(Закiнчення. Початок див. в «Днi» вiд 15.06.2007 р.)
Венеціанська бієнале схожа на потужний вибух, епіцентр якого — у виставковому парку Джардіні Наполеонічі, де зібрані національні павільйони, та в Арсеналі, а «уламки» у вигляді найрізноманітніших виставок розкидані по всьому місту. Відбутися стандартною фразою про очі, що розбігаються, — значить, не сказати нічого, адже під декотрі експозиції відведено не один поверх і не один десяток залів. Спробую передати лише найяскравіші враження.
До справжнього марафону змушує Арсенал — велетенська, переобладнана зі старих військових складів галерея протяжністю більш ніж кілометр. Ця грандіозна експозиція (її частиною є також Італійський павільйон у Джардіні) формується за особистою програмою керівництва Бієнале, тож не обтяжена зайвою репрезентативністю і рекламними завданнями, що так чи інакше супроводять облаштування національних павільйонів.
Завдяки такому принципу укладання ця частина Бієнале допомагає зрозуміти ідеологічну спрямованість усього форуму. Перші ж кілька залів у Арсеналі не лишали сумнівів: політичною інтенцією є антивоєнна боротьба. Арсенал, власне, й відкривала велика інсталяція Люки Буволі (народився в італійській Брешії, працює в США) «Найпрекрасніше післязавтра». Тут ще відчувалися суто італійські розрахунки з власною історією — адже назву проекту дала фраза, сказана засновником футуризму (а потім співцем фашизму) Томмазо Марінетті своїй дочці Вітторії: «Важливо не те, що зараз... а найпрекрасніше післязавтра». Центральна частина — просторовий колаж, масштабна репліка на творчість футуристів: гострі кути, стрімкі лінії, стилізовані велетенські літери, що утворюють гасла про «післязавтра». Схоже, ніби футуристичну виставку пропустили через знущальний постмодерністський фільтр. Останнє припущення підсилюється супутнім відеофільмом, там інтерв’ю зі старенькою Вітторією, а потім композиція з кадрів фашистської кінохроніки, сучасних зйомок авіашоу під спочатку бравурну, а потім спотворену пісеньку муссолініївських льотчиків. Парад літаків обертається падінням зграї незграбних суперменів, а прекрасне післязавтра — ляпасом самовпевненому позавчора.
Сарказм Буволі підхоплюють аргентинець Леон Феррарі скульптурним зображенням Христа, розіп’ятого на американському винищувачі, та афроамериканець Чарльз Гейнс, котрий ганяє по колу над макетом міста іграшковий літак, що під фонограму криків жаху пірнає під землю, проростаючи обгорілими уламками, а називається все це «Годинник авіакатастрофи», бо насправдi таким чином відмірюються певні часові проміжки. Італієць Паоло Каневарі поставився до теми серйозніше, зрежисувавши фільм з хлопчиком, котрий бавиться з моторошною маскою на руїнах штабу сербської армії в Белграді. Француз Мелік Оганян обмежився показом фільму про події 11 вересня 1973 року в Сантьяго, а ізраїльтянин Павло Вольберг — традиційними репортажними фото із зони арабо-єврейського конфлікту. Робота американки Емілі Прінс вже зрозуміла з назви: «Американські військовослужбовці, чоловіки і жінки, що загинули в Іраку і Афганістані (не включаючи поранених, а також ані іракців, ані афганців)». Три роки поспіль вона малює посмертні портрети військовослужбовців, неодмінно приписуючи до кожного біографію жертви і складаючи те в конвертах до особливого архіву. Загалом накопичилося вже 3800 карток. Наліт архівності притаманний і співвітчизниці Прінс, Дженні Холзер (виставлена в павільйоні Італії). Її композиції — це фактично збільшені копії звітів патологоанатомів, довідок про смерть іракців, що загинули у сумнозвісних в’язницях Гуантанамо і Абу Грейб, а також американців, убитих в останніх війнах. Попри явну тенденційність, обидва проекти дійсно зворушують. А ось британець Нейл Хемон використовує мілітарний антураж лише як елемент постановочних фотографій, щоб створити статичні портрети радянського моряка та німецького унтер-офіцера часів Другої світової, американського вояка у В’єтнамі та ін. Пафосу нема, до карикатури недотягує — тож незрозуміло, нащо зроблено.
Загравань зі смертю на загал стільки, що з них утворилися окремі секції. Наприклад, Жан Крістіаан Браун, який свою біографію обмежив фразою: «Все ще на цьому світі», розважається, фотографуючи надгробки, котрі прикрашає ширвжитковим непотребом на кшталт величезних футболок з написом «люблю маму», хеловінських скелетиків, іграшкових кролячих голівок. Поряд на десяти екранах крутиться відео китайця Янга Женшонга «Я умру»: люди різних віків, соціальних станів, статей вимовляють фатальну фразу; головна цікавинка картини — спостерігати за виразом їхнiх облич та за інтонаціями. Нарешті, американо-італієць Анджело Філомено влаштував справжній балаган. На його величезних темно-лазурових, майже фіолетових полотнах чорні-чорні кістяки ведуть доволі бурхливе життя. Випорожнюються бісером («Філософ, що випорожнюється»), спостерігають за падаючими зорями («Холод»), літають з коханими на мітлі («Моє кохання співає, коли ця квітка поряд (Філософ і Жінка)»). Скидається на спробу ілюстрації до текстів Гоголя, але занадто кічову.
Для іспанця Ігнасі Абаллі насильство є лише частиною інформації, зафіксованою документом, а сам документ, стиснений до формату газетного заголовка чи рядка, — частинкою величезного панно під назвою «Списки». Це нескінченні стовпці статистики — кількість вбитих, поранених, загиблих, кількість тварин, грошей, книжок... «15 загиблих, 1200 загиблих, 400 загиблих», — різними шрифтами, цифра за цифрою, рядок за рядком, а на достатній відстані виглядає як мінімалістичне чорно- біле панно.
Як уже зазначалося в першій частині цього огляду, однією з особливостей Бієнале-52 була увага до художників країн третього світу. Віддалену відповідність «Списки» Абаллі мають в роботі нігерійця Ель Анацуї — той теж компонує свої твори з великої кількості простих елементів, проте використовує не літери, а шматки алюмінієвого та мідного дроту. Як результат, з’являються величезні (приблизно 4х4 метри) орнаментально-абстрактні полотна — по-африканському яскраві, по- європейські загадкові.
Але справжнє ельдорадо екзотики являє собою Італійський павільйон. Тут переважає живопис, а інсталяції та відеоарт у явній меншості. Буквально б’ють по очах полотна Чері Самба (Демократична Республіка Конго). Кривавий розбрат, яким охоплена батьківщина художника, вилився у нього в дивну суміш поп- арту, сюрреалізму і похмурого гротеску. Людина, з голови якої ростуть стріляючі дула, гори трупів, небо, вкрите геометрично правильними сузір’ями, і все промальовано з холоднуватою старанністю... Якщо це наївне мистецтво, то така наївність дорівнює відчаю. Подібне можна сказати і про пакістанку Наліні Малані, що живе і працює в Індії. Її живопис вкрай далекий від поширених уявлень про індійську співочу й радісну культуру. На своїх великих акрилових картинах вона зіштовхує азійські та європейські міфи, образи, позичені з медіа, науки, давньогрецької культури тощо. Серед чи то мікро, чи то макрокосмосу в химерному танку поєднуються боги, тварини, люди, мікроорганізми, машини, частини тіл, каліки, ембріони. Чіткість контурів утрачена, тож все може бути всім; Малані досить точно вдається створити відчуття цивілізаційного хаосу.
Екзотичність японських художників, скоріше, технократичного штибу. Ізимі Като малює таких собі гуманоїдів, завжди відсторонених чужинців у надумовному просторі. Одним з найпомітніших об’єктів у павільйоні Італії була відеоінсталяція dolefullhouse молодого митця під псевдонiмом Табаїмо. Дві велетенські руки — завдяки незмінно фронтальному плану можуть сприйматися як руки глядача — упорядковують іграшковий будиночок — заносять туди меблі, предмети обстановки, посуд. Поступово побутова матерія починає чинити опір, в інтер’єрах хуліганить абсолютно недоречний восьминіг, і справа завершується потопом, завдяки якому з’ясовується, що будинок є тілом впертого будівельника.
Гра із різними зображувальними засобами не є, однак, прерогативою лише азійських чи африканських митців. Афроамериканка Кара Волкер, комбінуючи відео, 16-мм кінозйомку, накладні силуети, створює незабутні фільми в манері театру тіней — притчі про життя чорношкірого населення, про стосунки білих і чорних. На екрані вирують кохання і ревнощі, мертві повстають із землі, хтось жертвує собою, хтось мститься. Переконливість і самобутність цих стрічок така, що вони здаються зробленими автохтонним африканським художником, а не сучасною жителькою американського мегаполісу.
Але все ж роботи саме європейських та американських художників тяжіють до іншого естетичного полюсу Бієнале, котрий можна назвати мінімалістським; згідно з гаслом форуму, тут скоріше відчувають розумом. Бельгієць Френсіс Еліс, що нині мешкає в Мексиці, у своєму «Болеро» (Арсенал) зосередився на чищенні взуття: суто механічний процес означає лише сам себе, проте намальований, як мультфільм, у супроводі декларативної пісеньки, перетворюється на вишуканий маніфест «мистецтва ніщо». Патріарх актуального мистецтва (96 років!), американо-француженка Луїз Буржуа представлена в павільйоні Італії збірною роботою «Гаррі Трумен». 74 аркушика зі звичайного блокнота, заштрихованих чорнильною ручкою та олівцями, інколи — навмисно недбалі людські фігури, але здебільшого ота такиштриховка. Так міг би розважатися студент художнього коледжу, нудьгуючи на лекціях з історії; фокус, однак, у тому, що цій послі
довності начебто примітивних малюнків притаманний свій ритм як у кольорі, так і в інтенсивності зображення. Це дійсно і певна оповідь (зокрема, про державного мужа, життя якого і складається зі списаних паперів), і самодостатня абстракція.
А втім, щодо абстрактності Iталійський павільйон утримує першість. Там зібрані роботи майже десятка здебільшого захiдних абстракціоністів, творчість кожного з яких потребує, напевно, окремої розмови. Американець Томас Нозковський, що наслідує Пітера Мондріана і Казиміра Малевича, ще одна супрематистка, авторка величезних чорних, білих та червоних прямокутників Еллсворт Келлі (США), її співвітчизники Роберт Ріман та Сол ЛеВітт — майже монохромні білі й сірі роботи відповідно, по-своєму експресивні Герхард Ріхтер (Німеччина) та Оділі Дональд Одіта (Нігерія — США)... Дійсно цікавим і неповторним у цьому ряду є живопис 77-річного бельгійця Рауля де Кейзера, що вміє сполучати раціональність абстракціонізму з м’яким, чуттєвим мазком — і тому його картини виглядають навіть романтичними. Загалом же, цей «парад нефігуративу» ще раз довів, що абстракціонізм академізувався остаточно, обросши важким шаром банальностей, і часто виглядає на великих виставках як прохідне місце.
Продумана примітивність притаманна уродженцю Дніпропетровська, живому класику концептуального мистецтва Іллі Кабакову (хоча нині він живе і працює в США, у номері гламурного журналу, присвяченому бієнале, його назвали саме українським художником). Кабаков разом зі своєю дружиною Емілією — неодмінні учасники Бієнале. Цього разу вони представлені двома проектами — «Манас (Утопічне місто)» (Арсенал) та «Корабель толерантності» (набережна Гранд- каналу). Кабаков працює з проявами різних ідеологій — культурних чи суспільних, дотримуючись спеціально збідненої естетики. Візуальний ряд лишається на рівні книжкових ілюстрацій, в центрі композиції опиняється щось максимально незначне або просто текст. «Манас» побудований саме за таким принципом. Згідно з авторською легендою, це місто існувало тисячі років тому у Північному Тибеті, причому земний Манас являв собою точну копію небесного. Місто складали вісім гір довкола ідеально круглого озера. Кожна з гір містила особливі пристрої і приміщення. В одній — модель аду, раю і чистилища, в другій — райські сади з водограєм, у третій — спеціальні антени, що могли зупиняти плин часу, в четвертій можна було отримати сигнали з наносфери, з п’ятої спостерігати за життям інопланетних цивілізацій, в шостій — дивитися сни, в сьомій — заряджатися космічною енергією, у восьмій — виходити через велетенський тоннель до світла... І все це викладено на невеличких малюнках, у вельми схематичних кресленнях та супровiдних текстах. Ще є модель Манасу, звичайнісінький дерев’яний макет. Власне, енергія твору і виникає саме з протиріччя між заворожуюче нелюдськими масштабами Манаса і цілковитою буденністю, навіть топорністю ілюстрац ій. Кожен може побувати там у своїй уяві, але грунтом для неї все одно лишатимуться оці малюночки та нефарбована фанера.
Інший проект подружжя Кабакових — «Корабель толерантності» — є повною протилежністю «Манасу»: яскравий, без вправ у іронії. Цей справжній корабель, побудовану у Єгипті дерев’яну шхуну, нині можуть бачити всі, хто щодня пропливає венеційським Гранд- каналом. Вітрила зшиті з малюнків єгипетських дітей — на теми все тієї ж толерантності, злагоди, дружби. І виглядає це щиро і красиво — характеристики, що раніше опусів Кабакова майже не стосувалися.
Бієнале, при всьому своєму розмаїтті, цікава ще й тим, що на її узбіччі існує також маса чудасій, що не вкладаються в жодні рамки. У перенасиченому просторі павільйону Італії майже загубилися роботи двох передчасно померлих художників. Джерелом натхнення для німця Мартіна Кіппенберга (1953—1997) були, вочевидь, експерименти митців 1920-х років — від Марка Шагала до футуристів та експресіоністів, але це практично ні про що не говорить. Емоційна виразність і глибока оригінальність тих полотен є достойними згаданих зразків, а ще трохи нагадують і про наших, українських бунтівників від мистецтва тих таки часів.
Бразилець під псевдо Леонілсон (1957—1993) представлений всього трьома невеличкими роботами, які, втім, запам’ятовуються краще, ніж більшість того, що висить по сусідству. Творчість Леонілсона складно класифікувати — це щось на межі літератури, графіки та візіонерських видінь. Дві роботи взагалі вишиті по льону та войлоку, на них сполучуються текст і картинка, але зовсім по-іншому, ніж у того таки Кабакова — це не іронічне одивнення ідеологем, а, скоріше, скупе, мінімалістське документування мистецьких галюцинацій. Образів обмаль, їх присутність та розміщення на тканині чи папері здаються випадковими, настільки ж спонтанними, як і супроводжуючий текст: «Ані бомб / ані замків на піску / ані барабанів / це за мій рахунок / сіль, піт, слина / пуста людина /самотня /готова»; однак те, як ті складові поєднані, породжує надзвичайно пронизливу, високу поезію.
На маргінесі дійсно лишається чимало цікавого. Наприклад, екстремістські витівки молодого венеційця Ніко Васкеларі (між іншим, володар спецпризу Головної дирекції сучасного мистецтва та архітектури). Публіку заганяють у темну залу, одна стіна якої оздоблена горщиками з квітками, друга — десятками гучномовців, з отвору між динаміками вистрибує Ніко і разом з друзяками, що тягають за ним мікрофон на довгому дроті, влаштовує справжню вакханалію. Його крики, спотворені і підсилені апаратурою, валяться на глядачів справжньою звуковою лавиною, сам він у кращих традиціях панк-перформансів кидається на публіку, котра розбігається від нього врізнобіч. Це дійсно небезпечно, моторошно і захоплююче.
Інші юні нонконформісти окупували цілий катер, котрий курсував уздовж набережної, і перетворили його на справжній ковчег вуличного мистецтва: графіті, реп, плакати, антибієннальські демонстрації з нижньою білизною замість прапорів, захоплена дітлашня, що розмальовує крейдою історичну набережну. Інші хлопчаки, бразильські, побудували просто неба у парку Джаржіні Наполеонічі ціле містечко — будинки, гори, вулиці — з піску, цегли, картону, непотрібних залізяк, іграшкових автомобілів, нарекли його Морінхо і щовечора влаштовували там концерти. Від павільйону до павільйону вешталися пара голомозих трансвеститів у рожевому, хтось убраний на католицького монаха, схильного, однак, до буддійських медитацій, і ще безліч артистичних божевільних, котрих тільки і можна побачити саме тут, у Венеції.
Також певним чином осторонь, поза стильових та ідеологічних опозицій, лишився, мабуть, найвидатніший твір 52-ї Бієнале — «Океан без берега» генія відеоарту американця Білла Вайоли. На щастя, він не бере участі в конкурсі, інакше б забрав усі призи. Тут нема ані модної інтерактивності, ані прихованих чи явних декларацій. Просто три монітори, встановлені по трьох боках невеличкої церкви Сан Галле. Монітори високі, прямокутні. Встановлені трохи вище лінії очей, тож доводиться підіймати погляд — з такого ж ракурсу роздивляються ікони. Зі звуків — лише рівномірний віддалений гул. В кожному екрані зяє густа чорна порожнеча. Поступово десь там, у глибині, з’являється нечітка сіра плямка. Вона наближається, набуваючи форми людської постаті. Крок за кроком, і ось уже зовсім близько, прориває пелену води, що, виявляється, розділяла нас, з шумом і бризками виступає на передній план; усі постаті у людський зріст, тож ефект присутності надзвичайний. Приходять молоді і старі, чоловіки і жінки, люди різних рас. Повільно, обтрушуючись і озираючись, прибулець урешті-решт зупиняє свій погляд прямо на тобі. Ви дивитесь одне одному просто у вічі. Між вами не сказано ані слова, проте за відведений вам нетривалий час відчуваєш усю історію, всю трагедію саме цієї, до того незнайомої тобі особи. Ось ще кілька секунд, прощальний погляд уже через плече: йому чи їй треба повертатися туди, звідки насправді немає вороття; та й це коротке побачення було насправді лише марою, сном, гладка поверхня води розступається і поглинає того, хто щойно був тут, невблаганно перетворюючи на нечітку сіру пляму, ховаючи в собі назавжди. І, можливо, це була найрідніша тобі людина. Можливо, нею був той чорношкірий, що наче просив вибачення за щось давнє. Або та дівчина, що аж так, до останнього, не хотіла йти, все дивилася й дивилася на тебе, і вже звідти, йдучи у вічну їмлу, провела рукою по поверхні, що розділяє вас. Цей білий мазок, останній спалах ніжності, ще досі стоїть у мене перед очима. Якщо хто і стовідсотково втілив гасло бієнале, згармонізувавши розум і почуття (думай почуттями — відчувай розумом), то ним, безумовно, є Вайола; ба більше, його «Океан», поза всяким сумнівом, належить до найкращих світових екранних творів про життя і смерть.
Звичайно, поза межами цієї статті лишилося ще багато талановитих художників та помітних творів. Але побаченого достатньо, щоб зробити певні висновки щодо самої бієнале. Не втративши свого впливу, вона стала більш заполітизованою, але, з другого боку, засвідчила потужний приплив свіжої крові майже у всі жанри сучасного мистецтва. Останнє стає все більш яскравим і безпосереднім, позбавляючись як концептуалістської стриманості, так і постмодерної аморфності — тенденцій, що панували останні кілька десятиліть. Почуття розбурхують розум, розум концентрує пристрасть на нових ідеях, «третій світ» великодушно ділиться іменами та знахідками з «першим». Поки що обходиться без революцій...
Можливiстю побачити все це автор завдячує центрові сучасного мистецтва «PinchukArtСentre».
