Явища й речі грішного світу нашого виконують лише ті ролі,
які їм відведені. Крамниць побільшало — значить, час побазарнішав. І хоча
начебто час ринковий всіх торгувати вчить, а куди не кинься — проторгувалися,
дірки в кишенях... Щось не стикується. Попри всі можливості незалежності,
продовжуємо залежати від рідних і зайшлих «товаришів». А що поробиш, коли
«товар» і «товариш» — слова одного кореня? Тож не випадково в Сумах на
мармуровому постаменті посеред Червоної площі вождя революційних мас замінив
Харитоненко, один із вождів дореволюційного бізнесу. А довкола — крамниці,
крамниці, де все є, крім покупців. Бо товариші з товарами ніяк не розберуться,
хто є хто.
І найдивніше диво. Серед суцільного «шопства» — мистецький
центр «Собор». Якраз між діючим Преображенським собором і Воскресенською
церквою. Спочатку це не лише декого дивувало, а й дратувало. Який тепер
може бути центр, якщо він не торговий? Про яке мистецтво розмови, коли
воно не бізнесове? Кепкували, співчували, стискали плечима, а новоявлені
соборці — боролися: з фінансовими негараздами, чужою байдужістю і власним
песимізмом... Нині скептиків поменшало. З’явилася віра, що центри можливі
не лише торгові, мистецтво — не лише базарне, а музи — не лише музейні.
Переконували реальні справи: оригінальні художні виставки, концерти, музичні
лекторії, творчі вечори, презентації книжок, виданих самим же «Собором».
І все це без метушні, з довірою і любов’ю, а головне — талановито.
Запитую голову правління Мистецького центру Миколу Гриценка:
чи не зухвалість — вибрати отаку назву для громадської організації, адже
«собор» у людській свідомості асоціюється передусім із релігією?
— Тож бо й воно, що розуміння соборності в більшості людей
звужене. А хіба мистецтво, якщо воно справжнє, саме по собі не є храмовим
дійством? Хіба рими, барви чи ноти не відбивають якогось іншого, вищого
за своєю духовністю світу? Інша справа, хто і як до свого таланту, до «божої
іскри» ставиться.
Ідея нашого «Собору» народилася як ідея самопорятунку творчих
людей. І в Києві з його неабиякими культурними традиціями відчувається
незатребуваність митців, а що вже казати про провінцію. Незатребуваність
ота — пекельна мука для митця. От і виникла ідея створення такого місця,
де б кожен творець відчував свою необхідність. Талановиті, як відомо, завжди
самотні. Соборність же тим і приваблює, що, не втрачаючи власного голосу,
можна творити спільну молитву. Одні це роблять за молитовниками, інші —
барвами на полотні, пальцями на клавішах, пером на аркуші... Тут, у «Соборі»,
сумська творча інтелігенція знайшла розуміння. Цим і пояснюю, що попри
всі песимістичні пророкування, наш «Собор» діє.
— Дмитро Кедрін признався у звичаї поетів «в круг сойдясь,
оплевывать друг друга». Чи не існує такої загрози?
— Згоден, що об’єднувати творчі особистості — справа не
дуже вдячна. Але ж тому й обрано шлях саме соборності, на який кожен стає
цілком добровільно. Не заради чергової спроби самоствердження, а можливості
вийти зі свого внутрішнього світу до когось... Тому «взаємозапльовування»
тут малоймовірне. Справжні таланти — завжди непересічні, то як вони можуть
переходити шлях один одному?
— Справжні чи не справжні... А судді хто?
— Ні-ні, суддівство і соборність — речі не сумісні. Вже
пробували колись поєднати — одержали інквізицію. Що ж до масштабів таланту...
Це й справді делікатний момент. Тому до правління МЦ входять люди, чий
авторитет у мистецькому середовищі незаперечний. Наприклад, організацією
художніх виставок займається Сергій Побожий, кандидат мистецтвознавства,
до думки якого прислухаються, бо він стежить за творчістю сумських живописців
уже не перший рік. Завдяки йому маємо добрі стосунки зі Спілкою художників,
а у виставковій залі Мистецького центру регулярно змінюються експозиції.
Сумчани торік могли ознайомитись із доробком не лише земляків-сучасників,
а й геніальних попередників, зокрема з графікою Нарбута, з мистецтвом родини
Кричевських.
У музичному світі широко знане й шановане ім’я Ореста Коваля,
який зініціював проведення щорічного міжнародного фестивалю «Бах-фест»
у Сумах. На нього приїздять музиканти з багатьох країн світу. У людей є
потреба в духовному, шкода, що в держави зменшується потреба в особистостях,
які цю духовність несуть. Орест Коваль, по суті, самотужки тягнув ці фестивалі.
Починаючи з минулого року, йому допомагає «Собор». А сам Орест Коваль як
член правління нашого центру відповідає за музичну діяльність. Завдяки
його тонкому смакові відбулося в нас чимало прекрасних концертів. Неабияку
популярність у сумчан мають концерти «Музичний дарунок», під склепіння
«Собору» прийшли ансамблі «Органум» та «Ретро».
Підтримуємо найтісніший зв’язок і з письменниками області.
Завдяки цьому, крім усього іншого, у видавництві Мистецького центру вийшло
два випуски колективної збірки «Тороки», в яких представлена талановита
молодь Сумщини. Видаємо історико-бібліографічний довідник «Сумський календар».
Всього ж за два роки існування видавництва світ побачило кілька десятків
книг, серед яких є й удостоєні літературних премій. Велика заслуга в цьому
виконавчого директора Мистецького центру Володимира Садівничого, який опікується,
окрім усього, ще й видавничою діяльністю.
— Переконливо, що й казати. Але, вибачте, на які кошти
ви отак «соборуєте»?
— Практично всі працюють на громадських засадах. Хоча ми
дещо заробляємо самі. А що стосується реконструкції, ремонту й оренди нашого
приміщення — до речі, на Соборній вулиці, 32, — то це переважно завдяки
спонсорській допомозі деяких підприємств і організацій, керівники яких
переконані, що, окрім матеріальних, існують ще й духовні цінності.
Шукаємо однодумців і за кордоном: адже наша мета — відкривати
таланти сумчан не лише Сумам, а й Україні, всьому світові. Використовуємо
для цього найменшу можливість. Влітку, приміром, підписали угоду про співробітництво
з українським культурним центром штату Огайо (США). Налагоджуємо зв’язки
з українською діаспорою в Австралії, уклали угоду про співробітництво з
культурним центром у словацькому місті Нітра...
Аби на власні очі не бачив отих виставок і на власні вуха
не чув отих концертів, то й не повірив би, що таке в наш неможливий час
можливе. Треба знати Миколу Гриценка і як письменника, і як людину, аби
відчути оту душевну пульсацію, завдяки якій вдається йому не лише генерувати
цікаві ідеї, а й втілювати їх у байдуже до таких ідей життя. Тому на завершення
приєднаюсь до слів народного депутата Євгена Марчука, який, будучи гостем
на відкритті Мистецького центру, сказав: «Знаменно, що ваш «Собор» виріс
поруч із справжнім храмом. Це — знамення нового часу, те святе, що треба
вибороти і зберегти в морі сьогоденного цинізму».
