П’єсу Тетяни Іващенко креативно прочитав молодий режисер Андрій Май. Постановка, яка з’явилася в афіші Камерної сцени Національного театру ім. І. Франка, розповідає про життя Івана Яковича, його непрості стосунки з дружиною Ольгою Хоружинською та іншими жінками, яких він любив — Ольгою Рошкевич і Целіною Журовською. Ця вистава перш за все є знаком пошани на адресу патрона театру, ювілей якого відзначали у 2016-му: 160-річчя від дня народження і 100-річчя від дня смерті класика. Автори вистави не намагалися створити парадний портрет І.Я. Франка. Використовуючи формат документального театру, режисер А. Май спробував представити образ генія у контексті сучасної культури, пробудити у глядачів інтерес до творчості й життя класика. Це вийшов мікс часів та епох. Сучасність і минуле проникають одне в одне, мчать у космічному всесвіті, хаотично накладаються, а ключова фраза вистави — «кожна людина долі своєї творець», яку герої варіюють на різні лади, звучить луною у запитанні, ствердженні, переконанні, запереченні, сумніві... Актори Олег Шаварський і Дмитро Чернов у «Таїні буття» радше свідчать за Івана Франка, ніж грають його в традиційному розумінні цього слова. Після вистави ми поспілкувалися з виконавцями ролі Івана Яковича (у молодості й зрілому віці), поцікавившись, що найбільше вражає їх в особистості письменника? І яким вони нині бачать Театр ім. І.Франка, який наближається до свого 100-річчя?
Олег ШАВАРСЬКИЙ:
— П’єса Тетяни Іващенко розрахована на двох — актора і актрису середніх років, які могли б зіграти героїв як в молодості, так і в зрілому та похилому віці, а у нас Андрій Май поставив виставу на п’ять акторів. Я відразу погодився на пропозицію режисера взяти участь у цій роботі. Свого часу мене зваблювали роллю Франка, однак я його так і не зіграв... Хоча давно прочитав усі твори класика. Перш за все, вразила незбагненна працездатність Івана Яковича. Знаєте, я прожив уже сімдесят років, а Франко лише п’ятдесят дев’ять... Як за такий короткий час можна було стільки зробити? Видано п’ятдесят томів(!) його творів, ще така кількість є невиданих матеріалів, включаючи переклади на різні мови і з різних мов (І.Франко перекладав із 49 мов)! Він був не лише письменником, а й поетом, публіцистом, вченим, громадським і політичним діячем, доктором філософії. Таке під силу тільки генію! Окрім того, що писати йому необхідно було для утримання сім’ї, він був одержимий роботою та ідеєю служіння людям і Україні. До Івана Яковича ніхто з наших письменників не міг утримувати себе і родину виключно літературною працею. Особистість Франка мене дуже приваблює. Я щодня звертаюся не лише до його книжок, а й шукаю в інтернеті — а що там цікавого про Каменяра пишуть? І це мені дуже допомагає. Адже перед початком вистави ми спілкуємося з публікою, а вона буває різною. Трапляються і знавці творчості Івана Яковича. Так, на останній виставі одна жінка-літературознавець запитала мене, чи читав я лист Франка, який, на її думку, дуже важливий для розуміння його особистості. І я почав цей лист цитувати. Вона була приємно здивована. Такі речі викликають довіру і повагу глядача як до нашої вистави, так і до нашого театру взагалі.
Дмитро ЧЕРНОВ:
— Для мене ця робота була важливою і цікавою вже тому, що позиція Франка і моя особиста позиція у ставленні до України повністю співпадають. Наша країна має бути вільною, незалежною, квітучою і самодостатньою. Працюючи над «Таїною буття», я відкрив для себе лірику І.Франка, бо досі був головним чином знайомий з його драматургією та прозою. Я не дуже люблю читати вірші, а тут його поезія просто таки співпала з моїм внутрішнім станом. Ну, наприклад, оцей вірш:
Спасибі тобі, моє сонечко, //За промінчик твій — щире словечко!// Як промінчика не здобуть притьмом, //Слова щирого не купить сріблом...
Думаю, кожного, хто стикається з життям і творчістю Івана Яковича, не може не вразити його фантастична працездатність, помножена на талант. Він чотирнадцятьма мовами міг вільно розмовляти! Воля і сила духу вражає, а через свій патріотизм Франко страждав, бо мало хто з сучасників його розумів. Як і у кожного генія, у нього була дуже драматична доля... На жаль, нам у школі не дають глибокого розуміння І.Франка і його творчості, обмежуючись хрестоматійним поглядом. Наші класики різняться від західних тим, що ми своїх визнаємо, зазвичай, уже після смерті, піднімаючи на постамент. А за життя часто зневажаємо, ображаємо, цькуємо... Хотілось би, щоб ми, нарешті, навчилися шанувати не лише мертвих, а й живих.
Олег ШАВАРСЬКИЙ:
— Щодо Театру ім. І.Франка, то, на мою думку, він рухається у правильному напрямі... Головне, що театр наш живий, його любить глядач. Я, працюючи тут півстоліття, вже пережив, як мінімум, три періоди. Перший — це «театр корифеїв»: Ужвій, Нятко, Копержинська... Другий — «театр Данченка» зі своєю драматургією, своїми героями, який тривав двадцять років. Потім був період, коли художнє керівництво здійснював Богдан Ступка. І ось тепер триває новий етап розвитку театру на чолі зі Станіславом Мойсеєвим. Усі ці періоди дуже різні й цікаві по-своєму. Важливо, що коріння залишається те, яке сформувалося в часи корифеїв. А паростки з’являються нові. І це добре, що колектив постійно розвивається, змінюється відповідно до потреб часу. Бо якби ми застрягли на якомусь із періодів, то це був би мертвий театр. Хтось сприймає одні вистави, хтось — інші! Молоді подобається те, що не цікаво старшому поколінню, і навпаки. Засновниками франківців закладена у його фундамент така потужна творча енергія, що я впевнений, що наш театр буде процвітати і ще багато разів порадую глядачів оригінальними виставами, цікавими акторськими і режисерськими знахідками.
Дмитро ЧЕРНОВ:
— Те, що я увійшов у «родину» франківців, завдячую Богдану Сильвестровичу Ступці, який повірив у мене. Тож тепер, працюючи у Театрі ім. І. Франка п’ятнадцять років, із впевненістю можу сказати, що цей колектив став для мене рідним. Це мій театр. Я люблю цю сцену, яка, до речі, непроста — вона когось приймає, а когось — ні. Це театр із дуже міцними традиціями, зі своїми правилами, своїм внутрішнім життям і навіть диханням. Глядачі це відчувають, тому до нас ідуть ті, хто шанує ту неповторну атмосферу, яка властива саме франківцям. І її не можна руйнувати. Але ми повинні рухатися вперед, експериментувати, бо театр не може перетворюватися на музей. Сила франківців — у традиціях. Мені здається, що саме через пам’ять, через розповіді про старших наших колег і передається дух творчості, й ця сцена «намолена» корифеями...
