Сьогодні Бєлов — професор двох університетів, у Ґраці й Дюссельдорфі, паралельно з викладацькою роботою грає у тріо з американським піаністом Кітом Армстронгом та англійським віолончелістом Адріаном Бренделем. Скрипаль з ностальгією згадує знаменитий Квартет Шимановського (Німеччина), співпраця з яким завершилася чотири роки тому, і з гордістю заявляє про запис на CD усіх дев’яти скрипкових концертів Мирослава Скорика.
Андрій народився в Хмельницькому, тут мешкають його батьки, мати — музикознавець, випускниця Львівської консерваторії. Від 15 років музикант живе за кордоном, навчався спочатку в Ганновері, а потім у Парижі. В Україні з концертами останнім часом буває часто. Нещодавно виступив у Національній філармонії разом із новою зіркою сучасного фортепіанного виконавства Кітом Армстронгом та оркестром New Era Orchestra під орудою Тетяни Калініченко.
«ДЯКУЮЧИ МЕНДЕЛЬСОНОВІ, МИ СЬОГОДНІ МАЄМО ВСІ НОТИ БАХА!»
— Кіт Армстронг — один із найуспішніших молодих піаністів нашого часу, який володіє феноменальними здібностями пам’яті: у свої 25 він осягнув неймовірний масштаб музичного матеріалу! Дуже радію, що Тетяна Калініченко знайшла можливість запросити нас разом, взагалі захоплююсь людьми, які в Україні намагаються щось створювати поза державними структурами, — зауважив А. Бєлов. — Концерт у філармонії — дебют Кіта в Україні. Ми познайомились 2010 року на фестивалі, який уже 20 років проводить у англійському містечку Дорсет Адріан Брендель, син одного з найвидатніших піаністів нашого століття Альфреда Бренделя. Саме Адріан запропонував створити тріо разом, яке існує з 2011 року до сьогодні. У цьому складі — Адріан, Кіт і я — ми граємо від 10 до 15 концертів на рік...
У Києві ми грали подвійний концерт Мендельсона, один із небагатьох творів, написаних для двох сольних партій і камерного оркестру. Вважається, що найбільш креативний період Мендельсона був у молодості. Альфред Брендель вважає, що найталановитіший його твір — це Октет, який Мендельсон створив, коли йому було 16 років. Для мене особисто унікальність ситуації, в якій жив Мендельсон, у тому, що він мав рідкісну можливість народитися в сім’ї, де не було проблем із фінансами. Його батько володів досить серйозним бізнесом. Дякуючи Мендельсонові, ми сьогодні маємо всі ноти Баха, бо саме він мав можливість зібрати цю бібліотеку, заплатити великі гроші, щоб купити архів Баха в Лейпцигу. Це була ідея Кіта — перш ніж грати Мендельсона, зіграти фантазію Баха.
— Андрію, чому ви пішли з квартету Шимановського?
— Причиною стало те, що моя концертна і сольна діяльність у якийсь момент почала суперечити одна одній. До того ж мене запросили викладати в Університеті музики місті Ґрац. Тому, на жаль, обставини склалися таким чином, що я був змушений покинути співпрацю з квартетом, яка тривала вісім років, починаючи від 2006 року. У творчому плані це був дуже інтенсивний період, фактично моя офіційна кар’єра у сфері ансамблевого виконавства розпочалася саме з квартету Шимановського.
«ВАЖЛИВО ДОБРЕ ГРАТИ НА СКРИПЦІ, АЛЕ НЕ МЕНШ ВАЖЛИВО ЗНАТИ ІНОЗЕМНІ МОВИ»
— Серед ваших студентів є українці?
— Так, є. Двоє в Дюссельдорфі, де я викладаю з 2016 року, і один у Ґраці. Дуже талановиті. Але є проблема мови. Звичайно, важливо добре грати на скрипці, але не менш важливо знати іноземні мови. У Дюссельдорфі необхідне знання мови на рівні сертифіката В2 уже під час вступу. В Австрії трохи легше, тут такий сертифікат потрібно пред’явити упродовж року. Ми спілкуємося з людьми, і без мови дуже важко охопити клімат, традиції, які тут є. Я вважаю, досконале знання мови країни, в якій ти працюєш, — це дуже справедлива вимога.
— Яка мова сьогодні є вашою робочою мовою?
— Здебільшого, англійська й німецька, менше — французька. Раніше, коли я грав у квартеті Шимановського, основною була польська (у складі квартету — два поляки, Гжегож Котув і Марчін Сенявскі. — О.Н.). Крім того, коли навчався в Ганновері у професора Кшиштофа Венгжина, то ми з ним теж розмовляли польською.
— Чи існує фонд Musicbraucht Freunde, який ви заснували при Університеті Ганновера для підтримки студентів? Чи можливо щось подібне створити в Україні?
— Так, фонд існує. Що ж до України, то це було б можливо, якби існував закон про меценатство. На жаль, у нас немає такої податкової структури, коли люди могли би вкласти гроші у фонд і в такий спосіб відписатися від податків. Це дуже важлива система в Європейському Союзі. Саме завдяки ній існує MusicbrauchtFreunde.
— Останнім часом у нас з’являються фонди, які надають гранти для творчих проектів...
— Так, я дедалі частіше чую про це від українських колег. Але вони підтримують переважно солістів, а якщо це ансамбль, то ці фонди відмовляються підтримувати. Для мене це дуже дивно. Складається враження, що це — радянський підхід, коли вважалося, що люди, які грають в ансамблі, не вміють грати соло. Це величезна помилка в мисленні, яку час виправити.
— Що, на вашу думку, бракує українській системі музичної освіти?
— Я дуже ціную нашу систему музичної освіти. Майже ніде такої системи освіти не існує. Але це стосується музичної освіти на початковому рівні, наприклад, ніде у світі немає «десятирічок». Та коли людина вступає в університет, консерваторію, продовжується та сама система освіти. Але цього вже не вистачає. Бракує індивідуального підходу. Я вважаю, що українським студентам потрібно повчитися в інших країнах.
«ВІДЧУВ, ЩО ЦЕ «МОЯ» МУЗИКА, ВІД ПЕРШИХ ХВИЛИН ЗНАЙОМСТВА»
— Ви були першим виконавцем Шостого скрипкового концерту Мирослава Скорика. Яка історія цієї прем’єри?
— З Мирославом Михайловичем я знайомий з дитинства, мама мені розповідала про цього композитора дуже багато. Також за пропозицією моєї першої вчительки по скрипці я колись грав його «Мелодію» та «Іспанський танець». Я відчув, що це «моя» музика від перших хвилин знайомства.
Пізніше, на самому початку моєї співпраці з квартетом Шимановського, звичайно, люди хотіли почути квартети Шимановського. У нього є два квартети, дуже такі персональні. Третій квартет Шимановського з’явився завдяки Мирославу Скорику: він зробив аранжування п’єси «Ноктюрн і Тарантелла», ми цей твір виконували багато разів. Це твір, який Шимановський спочатку написав для скрипки і фортепіано, а потім переробив для оркестру.
У процесі спілкування зі Скориком я відчув, що є велика необхідність попросити Мирослава Михайловича написати скрипковий концерт. 2006 року ми зустрілися й домовилися, що він напише такий твір, і він зробив це настільки швидко, наскільки це було можливо. Із виконанням, щоправда, треба було почекати, прем’єра Шостого скрипкового концерту відбулася тільки 2009 року. Після цього у Скорика з’явилися ще замовлення, він написав Сьомий і Восьмий концерти. А коли під час Майдану створювався його Дев’ятий концерт, то Мирослав Михайлович зателефонував мені й сказав, що його дружина хотіла б, щоб саме я виконав його прем’єру. Для мене це була велика честь.
Після цього в якийсь момент з’явилася ідея записати всі дев’ять концертів Мирослава Скорика з нашим Національним симфонічним оркестром і диригентом Володимиром Сіренком. І ми втілили цю ідею за останні роки. До речі, саме очікуємо накладу, коли цей диск має з’явитися по всьому світові.
— Ви часто буваєте в Києві. Чи бачите позитивні зміни?
— Я приїжджаю з однієї країни до іншої на кілька днів. Приїжджаю на батьківщину до батьків, почуваюся, як удома, просто прекрасно. А ще я відчув необхідність частіше приїжджати не тільки до батьків у Хмельницький, а й із концертами теж. В якийсь період це було досить сутужно з фінансового погляду. Всі 1990-ті й початок 2000-х ситуація була складна. Мені здається, що є поступ, радше такі напливи, є відчуття, ніби щось істотно змінюється. Такі події, як помаранчева революція, Євромайдан, катапультують розвиток суспільства... Я намагаюся робити те, що можу для культури: допомагати студентам, запрошувати на майстер-курси, організовувати стипендії.
Мені дуже приємно бути в Україні, я почуваюся комфортно. Особливо приємно спостерігати неймовірний прогрес молодшої генерації, майже всі розмовляють англійською. Це дає доступ до різної інформації.
Вважаю, що насамперед, українці повинні досконало вчити різні мови. Особливо — англійську й німецьку. Також я побажав би молодим не ставити все на одну карту, а дивитися в різні боки, коли вони шукають самих себе, робити передусім те, що у них найкраще виходить. У Німеччині дуже цінується компонент соціальної компетенції. Якщо ти робиш щось добре, то це має бути добре і для людей навколо. Якщо кожен буде до цього прагнути, то наш світ ставатиме кращим.
