зібралися цікаві люди. Я зробив презент не тільки господареві, а й гостям: подарував маленькі гравюри. Не менше ніж через 10 років мій подарунок відгукнувся телефонним дзвінком. Телефонував один із тих гостей, який виявився справжнім фаховим філателістом (про що я тоді й гадки не мав) і запросив мене на зустріч з керівництвом філателістів. Там мені запропонували зробити ескізи проектів стандартних поштових марок на той час уже незалежної України (лютий 1992 року). Коли зробив перші начерки ескізів, уже разом із філателістами понесли їх на оглядини до Міністерства зв’язку. Ескізи справили позитивне враження на поштове керівництво, тому «добро» дали одразу ж. Так почалася серія стандартних марок — Етнографічні сюжети «Давня Україна». (Перші чотири марки друкувалися на московському Держзнакові, і тільки згодом на українському. Ця серія була в обігу з грудня 1993 по січень 2001. — В.О. ) Загальний наклад мені не відомий, — продовжує художник, — але маю підозру, що більше мільярда. Крім того, це державний грошовий папір і точне число знає хіба Розрахункова палата. Та й зрештою, яка самостійна держава могла бути без власної пошти?! Адже пошта — це монополія країни».
— Наскільки я знаю, ваші марки ще у 1993 році були з тризубом, а його ж легітимітизували тільки нещодавно. Чим це пояснюється?
— То була цікава суперечка. Один дуже досвідчений, ерудований і поважний філателіст зауважив, що не варто зображати тризуб, мотивуючи нераціональністю національної символіки тим, що на марці могла би бути навіть оголена фігура... А я йому весело заперечив: «Якщо та фігура належатиме пензлеві Шевченка, наявність тризуба буде тільки додатковим плюсом». Всі засміялися і з того часу до цього питання не поверталися...»
Потім Юрій Логвин зайнявся гетьманами України. І хоч їх набереться півсотні, наш автор вибрав зображення 17-х, загальновизнаних на історичних портретах. Сагайдачного, наприклад, зображено на тлі найбільш вдалого морського походу козаків до Криму, де вони штурмом взяли могутню фортецю й звільнили з рабства незліченну кількість українських невільників. Виговського ж показано під Конотопом у момент його військового тріумфу, коли той знищив добірну московську кавалерію. Або Юрій Хмельницький — чи не найтрагічніша фігура серед гетьманів. Молодим хлопцем став лялькою в руках запорозької старшини, потім московських воєвод, поляків, а зрештою й турків. До того всього ще й відсидів по знаменитих замках-в’язницях у Мальбарку, Еді Кюлі. А от в справжньому контрасті до Юрася Хмельницького життя Пилипа Орлика, гетьмана в еміграції. Він промандрував всією Європою! Родичів Мазепи агенти Російської імперії переслідували всюди і... всіх виловили, от тільки Орлика так і не змогли схопити. У цих марках автор не хотів хизуватися будь- яким новаторством. Хотів лише зробити окремі події української історії більш зримими. І виходячи з цього, марка повинна була задовольнити три вимоги. По- перше, портрет має бути схожим на той, що історично відомий і звичний для глядача. По-друге, подія, місце, краєвид чи архітектурна споруда повинна бути тісно пов’язана з життям цієї людини. (Аби краще асоціювалося. — В.О ). І по-третє, звісно ж, арматура. Таке собі пряме запозичення з традиційних гравюр епохи Ренесансу та Бароко, де в такий спосіб віншували військового діяча. Це, з одного боку, відмежовувало сам портрет від події, зображеної на тлі. А з іншого — віддавало данину старій українській традиції.
— А де брали матеріали, адже вашій роботі передує серйозний історичний підхід?
— Я працюю так, як належить готувати науковий матеріал. Тому найбільше часу йде на збір самої інформації про інформацію. Це й праця в музеях, бібліотеках, архівах. Спирався на праці Дорошенка, Грушевського, Агатангела Кримського, власне на його «Історію Туреччини». Та й окремі начерки з історії холодної і вогнепальної зброї, видані в Європі у середні й давні віки. А ще дослідження мого батька, особливо його фундаментальна праця «По Україні». Все це разом дуже допомогло. До того ж, оскільки я завжди захоплювався озброєнням і цікавився військовими справами, то робив замальовки в усіх музеях, де були подібні речі. Це і в Санкт- Петербурзі, Москві, Мальборку, Київському та Львівському історичних музеях. Та особливо люблю краєзнавчі музеї маленьких містечок. Там подекуди трапляються справжні раритети. Наприклад, Краєзнавчі музеї в Миргороді чи Геленджику (Росія), або ж Етнографічний у Коломиї... Вже завдяки пошукам, наприклад, зробив висновок, що наша розхвалена Роксолана насправді нічого не зробила для України. Адже саме на її замовлення Ходжа Сінан, найвизначніший архітектор Туречини XVI століття, зводив бібліотеки, текіє, притулки для дервішів, водозбори тощо. Той же Ходжа Сінан побудував для Роксолани і її чоловіка Сулеймана Пишного дві мусульманської усипальниці. Вони й досі стоять у Стамбулі — дивують допитливого туриста.
«ЗОБРАЖАТИ ЧИННИХ ПОЛІТИКІВ Є ОЗНАКОЮ ПОГАНОГО ТОНУ»
— А чи не планували створити серію марок з найвизначнішими політиками або взагалі відомими людьми сучасності?
— У більшості сучасних країн зображати чинних політиків є ознакою поганого тону. Однак, якщо така емісія марок і трапляється, то хіба в екстраординарних випадках. Інакше такі дії є просто непристойними. Та й сам страшенно не люблю гратися у політичні ігри, чим так або інакше все одно вигороджуватиму чужі для мене інтереси. Я людина аполітична. До всього підходжу тільки з історичного аспекту, тому має пройти чимало часу. Все має влягтися, відстоятися, сформуватися, аби я захопився особою, яку хотів би обрати для проектів своєї роботи. Наразі продовжую працювати над циклом марок проектів «Історія війська в Україні». Наблизився до найбільш таємного та інтригуючого часу — доби Великого князівства литовсько-руського (XIV, XV, першої чверті XVI ст.). Саме розробляю план подачі військових дій, історичного антуражу, визначаюся із особистостями.
— Якою взагалі українська марка буде в майбутньому?
— Я б не сказав, що відбудуться кардинальні зміни. Щоправда, прогрес бере своє: комп’ютерна графіка тощо. Однак авторську марку завжди цінуватимуть більше. Водночас вона буде привабливішою щодо форми й залишатиметься інформативнішою. Майстерно зроблена та марка, з якої безпомилково можна назвати реальний час дії. Цього можна домогтися лише за рахунок виробничої вправності художника, без застосування техніки, хай навіть новітньої. Хоча, жодною мірою не відкидаю того поліграфічного прогресу, який допомагає віддрукувати марку на високому рівні. Сучасне комп’ютерне та лазерне обладнання лише дозволяє заощаджувати сили художника, випускаючи висококласну поліграфічну продукцію.
