Я дуже люблю бокс. Життя подарувало мені цей спосіб перебування в часі й просторі, аби я зміг тотально осягнути вражаючу повноту й водночас разючу ілюзорність людського життя. Одного разу пережите гостре відчуття небезпеки допомагало потім дивитися на звичні речі дещо інакше, ніж раніше. Скажу так — переживання на рингу націлювало на блискавичне усвідомлення суті речей, замість того щоб звично плутатися в інтерпретаціях. У боксі й досі присутня духовність у тому сенсі, що він робить людину цілісною, бодай у момент поєдинку. Бокс допоміг мені зрозуміти, що духовна людина не обов'язково має бути привабливою, не завжди вона вміє висловити свій світогляд, головне тут — очі. І ще — серце.
В американському професійному боксі, який поки що на дві голови вищий за наш (хоч би кого там завалювали брати Клички), існує цікава, я б сказав джазова, практика. Кожній конкретній серії ударів (я маю на увазі саме серії, а не швидку послідовність одиночних ударів) відповідає назва штату. Наприклад — чотири коротких прямих — «Міссісіпі», два бокових з аперкотом і прямий з відходом — «Оклахома», ритм, як у «Міссісіпі», але суть і характер — інші. Огайо, Джорджія, Вірджинія. І так — усі штати, і в кінці — Ю! Ес! Ей! Так у грі крізь піт і працю проступає сакральний патріотизм, про який немає мови, як тільки випаровується піт. Як скептично зауважив один знайомий, наші боксери починають зі слова «Україна», зависають на літері «ї», і далі йдуть якісь макаронічні матюки. З сакральністю поки що туго. І з цілісністю також не складається. Середній український боксер з переляку перекине кого завгодно, а скажи йому щось на зразок «КГБ», «політика», «націоналізм» — очиці його розгублено забігають, як у дрібного торговця перед податковою інспекцією. А покажи великі гроші — дехто навіть розплачеться, як дитина. Поняття воїна деградувало до бійця і вже сповзає на рівень дешевого урки.
Ще один феномен. Коли я пропускав нокаутуючий удар, у голові в мене разом із струсом вискакувала мелодія, дивна й нетутешня — тактів на дванадцять. Приходячи до тями, я не міг її пригадати. Навіть і натяку не було. Я не мазохіст і уникаю таких ударів. Одного разу, коли я не подбав про захист, а суперник вдарив через руку внахлест, я почув цю мелодію. Я не впав. Більше того, я встиг ухилитися і відповів супернику блискавичною серією. Не пам'ятаю, хто тоді переміг. Суть в іншому — небезпечний удар тривав блискавичну мить, за яку я встиг почути всю музику, ще й до того ж уникнути небезпеки. Мелодію я так і не згадав, але зрозумів дещо інше. Я зрозумів справжню швидкість буття.
І тепер, коли я чую «попсові» розмови коментатора про те, хто кого боїться, й про те, що хтось комусь зробив боляче (нонсенс — біль приходить після поєдинку), і коли послідовність одиночних ударів називається серією і геть відсутні слова «дух» і «серце», — я вимикаю звук і спостерігаю за самими рухами Кличків. Тому, що я дуже люблю бокс.